РОЗДІЛ Х. Ми — кріпаки. Приїзд Явиних батьків. Пістолети
Ви не думайте, я тата дуже люблю, але він у нас таки упертий, або, як він сам про себе говорить, “абсолютно принципіальний” чоловік. Раз сказав, то хай тут каміння з неба падає, а буде так. Сказав — як зав’язав.
І ото він пообіцяв мені, що гульні не буде, то не сумнівайтесь ніколи було й угору глянути.
Щоранку він задавав мені таку “нагрузочку” на день, що добрий наймит би не впорався. І я трудився, аж дим ішов.
Мати мене, звичайно, жаліла і, коли батька не було, завжди поспішала сказати: “Відпочинь, синку, погуляй!” Але гордість моя не дозволяла мені слухатись її. Я знав, що якби тато довідався, він би тільки скривився презирливо і сказав: “Мамій нещасний!” А це було гірше, ніж сто потиличників.
І я трудився.
Я не кажу вже, що я робив те, що треба було робити: чистив свинарник, рубав дрова, порався в саду і на городі.
Але здебільшого я виконував роботу, на мій погляд, нікому не потрібну, роботу, яку батько просто вигадував для мене. Наприклад, копав здоровеннецьку яму на помиї та сміття. Нащо? Все життя виливала мати помиї у бур’яни за клуню — і нічого. А тут, бач, спеціальна яма знадобилася.
Або — паркан із штахетів на межі нашого городу з сусідським. Ніколи там паркану не було. Мовляв, щоб кури в сусідський город у шкоду не лазили. Сміх! Лазили й будуть лазити — на те вони й кури. І ніякі їм штахети не завадять.
Я знаю, просто це називається — трудове виховання.
І чого оті дорослі так люблять виховувати! Тільки клопоту завдають. Ніби я сам не розумію, що погано, а що добре, що треба робити, а чого не слід! Прекрасно розумно.
От я підслухав ненароком розмову батька з матір’ю. Мати умовляла, щоб він дав уже мені спокій: “Ти хочеш, щоб він уже зовсім… Бач, на що схожий!” Але батько був непохитний: “Нічого-нічого, це йому тільки на користь. А ти що хочеш, щоб він гультяєм виріс, босяком, понімаєш, п’яницею якимсь алкогольським!”
П’яницею! Сказали. Та хай вона горить синім полум’ям, та горілка! Щоб я її пив! Вони думають, що я не пробував! Ми з Явою якось попробували. Аякже! Бр-р! Тьху! Риб’ячий жир і то смачніший.
Чесно кажучи, по-моєму, дорослим вона теж не до смаку (як вони кривляться, коли п’ють!). Просто ті дорослі — такі самі, як діти: їм незручно один перед одним, вони хочуть показати, що вони дорослі, ну і…
З Явою ми бачились мало: не було часу.
Ото тільки підійдемо до тину, що розділяє наші подвір’я, — він з одного боку, я з другого. Поскаржимося один одному.
— Справжнісіньким наймитом став, — скаже Ява. — Кріпаком. Як Тарас Шевченко. Тільки вірші писати — “Мені тринадцятий минало…”
— А я! Гірше раба єгипетського, — скажу я. — Спини не розгинаю. Поперек уже який день ломить.
Позітхаємо ми та й розійдемось Про цурки-палки, про футбол, про квача і говорити годі. Забули, як це робиться.
Від усього світу білого ізольовані ми були. У тому світі десь там Фарадейович з юннатами вирощував фантастичний космічний глобулус. Уже скоро мали бути результати.
Десь там займалися своїми загадковими темними справами Книш і Бурмило.
А ми нічого не знали й не бачили. Бо не могли й носа з двору висунути. А як ти ловитимеш шпигунів, сидячи вдома? Ніяк.
Один тільки раз Ява прибіг до мене захеканий, схвильований, червоний.
— Гайда! Швидше!
— Що таке?
— Тільки що — сам бачив і чув — Книшиха з хати вийшла, Книшу сказала: “Ану піди лишень на вулицю визирни, чи нема кого, і хвіртку защіпни. А то ще побачать оті злидні, буде тоді”. І Книш пішов і визирнув, і защепнув. І вони пішли в хату, і замкнулися…
— Ну й що?
— От тобі й “що”! Голова! Може, вони шпигунські гроші у попіл ховатимуть або по радіо передаватимуть щось… шпигунське.
