Всеволод Нестайко – Тореадори з Васюківки: Частина 1

РОЗДІЛ XV. Перший день на острові імені Переекзаменовки. Розділ, розказаний Робінзоном Кукурузо своєму другу і однокласнику Павлуші

Так-от як одштовхнувся ти ото від берега і поїхав, і як зник уже за очеретом, тільки жмурки на воді від човна лишилися то така тиша раптом настала — ніколи я такої тиші не чув (навіть тоді, коли вуха мені після першого з берданки пострілу позакладало). Стою я й не дихаю, мов закам’янів. Тиша-тиша… І тільки небо, здається, дзвенить, — ніби величезною голубою мискою мене накрито. І я під тією мискою один, мов мишеня під ситом, і діваться нікуди.

Стою я і, що робити, не знаю. І поспішати мені не треба, і робити нічого. Хоч стій, хоч через голову перекидайся — все одно. Ніхто не бачить, нікому до цього нема діла.

Погано мені було. І головне, ота клята думка, що сам я звідси не виберуся. Хоч кричи, хоч бийся головою об дерево — нічого не допоможе. Я б не знаю, що робив, якби не відчув раптом, що хочу їсти. Ти пам’ятаєш, я так хвилювався і поспішав, що дома добре й не поснідав. Це одразу мене до тями привело. Харчів я вирішив поки що не чіпати — хто там зна, що воно далі буде. Вирішив наловити риби. Вибрав місцину підходящу, розмотав удочки, наживив, закинув. Жду. Сиджу, на поплавці дивлюсь і жду. Жду, жду, жду… Поплавці — ані шелесь. Не ворухнуться навіть. Не клює. Я вже й плював на черв’яків, і міняв їх, і з місця на місце переходив — нема кльову й квит. А голод мене дедалі дужче розбирає. Сиджу я, слину ковтаю і шепочу: “Клюйте, рибоньки! Клюйте, будь ласка! Я ж їсти хочу”. А поплавці, мов цвяхи з дошки, — стирчать собі просто з води і все. Нема риби. Плаває мій сніданок під водою і ніяк його не дістанеш. Нервую я, раз у раз вудочки смикаю, та тільки черв’яки на гачках витягаю. Хоч самих черв’яків їж. Тьху!

Сам розумію, що час непідходящий для лову, знаю ж прекрасно, що клює або рано-вранці, або надвечір, та не легше мені від цього. Не чекати ж до вечора — живіт же підтягне, зовсім охляну. Кінчилося тим, що зачепив я гачком за корч і льоску обірвав. Пропав гачок — один з кращих, що ти мені подарував. Розсердивсь я, плюнув і пішов до торби з харчами — не міг більше терпіти. Як допався — півторби вмолов. Наївся, як дурень мила. Ліг голічерева на галявині, дрімати почав і заснув непомітно. Довго, мабуть, спав, прокинувся, бо відчув, що пече. Сонце палить — шкварчить на небі, мов яєчня на сковороді. Мацнув себе — щоки вогнем горять. Обпікся я на сонці. Пішов умився — пече. Мокрої землі приклав — пече. Згадав — сметаною або кисляком треба. Та де ж її взяти — сметану! Отоді я вперше відчув, що безлюдний острів — це безлюдний острів, а не наш колгосп “Світла зоря”, де сметани цілі ставки. А мені б зараз хоч ложку, хоч півложки. Ох же ж пече! Заліз я в курінь. Темно в ньому, холодок. Полежав я трохи, та хоч пече, але жити ж треба Не можна ж двадцять вісім років у курені пролежати. Виліз я, взяв сокиру, ножа твого і пішов вирізати топорище.

Знайшов добру суху гілляку, вирізав топорище, почав обстругувати ножем і раптом скабку в пучку загнав. Та таку болючу — під самий ніготь. Зразу пальця в рот. Смокчу — не висмоктується, зубами давлю — не видавлюється. Голкою б оце, голкою б одразу вийнялася… “А дульки! Дульки не хочеш? Сам собі із злістю. — У село за голкою треба бити. Біжи, чого ж ти не біжиш?” Трохи не заплакав я від безсилої люті — таку потрібну річ, як голка, забув. Узяв гачка рибальського, почав колупати. Але дуже колупати боюсь. Там же на кінці гачка зазубрина: як заженеш, то мало того, що із скабкою, ще й з гачком у пальці ходитимеш. Ох і попомучився! Аж мокрий став. А скабку так-таки всю й не вийняв — маленький кінчик лишився. І потім довго боліло. Добре, що хоч не нарвало.

