Один зажерливий вовк занадився в отару і щодня крав по три вівці. А згодом став брати край села курей, і лис, який не раз учащав сюди, лишився голодний. Якось він перестрів вовка й каже:
– Що це ти, вовче, усі вівці в селі перекрав, а тепер і до моїх курей узявся?
– А ти чого, старий лисе, мені очі колеш? Що хочу, те і їм, тебе не питатиму. А зайве патякатимеш – і тебе з’їм.
– Вовче-брате, я знаю, що ти дужчий од мене й можеш мене з’їсти. Але я не дам себе скривдити.
Розсердився вовк.
– Ах ти ж старий лисе! Та я тебе в одну мить роздеру, ти і не писнеш. Але цікаво, як же ти, такий немічний звір, боронитимешся?
– А мені, вовче, не треба сили, я тебе хитрощами переважу.
– Що ж то в тебе за хитрощі такі? – глузливо запитав вовк.
– Ніколи мені сьогодні. А прийдеш завтра – погомонимо.
І вони розійшлися.
Лис цілу ніч не спав – мудрував, як вовка обхитрувати. А вдосвіта сів при дорозі, узяв голку з ниткою й шиє чариги.
Іде вовк дорогою та й питає:
– Що це ти робиш, старий лисе?
– Хіба не бачиш,– відповідає лис,– чариги шию.
– Може, ти й мене навчиш?
– Авжеж навчу, та наука ця нелегко дається, помучишся ти.
– Та вже помучуся,– каже вовк,– аби навчив.
– То поклади на пень язика, я тобі його наколю голкою. Хоч і болітиме язик, зате навчишся чариги шити.
Повірив вовк, висолопив язика й поклав на пень. Почав лис його колоти голкою, але вовк не втерпів і так заволав, що лис злякався і втік у ліс.
А вовк ходив з поколотим язиком як неприкаяний. Уночі язик так розболівся, що вовк заснути не міг. Насилу дочекався ранку й пішов шукати лиса. Аж бачить– сидить лис біля колеса водяного млина.
– Добридень, старий лисе. Ти мене вчора так учив, що й досі язик болить. А сьогодні я хоч навчуся шити чариги чи ні?
– Навчишся,– каже лис.
– А ти що тут робиш? – питає вовк.
– Та була в мене шкура, хотів з неї чариги шити, а шкура під млинове колесо у воду впала, ось я шукаю її.
– Лисе-братику, дай і мені тієї шкури, може ж, і я чариги шитиму.
Лисові того й треба було.
– Іди, вовчику, шукай, знайдеш – буде шкура твоя.
Поліз вовк під млинове колесо.
А лис тим часом у гай побіг. Наламав лози, сів край дороги і плете собі кошик.
Шукав вовк у воді шкуру, але не знайшов, тільки колесо ребра йому добре нам’яло. Іде вовк, стогне, світ йому немилий. Коли бачить – лис при дорозі сидить.
– Чого це ти, вовчику, так стогнеш? Знайшов ту шкуру чи ні?
– Яка там шкура? Колесо так боки мені нам’яло, що я ледь живий звідти виліз. А ти що робиш, невже кошик плетеш?
– Еге, плету. Хочеш – і тебе навчу.
– Ще й як хочу!
– То залазь сюди усередину, дивитимешся, як я плету, і навчишся.
Заліз вовк у кошик, а лис усе плете й плете і зовсім кошик заплів, уже вовкові і вийти ніяк.
– Що ж це ти, лисе,– каже вовк,– про мене забув? Ану, розплітай кошик, я хочу вийти.
– Та сиди спокійно. Ти такий побитий, ледь ноги переставляєш. От я заплів тебе в кошику й понесу. Тобі ж легше буде.
Вовкові справді так боки боліли, що він і в кошику посидів би. А лис завдав собі кошик на плечі й приніс до чабана.
– А це що, лисе? – питає чабан.
– Ось заглянь усередину, я тобі вовка приніс, що твоїх ягнят крав.
– Ой лисе, не знаю, як і дякувати тобі.
– Нагодуй мене,– каже лис,– ото буде мені найкраща дяка.
Чабан саме вранці зарізав барана. Дав він лисові бараняче стегно, а він йому – кошик. Побіг лис раденький. Чабан узяв сопілку й ну скликати людей. Позбігалися люди, і чабан показав їм кошик, у якому сидів величезний вовк. А вже люди поквиталися з вовком за всіх ягнят.
Почув про цю новину лис і каже:
– Дурний вовк, не вірив, що я його перехитрую.