— Ну-у?!
— От тобі й “ну”! Гайда, переліземо через Велику китайську, а тоді на горіх, що під хатою, з нього у вікно все буде видно.
— Гайда!
За хвилину ми вже дряпалися на величезний паркан, що відділяв Явине подвір’я від Книшевого. Цей неоковирний триметровий паркан ми прозвали Великою китайською стіною. І знаєте через що звели Книші оту стіну? Через грушу гниличку. Якраз на межі росла у Книшів дика груша і простягала одну гілку на Реневу територію. І з тої гілки грушки, ясна річ, падали до Ренів. Їх, звичайно, віддавали, але часом льоха якусь падалицю і схрумає — хіба встежиш. Так через ті гнилички, слова доброго не варті. Книші й збудували Велику китайську стену А груша, як на зло, всохла.
Не любили ми Книшів Незалежно навіть від їхньої шпигунської діяльності. Просто так не любили. Несимпатичні вони якісь були.
Книшиха — широкоплеча, кощава і, хоч не товста, але якась квадратна Очі маленькі, як дірочки в ґудзиках, а ніс, або, як казав тракторист Гриць Чучеренко, “румпель”, прямо величезний і схожий на сокиру. Якби то не насправді, я навіть не повірив би, що в жінки може бути така здоровеннецька носяра.
У Книша, навпаки, ніс був маленький, як дулька. Зате волосатий був Книш страшенно. Руки, ноги, плечі, груди, спина — все-все було вкрите густим рудим волоссям, грубим, як дріт. Навіть у вухах було напхано того волосся, й стирчало воно, як клоччя (дивно було, як доходили до Книша звуки, не заплутуючись у тому клоччі). І з носа стирчало теж, і на переніссі росло, і навіть на кінчику носа.
Крім того, що волосатий, був Книш ще якийсь мокрий — як ота сира стіна в погребі. Руки завжди мокрі, шия мокра, чоло мокре. Якось він мене взяв за плече своєю мокрою й холодною, як у мерця, рукою, я аж здригнувся. Бр-р!
І ще — коли Книш сміявся, ніс у нього сіпався й шкіра на лобі сіпалась (не морщилась, а саме сіпалась). І це було дуже неприємно. Хотілося одвернутись і не дивитися. Жили Книші вдвох, дітей у них не було. І родичів, по-моєму, теж.
У колгоспі працював лише Книш. Книшиха вважалася дуже хворою. Хвороба в неї була невигойна і дуже таємнича. Вона пошепки розповідала про неї бабам, закочуючи під лоба очі і приговорюючи: “Ох, яка ж я больнонька, яка больнонька!”
Проте ця невигойна хвороба не заважала їй щодня тягати на базар важенні кошики, а на свята випивати пляшку “денатурчику”. “Денатурчик” так пестливо називали Книші страшний синій спирт—денатурат, на пляшці якого намальовано череп з кістками і написано: “Пити не можна. Отрута”. Книші не зважали на той напис. Книші щось там таке робили з “денатурчиком” і пили. Книш був у цьому ділі тонким спеціалістом.
Він казав:
— Житомирський денатурчик — це, дійсно, гадость, отрута, а от чернігівський — це, я вам скажу, — здоровля! Український женьшень! Пий — і до ста років проживеш.
І Книшиха, і особливо Книш любили випити. Книш випивав майже щодня. А на свята, тобто на Новий рік, на різдво, на Перше травня, на Великдень, на день фізкультурника, на храм, на водохреще і т. д. (Книші не пропускали жодного ні церковного, ні нашого, радянського, свята) вони випивали сімейно, удвох.
У такий день зранку Книшиха виходила за ворота і хрестилася на телевізійну антену, що стовбичила на даху сільського клубу (оскільки церкви в нашому селі не було, всі богомільні баби хрестилися у нас на телевізійну антену, яка була схожа на хрест).
Потім Книшиха поверталася у двір, де стояв під вишнею вже накритий стіл, і починалося святкове снідання. Через якусь годину з-за Великої китайської стіни вже чулося:
Ой служив я в па-ана
Та й на перше лі-іто,
Заслужив я в па-ана
Курочку за лі-іто.
А та кура щебетура
По садочку хо-одить
Та й ходить,
Куряточок во-одить
Та й во-одить…
То співали гугнявими голосами підпилі Книші. Після чарки їх завжди тягло на пісню.