Сонце почало сідати, і я знову відчув апетит. На торбу навіть дивитися боявся, бо знав, що як підійду до торби, то завтра доведеться землю гризти. Риба, тільки риба могла врятувати мене від голоду. Я знову закинув удочку. І на цей раз мені пощастило. Ох, Павлушо, як я зрадів, коли витяг нарешті першого пічкура! Він був маленький, як палець, але він був дорожчий мені за отого півметрового щупака, що ми з тобою впіймали минулого літа. Він тріпотів на гачку, а моє серце тріпотіло у грудях. Я навіть поцілував його, отого пічкурика. Потім пішли окунці, краснопіри, карасики… Я так захопився, що не звернув уваги, як перекинулась банка з черв’яками. А коли помітив — вони розповзлися по всьому берегу. Я аж підскочив. Йой! Це без черв’яків і риби не буде Куди ж ви тікаєте, черв’яки?! На кого мене покидаєте, дорогенькі?! Кинувся я перед ними навколішки, почав повзати по берегу і ловити. Та більшість уже в землю поховалися. До того ж темніти почало. Ледве я чверть банки віднайшов… Рибу більше не ловив, вирішив черв’яків економити.

Розклав я багаття, почистив оту дрібноту, що впіймав, заходився юшку у старій каструльці варити. Варю я і бачу, що дуже щось швидко вода википає весь час доливати доводиться. І під дном щось шипить і шкварчить. Придивився — аж то моя каструля тече-протікає. І як же я раніше не помітив, що там дірки! Мало не заплакав з горя Що ж я тепер робитиму? У такій же каструлі тільки глину місити, а не юшку варити. Це ж решето, а не каструля. А іншої в мене нема і взяти ніде. На безлюдному острові я.

Добре було Робінзону Крузо. Все потрібне викидало йому на берег море після кораблекрушеній. Геть усе чисто, навіть гроші. Захотів дванадцять сокир — на тобі дванадцять сокир. Захотів сорочки шовкові — на тобі сорочки шовкові… А мені хоча б одну каструлечку, що не тече. Хоча б одненьку! Та де там. Хіба дочекаєшся тут, у плавнях, кораблекрушенія! Хоч сто років жди! Ото потерпів кораблекрушеніє київський мисливець Папуша, втопив рушницю, та яка мені з цього користь. У мене своя берданка є. А то ще колись дід Салимон у райцентр на базар картоплю віз і перекинувся. Та хіба він дасть добру пропасти — до півночі бороду у воді мочив, по картоплині з дна визбирував. Потім тиждень черепашок і водорості вичісував з бороди. Ні, на кораблекрушеніє мені годі й надіяться!

Посьорбав я з огидою недовареної юшки, яка ще не встигла витекти, пожував напівсирої риби і сиджу.

Вже зовсім стемніло, і ніч кашкета свого чорного мені на очі насунула. Навіть зорі на небі не видать — хмарно. Тільки вуглинки в догорілому вогнищі жевріють. Ти ж знаєш, я не боягуз, але… У животі холоне й звідти в серце страх прокрадається — слизький і противний. Треба щось робити, бо зараз він усе серце огорне й нікуди не дінешся. Поліз у курінь, намацав ліхтарика, засвітив. Знайшов зошита свого з української мови (ти ж знаєш, я і зошити, і “Граматику” про дідове око взяв — буцімто у тітки вчитиму). Олівець відшукав у торбі.

Тебе дивує, правда, чи, бува, не уроки я вчити зібрався? Ні! Щоб ти знав — Робінзон Крузо на острові щоденника писав, записував усі події, які з ним траплялись. Що ж, я гірший за нього? Я теж, як і він, на острові. А на острові без щоденника не можна.

Ну, підряд писати, ти ж знаєш, я не можу. Я тобі не письменник. Навіть більше — я по письму переекзаменовщик. Вирішив я коротенько записувати тільки факти — погані й хороші. Провів у зошиті посередині лінію, розділив таким чином аркуш на дві половини — ліву й праву. У лівій зверху написав “Пригоди” (це хороше, це для мене, ти знаєш, взагалі у житті головне, заради цього я й на острів висадився, без пригод моє життя — не життя, особливо на острові). У правій половині написав зверху “Неприємності” (що ж поробиш, як трапляються).

Довго я думав, довго гриз олівця і нарешті, написав. От що в мене вийшло.

Пригоди

1. Наловив риби і з’їв.

Неприємності

1. Обпікся на сонці

2. Загнав під ніготь скабку.

З. Загубив гачка (одного з кращих).

4. З’їв пів торби харчів.

