Жили собі в тундрі троє товаришів: великий чорний ворон Митихлюк, біла куріпка Акиргек і маленька мишка Афсінахак. Якось їм захотілося коржиків.
– Хто в крамницю по борошно піде? – питає мишка.
– Я не піду,– дужим басом відказує ворон.
– І я не піду,– тоненьким голоском повторює за ним куріпка.
– Добре, я сама сходжу,– сказала мишка. Пішла до крамниці, купила мішок борошна, принесла додому й питає:
– А хто тісто міситиме?
– Я не буду, – каркає ворон.
– І я не буду,– кудкудакає куріпка,
– Дарма, я вже сама замішу.
Афсінахак наділа фартух, пов’язала голову хусткою, налила в миску води, розвела дріжджі, насипала борошна, додала жиру, трохи солі, замісила, в теплому місці поставила, покришкою накрила,– підходь, тісто! Горбочком піднялося над мискою тісто. Вибрала його мишка на дощечку, питає:
– У мене все готове. Хто пектиме коржики?
– Я не буду,– басом відповідає Митихлюк.
– І я не буду, – тоненьким голоском озивається Акиргек.
Одійшли удвох подалі, пісеньки співають, крилами лопотять, ніжками притупують, на всі боки позирають.
– Що ж, доведеться і пекти самій,– зітхнула мишка.
Напекла повний каютак – пухкенькі, м’якенькі вийшли коржики.
– Ну, а їстиме хто? – питає мишка.
– Звичайно, я! – басує Митихлюк.
– Я теж їстиму,– квапиться з відповіддю куріпка.
– Е, ні! – відказала мишка,– Коли я трудилася, ви байдикували:
Танцювали і співали,
На всі боки позирали.
Тепер я ласуватиму коржиками, а ви собі співайте далі. Не хотіли працювати – не будете їсти.
