Жив-був вовк, і жила була вівця. Вівця від отари відбилася, заблукала в лісі та й залишилася там жити. А вовку ліс – рідний дім. Зустрілись вони, та й потоваришували один з одним.
Літо добре прожили тепло, ситно, нема чого сваритися!
Осінь сяк – так перебули, а зима прийшла – геть погано їм стало. У вовка лапи мерзнуть, у вівці хвіст тремтить від холоду.
Ось вівця й каже:
– Давай, вовче, збудуємо собі хатку. Будемо в хаті піч топити, у теплі зиму зимувати. А вовку ліньки. Він відповідає:
— Це ви, вівці та люди звикли жити під дахом. А мені й так добре.
Збудувала собі вівця хатинку, з пічкою, та лежанкою. І зима їй тепер не страшна. Тепло вівці.
А вовк нишпорив, нишпорив лісом та й завив. Мороз щодня міцнішає, а сховатися нікуди. Як не ліньки, треба будувати хоч якусь хатинку.
Згріб вовк сніг у купу, лапами втоптав, хвостом підмів, аби як збудував крижану хатинку.
Та тут, як навмисне, визирнуло сонце, і розтанув над вовком крижаний дах, розвалилися снігові стіни. Знову вовк без хати.
Як бути? Що робити?
Пішов вовк до вівці, став перед хатинкою і проситься:
– Овечко, овечко, прочини двері. Надворі мороз тріщить, а в мене ніс і вуха замерзли. Дозволь хоч морду в тебе, обігріти.
Пожаліла вівця вовка і прочинила двері хатинки. Вовк засунув у щілинку морду, постояв, постояв і каже знову:
– Овечко, овечко, у мене передні лапи замерзли, – дозволь за поріг ступити.
Овечка відчинила двері ширше, дозволила вовку ступити за поріг. Та вовку мало.
– Чуєш, овечко, як вітер виє?-каже вовк.-У мене боки зовсім замерзли. Дозволь і боки відігріти.
У овечки серце м’яке, овече.
-Що ж,-відповідає вона,-у мене тепла не вбуде, погрій, вовче, свої боки.
Вовк заліз у хатинку по самий хвіст і каже:
– Дякую тобі, овечко, тепер зовсім добре. Боюся тільки, щоб хвіст не відмерз. Без хвоста вся моя вовча краса пропаде! – Ет, вовче, – каже вівця, – ну і майстер ти випрошувати! Тобі б із торбою по селам ходити. Гаразд, погрій і хвіст.
Вовку тільки того й треба. Стрибнув він у хатинку, озирнувся та стриб на піч. Згорнувся калачиком і йти не збирається.
Так він пролежав до вечора. Розігрівся, розпарився, і захотілося йому їсти. Ось він і каже вівці:
– Овечко, овечко, чи не час спати? Залазь на піч, я посунуся – і тобі місця вистачить.
Подивилася вівця на вовка. Голос лагідний, а очі злі, голодні.
– Ні, вовчику, – відповідає вівця. – Рано ще. У мене ложки не миті, борошно не просіяне. Ось упораюсь, тоді вже і піду спати.
Вовк лежав, лежав, чекав, чекав, та й задрімав.
Вночі прокинувся. Як їсти хочеться! Черево так і підвело. Помацав лапою – немає вівці на печі.
Стрибнув вовк на підлогу і давай шукати вівцю. Тільки й вівця хитра: сховалася від вовка в смітник. Не знайшов її вовк.
Вранці вівця посміюється:
– Чому вночі не спав, кого, сірий, шукав? Тикав носом у всі кути, не знайшов сірий, вівці.
Вовк пролежав на печі цілий день. Надвечір ще більше захотілося йому їсти. Знову кличе він вівцю:
– Залазь, овечко, на піч. Тут тепло, добре.
Вівця йому відповідає:
– Почекай вовчику. У мене ще тісто на хліб не поставлене, дрова не нарубані. Упораюся – заберуся на піч.
Вовк знову не дочекався, заснув. Вночі прокинувся злий, голодний. Так би, здається, і завив, та побоявся вівцю налякати. Помацав лапою навколо – пусто. Не прийшла вівця на піч ночувати – знає звички сірого.
Вовк стрибнув на підлогу. Туди-сюди тицяється в темряві. Нема ніде вівці.
Вранці знову сміється вівця з вовка:
– Вовчику, чого ночами нишпориш, кого по кутах шукаєш? Я під діжкою сиділа, на тебе, сірого, дивилася.
Ось і третій вечір настав. Знову кличе вовк вівцю на піч, а вівця відмовляється:
– Що ти, вовчику! Рано ще спати. У мене підлога не підметена, хідники не витріпані.
Заснув вовк. Вночі прокинувся, почав шукати вівцю.
Смітник перевернув, діжку перекинув – немає ніде вівці. Зовсім зголоднів вовк, зубами клацає з голоду.
Бачить вівця – добром справа не скінчиться.
Під ранок вибігла вона із хати. Почала лісом ходити, копитцями в снігу рити. Знайшла ягоду – журавлину . Зібрала ту ягоду на купу, почала по ній катулятися Усю шерсть вимазала червоним соком. Потім схопила довгий прут і побігла назад до хатинки.
Стала під віконцем. Стукає лозиною по рамі, кричить страшним голосом:
– Чи немає вовка у цій хаті, чи немає сірого на печі? Я сімох вовків загризла і до цього доберуся!
Вовк глянув у вікно. Бачить-стоїть страшний, кудлатий звір, весь кров’ю перемазаний, мабуть – вовчою?
Злякався вовк, підібгав хвоста швиденько геть із хати. Забився в лісову глуш і носа звідти не показує.
А вівця змила снігом червону ягоду – журавлину зі своєї вовни і зажила спокійно в теплій хатинці.
