РОЗДІЛ XII. “Не зви мене більше — Ява, зви мене — Кукурузо!”
Я іду в сільмаг. Мене мати послала. По олію! Це на другий ранок після тої трагедії в кукурудзі.
У сільмазі і біля сільмагу повно людей — сьогодні неділя. Хто щось купує, хто пиво п’є, хто просто балакає, насіння лускаючи. Сільмаг у нас проти клубу — тут завжди збіговисько, а в неділю й поготів.
Помітивши мене, люди враз починають усміхатися, перешіптуватися, переморгуватися.
А дід Салимон каже:
— А, здоров, хлопче! Щось я тебе давно не бачив?
— Та його ж не було в селі, — підкидає Гриць Чучеренко.
— А де ж? — “дивується” дід Салимон.
— Таж у кукурудзі блукав… тиждень чи два.
— Гга-га-га! — реготом вибухнув сільмаг. Тут і продавець дядько Кузьма не витримав, собі встряв:
— Ми недавно компаси одержали… Не треба?
— Га-га-га!
— Го-го-го!
— Ги-ги-ги!
— От хлопці!
— От артисти!
— І кіна не треба!
— Ге-ге-ге!
— Гу-гу-гу!
Взяв я олію і прожогом на вулицю. А за мною слідом регіт котиться. Хто не зустрінеться, слово кине:
— Привіт кукурузнику!
— Здоров, козаче!
— Наше вам від королеви полів!
Може, хто й просто так вітається, а мені здається, що глузливо, насмішкувато. I, може, хто десь сміється зовсім з іншого приводу, а я все на себе приймаю.
Біля клубу здоровеннецька реклама кінофільму “Тарас Шевченко” (сьогодні йтиме). Намальовано, як проганяють крізь стрій солдата.
І враз здається мені, що оживають тини обабіч, висмикуються лозини з них, шпіцрутенами свистять у повітрі. І горщики, макітри на тинах — уже не горщики й макітри, а солдатські голови в безкозирках… Як той солдат, біжу я крізь стрій — вулицею…
Вскочили ми в халепу. Це кілька днів сміятимуться, не менше. Хоч на вулицю не виходь. У нас такі!
Заніс я олію, пішов до Яви одвести душу. Зустрів його у садку — він до мене якраз намірявся.
— Здоров, Павлушо! — серйозно-cерйозно сказав він. — Я до тебе.
— Здоров, а я до тебе!
— Попрощатися йшов, — одвів убік очі Ява.
— Що, посилають кудись? — здивувавсь я,
— Та-а! — махнув рукою Ява — Зовсім з дому тікаю.
— Куди?!
— На який-небудь безлюдний, необітаємий острів.
— Тю на тебе, дурний! Мелеш таке, що й купи не держиться. Де ти візьмеш той острів? Тепер таких островів і не буває.
— Буває. То ти не знаєш.
— Як же ти втечеш, коли ми й до моря з тобою не змогли доїхати? Тебе ж на першій станції зловлять.
— А я й не піду на станцію. Нащо мені станція?
— А що?
— У плавні подамся. Скільки там островів, необітаємих…
— Але як же ти там житимеш? Пропадеш же, як руда миша. Пам’ятаєш, як Гунька пропав?
Жив у нашому селі колись пришелепуватий Гунька. Приплентач. Без роду і племені. Ніхто не знає, як він до села прибився. Взимку ходив босий, без шапки. Старі баби його святим вважали. Тихий був, нікого не зачіпав. Ходить собі по селу і сміється: “Ги-ги… ги-ги”. Любив у плавнях блукати. Як заповітриться — два дні нема. Потім вергається худий, голодний, зарослий рудою стернею. Навіть узимку в плавні ходив по льоду. У великий мороз піде, розкладе на острові величезне багаття: люди вже думають — плавні горять. Приходить: “Ху, — каже, — натопив. Тепер у селі тепло буде”. Два роки тому пішов Гунька у плавні, і чи і о він дійсно загинув, втонув деси у болоті, чи просто подався з села — так ніхто й не знає. Більше його не бачріли.
— Невже хочеш пропасти, як Гунька? — повторив я.
— Не припаду, — впевнено сказав Ява і витяг з-під сорочки книжку. — От жив же чоловік на безлюдному острові — і нічого. Не пропав.
— Що за книжка? — питаю.
— “Пригоди Робінзона Крузо”. Читав?
— Не пам’ятаю… Може, й читав. Що це за Кукурузо?
— Крузо, а не Кукурузо, чудило. Дуже інтересна книжка.
— Книжка книжкою, а плавні плавнями. Ти краще подумай.
— Я вже думав. І вирішив остаточно. Ти мене знаєш. Я тільки хочу, щоб ти мені трошки допоміг.
Я був обеззброєний. Раз людина звертається до тебе за допомогою, одмовляти її — свинство.
— І надовго ти збираєшся на той острів?
— Робінзон пробув на безлюдному острові двадцять вісім років два місяці і дев’ятнадцять днів, — зітхнувши, сказав Ява.
— Ого-го! — аж рота роззявив я. — Це ж скільки тобі буде? Сорок з гаком. Це ми вже всі школу покінчаємо й інститути. Карафолька академіком стане, Гребенючка агрономом. Я льотчиком, якщо вийде. А ти…
— Що ж поробиш, — знову зітхнув Ява.
— Слухай, а хто ж буде за Книшем і Бурмилом стежити? Хто буде їх викривати, виводити на чисту воду? Може ж, вони справді небезпечні шпигуни й злочинці? Га? Ти що — забув оту таємничу розмову? І акваланг? І торт, і все інше? Забув?
Ява враз почервонів, наче я його спіймав на гарячому. Я вже торжествував, думав, що він зараз відмовиться од своєї затії. Але він сказав:
— Ні, нічого я не забув. Та доведеться тобі самому стежити за ними й викривати їх. Ти хлопець сміливий, сам впораєшся. І станеш знаменитим. І про тебе в газетах напишуть, і по радіо, і по телевізору… А я не можу тут більше жити. Не можу. Переекзаменовка… та ще й ця кукурудза. Через кілька днів приїде мати і… хоч на край світу.
Я зітхнув.
— А може, все-таки не тікатимеш? Якось перебідуєш.
— Ні, раз я вирішив — усе!
— А хай би сказився той Кукурузо, що напутив тебе на острів тікати. Так це ми в дитинстві більше й не побачимось? — з відчаєм сказав я. — З ким же я у цурки-палки гулятиму? З Карафолькою? Спасибі вам!
Ява, зморщивши лоба, дивився на мене — щось міркував. І, помовчавши трохи, сказав:
— Чому це не побачимось? Ти єдиний знатимеш про острів. І приїжджатимеш інколи… Робінзон теж не зовсім один був. Потім він урятував дикуна П’ятницю і удвох з ним жив. Так що…
— Виходить, я буду в тебе дикуном, — уже веселіше сказав я — Він, значить, герой… А я, значиться, дикун. От Кукурузо!
— Та Крузо, а не Кукурузо! Робінзон Крузо.
— То він був Крузо, а ти — Кукурузо. Якраз підходяще для тебе ім’я. Після вчорашнього…
— А що! Може, це ти й непогано придумав. Кукурузо! Звучить! Га? Знаєш що! Так ти не зви мене більше Ява, зви мене Робінзон Кукурузо. Хай так і буде. Домовились?
Так Ява перестав бути Явою, а став Робінзоном Кукурузо. Видно, на роду вже йому було написано носити вигадані імена.
Так що запам’ятайте добренько, далі я зватиму його Кукурузо.