Співали вони довго, години зо дві або й зо три. Співали і українських народних, і російських, і пісні радянських композиторів, і пісні з кінофільмів, і навіть танго…
А потім аж до самісінького вечора Книші у два голоси оглушливо, з перебоями хропли у садку, і завдяки “денатурчику” від них тхнуло таким бензиновим перегаром, ніби то спали не люди, а два трактори.
Святкували Книші завжди тільки вдвох. Нікого до себе не запрошували ніколи. До них ніхто не ходив, і вони ні до кого. Дуже були скупі й боялися, щоб хтось не бачив, що у них дома є. На людях весь час прибіднялися.
— Та я ж такий голий! — казав Книш. — 3 хліба на воду перебиваємося. Навіть на зиму нічого не призапасив.
А між тим Книшиха щоранку, ідучи на базар, аж згиналася під корзинами. І сулії з молоком витикалися з тих корзин, як гармати з танкової башти. Корова у Книшихи була одна з кращих у селі.
Я якось чув, як баби говорили про ту корову:
— Ох же ж і молоко в тої корови! Ну як смалець! Хоч ножем ріж.
— Еге. Так що ж ти хочеш, як вона її хлібом годує. Щодня тягне з города лантух. А в тому лантусі, думаєш, що? Самі булки. Годуй я свою Лиску так, вона тобі сметаною доїтиметься.
— Ну да! А на базарі, я бачила, продає ріденьке, аж синє. Наполовину розбавляє, не менше.
— І куди та міліція дивиться!
А колись увечері, як уже стемніло, приїздили до них якихось двоє вергелів на мотоциклі з коляскою, навантажили щось у коляску і одразу ж поїхали. І потім ще двічі приїздили і знову-таки поночі.
А якось біля чайної Книш, що намонявся як чіп — хоч викручуй, просторікував у гурті п’яничок…
— Не боюсь я вашого Шапки… Який він Шапка! Штани він, а не Шапка. І не голова, а оте саме. Він у мене отут-о. — Книш показав стиснутий кулак. Я вже написав кому треба. Скоро вашому Шапці дадуть по ш-шапці. Ги-ги ик!
Іван Іванович Шапка, голова нашого колгоспу, був дуже хороший хазяїн, і всі його в нас любили. Всі, крім нероб, ледарів та п’яниць, бо спуску він їм не давав. І Книш увесь час писав на Шапку листи та скарги в різні усюди. Причому писав завжди так, щоб люди бачили. Розчиняв ворота, виносив надвір стола, сідав і, як школяр, схиливши голову й висолопивши язика, гармудзляв щось на папері.
— О, знову пише якусь собаку, — насмішкувато казав дід Варава
Книшеві скарги, звичайно, голові шкоди не завдавали. Але в людей темних викликали до Книша повагу й навіть побоювання — раз чоловік пише, значить силу має. Колись, кажуть Книша через ті листи навіть розумні люди боялися. Це ще більше робило його в наших очах таємничим і загадковим.
Повірити в те, що він шпигун, було не дуже важко. Ми перелізли через паркан, обережненько, пригинцем до горіха, видряпалися — і от уже пильно вдивляємося крізь вікно у Книшеву хату. В хаті темнувато, і ми не зразу роздивилися, що там робиться. Нарешті побачили, що Книш і Книшиха сидять біля столу з ложками в руках і, злодійкувато позираючи на вікно, щось їдять. Ми уважно придивилися й здивовано глянули один на одного. Книші їли… торт. Бісквітний городський торт з цукатами й кремовими та шоколадними трояндами, їли торт ложками, наче борщ або кашу їли потайки, сховавшися від людей, як злодії. Їли похапцем, жадібно, мабуть, голосно чавкаючи (вікно було зачинене, і ми не чули), а може, навіть шдрохкуючи. Ротяки в обох були замурзані кремом, а в Книшихи крем був і на “румпелі”.
От Книш підчепив ложкою велику центральну троянду, що красувалася посередині торта, і потяг до рота. Але Книшиха щось сердито бевкнула йому, ловко перечепила троянду з його ложки своєю ложкою — і шургиць! — до себе в рот.
Ми знову перезирнулися. Кіно!
— Ну все! Ясно! — сказав Ява. — Шпигуни! Наші радянські люди торти ложками не їдять.
