Був колись вовк сильнішим за всіх звірів, і ніхто його здолати не міг. Зовсім погано стало — вовк мало не знищив усю звірину. Звірі на нього поскаржилися, і бог зробив так, що у вовка спина гнутися перестала. Але вовк так і залишився самим ненажерливим, як був.
Зібрали тоді звірі великий збори під проводом лева, щоб вовка судити. Усі на нього скаржилися, навіть птахи: кури і гуси, качки і фазани.
Настав час виносити вирок. Цар-лев і всі старшини почали опитувати звірів.
— Усі вимагають страти, — каже лев. – Хто проти?
І треба ж – баран проти!
— Це, — каже, — надто жорстоко.
А у звірів закон був такий: до смертної кари засуджувати лише одноголосно. Ну, якщо одностайності немає, довелося пом’якшити покарання. Засудили вигнати вовка та дружби з ним не водити. Так і вигнали вовка. Пішов він, потім озирнувся, бачить – слідом баран трясеться.
Подякував йому вовк за заступництво і пішли вони в дорогу разом. Ідуть через ліс, через поле. Баран то тут, то там трави щипне і ситий, а вовк туди-сюди озирається, чого б поїсти. Вже й травку щипати пробував, та черево трави не приймає — до м’яса звикло. Зрештою він накинувся на барана.
– Я ж тебе від смерті врятував! – кричить баран. — Чому ж ти кидаєшся на мене?
– Та тому, що ти баран! — сказав вовк. І з’їв його.
