Почала якось восени одна ворона каркати:
– Ви як хочете, – каже вона своїм подружкам, – а я не можу тут цілу зиму мерзнути. Я не така дурна, як ви! – І задерла дзьоба догори.
– А що ж ти збираєшся робити, розумнице? – запитують її подружки.
– Полечу за море: там, кажуть, зими не буває.
– Ну що ж, – покивали головами подружки, – щасливої тобі дороги. А ми якось і вдома перезимуємо.
Зібрала ворона якусь одежину в дорогу та й полетіла за море.
Чи довго вона летіла чи недовго, як раптом бачить – під нею вже не вода, а земля зелена, а в небі тепле сонечко сяє.
“Ну, – думає ворона, – тут я й залишуся”. Опустилася на високе дерево і стала поглядати, чим би поживитися: адже зголодніла поки летіла.
Побачили ворону заморські птахи.
– Хто ти? – запитують. – Ніколи ми у своїх краях такого птаха не бачили. Може, ти соловей, що так солодко співає вночі? У нього, кажуть, голос, немов срібний дзвіночок.
– Може й так, – погодилася ворона. – Так, я опівнічний соловей.
А сама думає: “Хіба я гірше за солов’я співаю? Чому ж тільки йому одному така шана й повага?”
Зраділи заморські птахи.
– Заспівай нам, опівнічний соловейко! – просять вони ворону. А ми послухаємо. Дуже нам хочеться почути твій голос.
Задерла ворона вгору дзьоба і закаркала на все своє вороняче горло:
– Кар-кар-р! Кра-кра! Гей, гей! Я – опівнічний соловей!
Переглядаються птахи, вуха крильцями затуляють. “Та хай йому грець, такому солов’ю! – шепочуть. – Адже він співає не краще за просту жабу…”
А потім не витримали слухачі, налетіли на ворону і ну її клювати, ну штовхати. Мало все пір’я не повидирали.
– Забирайся геть зі своїми піснями! – кричать. – Не хочемо ми тебе слухати!
Вирвалася ворона від них і полетіла назад додому.
Аж тут скоро й весна настала. Крига на річках розтанула. Не схотіла ворона у своє село до подружок повертатися. Полетіла на річку, сіла на верхівку берези та й спостерігає: чи не пливе рибка? Бачить повзе рак. Ну, голод не тітка, на безриб’ї і рак риба. Схопила вона рака і зібралася його з’їсти, аж тут рак і каже солодким голосом:
– От добре, що потрапив до дзьоба не якогось там Шпака чи Галки, а до самої пані Ворони. Як же мені пощастило! Ти така гожа, така гарна, що й сказати не можна. Твоє сіре пір’ячко на сонці аж сяє! А голос у тебе – навіть солов’ю не зрівнятися! Як почнеш співати, то аж на весь світ чути. Завжди як зачую твої пісні, так і заслухаюся, у своїй темній норі сидячи. Хотів би я, пані Вороно, почути твою пісню ще раз.
– Правда-правда! – каркнула втішена похвалою ворона. – Це тільки дурні заморські птахи прогнали мене. Ну то слухай!
І завела ворона на всю околицю:
– Кар-кар-р! Кра-кра! Я не проста ворона! Я знаменита! Я пані співачка!
Скінчила співати – дивиться, аж рака й слід прохолов.
От і довелося зарозумілій і голодній вороні до смітника летіти.