Я не став сперечатися, хоч цей доказ шпигунської діяльності Книшів здався мені не досить переконливим.
Оскільки дивитися на цю картину було гидко, ми спустилися з горіха і полізли додому.
І знову потяглися “трудові будні”.
Більше контактів з Книшами, а тим більше з Бурмилом не було.
Літо минало. Нам навіть почало вже здаватися, що все ми про Книша та Бурмила вигадали, що не було ні тої таємничої розмови (“Подаруночок від німців…” “Двадцять залізних…” “Вермахт щедрий…”), ні акваланга, ні підозрілої поведінки, нічого…
— Ні, ніякі вони не шпигуни, — казав я. — Пам’ятаєш, як Бурмило лелеченя поранене підібрав і виходив, випустив потім. Шпигун би тобі так зробив? Ніколи!
Ява спершу намагався заперечувати, а потім просто переводив розмову на інше.
Одного разу Ява зустрів мене біля тину особливо сумний і невеселий.
— Завтра приїздять батьки, — зітхнув він. — Просто хоч з мосту та в воду. Мати як дізнається… Правда, дід пообіцяв у перший день не говорити. “І не через тебе, каже, двоєшник, а через твою матір. Не хочеться перший день їй псувати. Стільки, каже, не була вдома, так скучила, а тут їй синок такий подаруночок приготував. Візьму, каже, гріх на душу, збрешу, що склав ти екзамена на трійку. Хай уже на другий день…” Отже, у мене тільки один день і лишився мирного життя. А потім буде такий “вермахт”, що… Ти ж мою матір знаєш.
Явина мати була-таки рішуча жінка. На відміну від моїх батьків, у Яви все навпаки: тато був добряк-добряк (мухи не скривдить, ніколи голосу не підвищував, тільки на скрипці грав), а мати — грім і блискавиця. Коротше, тато був мати, а мати була тато. І Явину тривогу я розумів.
— Нічого, — заспокоював я свого друга, — як-небудь обійдеться. Не вб’є ж вона тебе.
— До смерті, може, й не вб’є. А інвалідом зробити може. Знаєш, яка в неї рука! Як у Жаботинського!
— А ти потренуйся падать. Як тільки що — зразу падай. Ніби тобі погано.
— Мені й так буде погано. Без “ніби”. Не хвилюйся.
Що й казати, співчував я другові всім серцем, всією душею, але допомогти не міг нічим. Лишалося тільки покладатися на долю та на щасливий випадок. Може, якось буде…
І от Явині батьки приїхали. Радісного галасу й метушні — повен двір. Хвіртка тільки — рип-рип! Двері не зачиняються. Родичі, сусіди, знайомі… Ще б пак! із заграниці приїхали! Цікаво ж! А що? А як? А де? А коли? А яке? А почім?..
У садку цілий день стіл стояв з наїдками та напитками. одні вставали, другі сідали.
І подарунків Явині батьки понавозили мало не всьому селу. Подарунки здебільшого дрібненькі, на манір гудзика — сувеніри називаються. Але що ви хочете: якби стільки великих подарунків — у дві гарби не вбереш.
І мені подарунок попався. Нам з Явою обом було подаровано по пістолету. Але по якому пістолету! По чеському заграничному пістолету, який стріляє водою. І як стріляє! Натискаєш на гачок, і тоненька-тоненька цівочка чвиркає метрів на десять. Здорово! Оце пістолет так пістолет! Красота! Сила!
Через п’ятнадцять хвилин, як нам було пістолети подаровано, ми їх мало не втратили назавжди.
Ну, ви ж розумієте, було б смішно, якби ми одразу не почали стріляти. Хто б це таке міг? Нащо тоді ті пістолети? Нащо їх взагалі дарувати?
Отже ми одразу…
Бровка на мушку — чвирк!
Гав-гав-гав! — Бровко хвоста піджав і в будку.
Кицька руда сидить на сопці, умивається.
Чвирк!
Няввв! — і кицька вже на груші.
Курка гребеться.
Чвирк!
Ко-ко-ко-ко-ко! — і нема курки — десь аж на городі.
А туг іде дід Салимон.
Ну, випадково ж, чесне слово, випадково гачок натиснувся.
Чвирк! — дідові Салимону прямо по лисині
— А щоб ви луснули, шмарогзи! Я вам почвиркаю! Я вам!.. Я вам!..
