Якось уранці журилася лисиця:
– Ой, хочеться мені рибки! Я вже забула, яка вона на смак. Але що поробиш – не вмію ловити.
Раптом їй сяйнула думка:
– Що це я мудрую? Адже вовк – справжній рибалка. Умовлю його наловити риби, а потім і наїмся.
Не довго думаючи, лисиця побігла до вовка.
– Куме, бери свою вудку, а я візьму кошика, та ходімо ловити рибу! Тільки гляди – рибу поділимо порівну.
– Ходімо,– каже вовк.
Прийшли вони на берег моря. Вовк умостився на камені з вудкою. Не минуло й хвилини, як він витяг велику кефаль.
– О, цю підсмажимо! – зраділа лисиця.
Незабаром вовк зловив окуня.
– Із цього зваримо юшку,– провадила лисиця.– Смачну-пресмачну! Язика проковтнеш!
Вовк справно ловив рибу. Нарешті кошик був повний.
– Вовчику, можна я віднесу рибу до твоєї хати?
– Віднеси, кумасю,– відповів вовк.
Лисиця взяла рибу – та до своєї хати! Висипала здобич, а з порожнім кошиком побігла до вовка і залилася слізьми:
– Що трапилося, кумасю? – питає вовк.
– Ой, куме, що я тобі скажу! Бігла я повз річку, і схотілося мені напитися води. Поставила кошик неподалік. І що ти думаєш? Найбільша кефаль – стриб у воду, а дітки – за нею! Я до кошика, та де там – не встигла… У воду вскочив і окунь, а за ним його дітки, онуки, двоюрідні брати та сестри. Ось глянь – порожній кошик. Тільки одна тюлька не встигла втекти… Горе та й годі! – ще дужче заридала лисиця.– Як згадаю, що вони знову втекли в море! Насміялися з нас! Як же тепер нам по білому світу ходити?
Вовк не повірив лисиці, але не дав зрозуміти цього. Вирішив схитрувати.
– Не плач, кумасю,– мовив він.– Принеси й мені з річки напитися води, бо морська – дуже солона. А я тим часом ще наловлю риби. І тебе почастую.
Невдовзі лисиця принесла воду.
Вовк напився та й каже:
– Спасибі тобі, кумочко! Бач, а я вже й риби наловив повний кошик. Зверху я накрив її скатертиною ще й каменем придавив, щоб не втекла. Бери кошик і йди до мене додому. А я скоро прийду, тільки заскочу до себе на город.
«Краще не вигадаєш,– подумала лисиця,– і другий кошик риби буде мій, а вовкові що-небудь збрешу. Таке вже вигадаю, що й святий вуха розвісить! Вовчисько й поготів повірить».
Лисиця з кошиком подалася до себе додому.
Вдома вона хутенько зняла камінь і сунула лапу під скатертину. Раптом вона відчула страшний біль. У кошику були краби. Вони вчепилися клешнями в лисицю.
– Рятуйте, помираю! – верещала лисиця, намагаючись скинути крабів.– Рятуйте!
Раптом до хати зайшов вовк, який простував слідом за нею.
– Що з тобою, кумасю? – вигукнув він.
– Не базікай, краще допоможи мені зняти цих дияволів, бо вони з’їдять мене!
– За це віддай мені велику кефаль, яку я впіймав,– сказав вовк.
– У скрині! У скрині! – вищала лисиця.
– Віддай і окуня.
– У скрині візьми!
– Віддай і…
– У скрині! Забирай усю рибу: діток їхніх, онуків, сестер, братів і всіх родичів. Тільки швидше, куме, бо я сконаю від болю.
Вовк познімав крабів, забрав із скрині рибу та й пішов додому. А лисиця ще довго не могла прийти до пам’яті. Потім схопилася за живіт. Всередині бурчало – їй дуже хотілося їсти.
