У далекі часи, коли на землі було ще звірине царство, сталося так, що цар звірів – лев захворів, і немав сили за своїми підданими наглядати, щоб кожен свою справу робив. Лежить лев в ліжку, хворіє, а хитра лисиця тим часом роботу покинула і побігла по своїх справах до лісу. Прикро стало вовкові, що лисиця так поступила, – йому й самому хотілося роботу свою кинути та в ліс втекти, але не смів він без дозволу відлучитися. Пішов він до хворого лева і поскаржився на лисицю:
– Лисиця ледача, роботи своєї не робить, а вештається по нікчемним справам по лісам та болотам!
Лев, почувши таке, сильно розгнівався і покликав до себе лисицю. Запитує звіриний цар у неї сердито:
– Де це ти без діла носишся, чому роботу свого не виконуєш?
– Я не по дурницях бігала, – зойкнула у відповідь лисиця. – Я хворому леву, нашому володареві, ліки шукала!
– Ну і що, знайшла? – запитує лев, відразу, але вже подоброму.
– Поки не знайшла, але ось-ось знайду, – відповідає лисиця. – Розмовляла я з павуком, що живе під дахом старої клуні, і він обіцяв мені хороший засіб порадити.
– Ось і піди до нього та розпитай гарненько! Ти, лисиця, хитра, може і вивідаєш у павука заповітний рецепт.
Побігла лисиця знову по лісах і по горах і, набігавшись вдосталь, знову до лева повернулася.
– Дізналася про ліки? – запитує у неї лев.
– Дізналася, ваша величність! – відповідає лисиця.
– Ну і що порадив павук?
– Сказав він, – каже лисиця, – щоб з вовка шкуру здерли і до хворого місця приклали – відразу ж володар видужає.
Лев, слова лисиці почувши, тут же велів до себе вовка привести і шкуру з нього здерти. А лисиця-шахрайка до себе в нору втекла.