За кілька хвилин ми терли свої червоні вуха уже на леваді.
Пістолети нам були залишені при одній умові — стріляти тильки по неживих цілях.
Але ж і настрілялися ми на леваді, що називається донесхочу.
А що вже попозаздрили нам хлопці — і не говоріть!
Тільки й чулося:
— Дай подивиться!
— Дай хоч глянути!
— Дай подержати!
— Можна, я стрельну?
— Можна, я попробую?
— А я? А я?
— Оце так це!
— Ох ти!
— Ох же ж б’є!
— Сила!
— Краса!
— Вещ!
Скажемо одверто, ми неохоче давали не тільки стрельнути, а й подержати.
Можна віддати нові штани, черевики, сорочку зняти, все що хочеш, але випустити з рук пістолет у перший день — не під силу. Як же його даси, коли сам ще не настрілявся!
Але попорозстрілювали ми хлопців — так попорозстрілювали! Добряче! Вже ж і одігрався я за всі свої страждання, які мені довелося зазнати, бувши “шпигуном”, “розбійником”, “біляком” і взагалі “ворогом”.
Ми якусь хвилю вагалися, згадавши умову стріляти “тільки по неживих цілях”. Але потім вирішили, що й Стьопа Карафолька, і Антончик Мацієвський, і Гришка Сало, і навіть Вася Деркач за характерами своїми абсолютні трупи, і тому цілком підпадають під рубрику “неживі цілі”.
Через якусь годину всі були мокрі як хлющі.
Спершу вони до цього ставилися байдуже і навіть під’юджували:
— Ану! Ану, поціль на такій відстані! От і не поцілиш, не поцілиш! Ану!
А потім, коли ми дуже вже влучно вціляли, почали ремствувати:
— Та ну, перестаньте!
— Та годі вже.
— Досить! Ну!
А Стьопа Карафолька, коли Ява дуже ловко вцілив йому в самісіньку носяру, вирішив раптом образитися і закричав:
— Гей, ти, переекзаменовщик! Щось дуже вже ти розчвиркався! Йшов би краще уроки вчити. Бо на другий рік залишишся. Ось я скажу твоїй матері!
Свиня він, Стьопа, довгоносик, нетонкий, неделікатний чоловік. Хіба можна людині нагадувати такі речі, як переекзаменовка? Ховрашок!
Ява повернувся і пішов з левади. Я плюнув у бік Карафольки і пішов за ним. Ні, не дали Яві забути про переекзаменовку, про те, що його чекає.
Але доля вирішила все-таки відтягти трохи час розплати. На другий день рано-вранці Явині батьки поїхали на кілька днів до Києва звітувати про свою закордонну командировку на Виставці передового досвіду. І дід Варава не встиг розказати про переекзаменовку.
Та все одно настрій у Яви був кепський, пригнічений.
— Гад я, барахольщик, — картав він себе. — Мати мене цілує: “Синочку, синочку!” — подарунки мені, а я… Знала б вона, який я. Краще б одразу… Що це буде! Що це буде! Ех, якби вислідити, поки матері нема, отих шпигуняр! Усе було б гаразд. Можна було б розказати правду. Як я затонув і взагалі… От, якби вислідити…
Я невиразно мнякав.
— Мда… звичайно… але…
Я не вірив у реальність цього діла.
Але на другий день після від’їзду Явиних батьків до Києва він прибіг до мене блідий, як сметана, ледве дихаючи.
— Швидше… швидше… швидше…
Я вже думав — або пожежа, або землетрус, або футбол по телевізору передають. Я саме відро тягнув з криниці. І відро назад шубовснуло з переляку, як він прибіг.
— Тю! Що таке?
— Гайда швидше! Вони йдуть у плавні. Оце зараз. Сам чув розмову. Книш каже: “Щось довгенько нема діла. Присохло. Чепуха получається”. А Бурмило. “Да-да, пора кінчать, поїдемо сьогодні, я ж не винуватий, що застудився. Захворів…” А Книш: “Так я до тебе зайду через півгодини й поїдемо…” Швидше, Павлушо! Я відчуваю, сьогодні щось буде! Гайда, ну!
Він говорив так гаряче й переконливо, що моє відро, здається само вискочило, наполовину розхлюпане, з криниці, вмить опинилося на ганку, а ми з Явою, наче вистрілені з рогатки, помчали вулицею.