5. Втекли майже всі черв’яки

6. Протікає каструля, і я не знаю, в чому юшку варитиму (хоч у жмені вари).

Як бачиш, пригод одна і та манюня, як той пічкурик. А неприємностей аж шість, і всі здоровенні, як акули.

Все оце я писав, ліктем притискаючи зошит до коліна і чвиркаючи собі над вухом ліхтариком, бо вогнище вже догоріло, а розпалювати знов мені не хотілося (тільки не думай, ніби через те, що по хмиз треба було йти у темнющі непривітні зарості!).

Ліхтарик у мене, ти ж знаєш, “динамічеський”, вічний, ніяких батарейок не треба. Але оте чвиркання… Чвиркаєш — є світло. Не чвиркаєш — нема світла. Або чвиркай і пиши. Або не чвиркай і не пиши. Я чвиркав. Півгодини після того мені у вусі гуло. І рука задерев’яніла, наче я ліктем об край столу стукнувся.

Написав я і думав, що все — день скінчився і більше нічого не буде.

Спати мені не хочеться — вдень виспався. Вийшов я, сів на березі, охопивши руками коліна, і думки різні в голові снуються: про село, про школу, про тебе (що це ти там зараз поробляєш, — спиш уже, мабуть)…

Ріжок місяця з-за хмари виткнувся, — мов шабля козацька, — висвітлив плесо срібним присмерком.

Невидимі качки просвистіли-прошуміли крильми над головою, і тихо. Вітру нема, і навіть завжди шурхотливі очерети мовчать, не шепочуться між собою. Я дивлюсь собі на воду і думаю.

Аж раптом тінь упала на плесо: довга-довга, бо якраз проти місяця. З-за очеретів виплив човен — без звуку, без жодного плеску, як мара. І це було найстрашніше (мов уві сні!). У човні на повний зріст стояв хтось високий і довгим веслом нечутно правив. Я закліпав очима — чи не привиділось. Ні! Човен линув прямо до острова. Збільшувався, збільшувався, як на екрані кіно; попід самим берегом звернув і зник за прибережними кущами. Серце моє забухкало в грудях, аж земля здригнулася. Хто то?! Хто то вночі у плавнях? Водяник? Відьмище? Нечиста сила?.. Та що це я? То ж тільки старі баби неосвічені в них вірять. А я ж піонер! Барабанщик у загоні! Я вірю в радіо, в телевізор, у космічні ракети! Ні, дурниці, не треба боятися і враз я згадав Гуньку… Отого придуркуватого Гуньку, несповна розуму, що два роки тому пропав, зник у плавнях… Гунька! А що, як це Гунька? Що, як він теж, як і я, живе у плавнях на якомусь безлюдному острові? Гунька! Він же несповна розуму, він же нічого не тямить. Він може побачити мене, подумати, що я якийсь злий дух (чого б це звичайний хлопець був уночі в плавнях!), і задушить. Задушить — і нічого йому не докажеш. Хоч кричи, хоч плач, хоч благай… Наче слимаки поповзли в мене по спині — холодні, слизькі і мокрі. І немов хто зашморг затягнув на шиї — здушило горло, дихнути важко.

Я завмер, прислухаючись. Навіть серце, здалося, зупинилось, щоб я краще чув. З-за кущів долинув плюскіт, щось шубовснуло в воду, наче когось з човна скинули. Може, то Гунька привіз когось і втопив? Тепер моя черга. Я не міг більше сидіти на місці. Я схопився, ступив задерев’янілими ногами кілька кроків у темряву до куреня. І раптом — на когось наштовхнувся… Хтось величезний вхопив мене цупкими руками за плечі. Крик жаху застряв у мене в горлі — не вирвався. Я сіпнувся, брикнув ногами, впав. Хтось навалився на мене, дряпонув по обличчю і…

Тут розповідь Робінзона Кукурузо обривається, бо Павлуша в цьому місці ойкнув і почалася розмова, якої читач не зрозуміє, доки не почує про те, що сталося того дня і тої ночі з Павлушею Завгороднім.

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (1 оцінок, середнє: 5,00 із 5)
Сподобалась казка чи оповідання? Поділіться з друзями!
Категорії казки "Всеволод Нестайко – Тореадори з Васюківки: Частина 1":
Залишити відповідь

Читати казку "Всеволод Нестайко – Тореадори з Васюківки: Частина 1" українською мовою на сайті Proza онлайн: найкращі народні казки для дітей та дорослих. Повчальні казки для хлопчиків та дівчаток для читання у дитячому садку, школі або на ніч.