РОЗДІЛ XVII. “Сьогодні вночі…” Таємниця от-от розплутається
З трепетним серцем підпливав я до острова. І чим ближче підпливав, тим більше трепетало моє серце: живий чи неживий, живий чи неживий…
І раптом радість шаленим криком забулькотіла в моєму горлі, як вода в закипілому чайнику:
— Ого-го-го-го-го!
Я побачив його. Живісінький і цілісінький стояв мій друзяка Кукурузяка на березі, виткнувши із кущів голову, і радісно усміхався мені. Тільки ніс у нього був облуплений і праву щоку навскоси перетинала свіжа подряпина. Але що таке подряпина на щоці такого геройського хлопця, як Кукурузо? Ніщо!
Коли я пристав до берега, мені хотілося кинутись і обняти його на радощах, але я стримався. Я тільки штурхонув його в плече і спитав:
— Ну як? Як ти тут?
— Нічого — ляснув він мене по животу і одразу додав, взявшися рукою за щоку і похитуючи головою: — Тут таке було о-о…
— Що? — спитав я, ніби нічого й не підозрював
— Ти все одно не повіриш, подумаєш, що я брешу.
— Ну?
— Шпигуни на мене нападали вночі. От тобі й ну! Бився я. Так бився, як ніколи в житті. Думав, що загину. Ось бачиш, — він ткнув пальцем у подряпину на щоці, тоді за дер сорочку і показав синець на ребрах.
— Ну? Ну? — нетерпляче спитав я. — Як же воно було?
— Пожди. Я все по порядку — І Кукурузо почав розказувати мені те, що ви вже знаєте.
Коли ж він дійшов до трагічного опису бійки з незнайомцем — як він брикнув ногами, як незнайомець упав на нього і почав дряпатися, — у мене в животі раптом щось засміялося, пролоскотіло в горлі і вирвалося з рота коротким гигиком.
Кукурузо ображено хмикнув:
— Ти що — дурний? Тобі, звичайно, смішки. Попробував би ти.
— Ану повтори ще раз, як воно було — ота бійка, — по просив я
Кукурузо повторив. Я покивав головою, зітхнув і сказав:
— То був я.
Кукурузо вирячився на мене.
— Це точно був я… Дивись. — Я закотив халошу і показав на нозі під коліном здоровенний синець. — Твоя робота.
І я розказав усе, що трапилося зі мною цієї ночі. Кукурузо тільки кліпав очима:
— То, виходить, що то… що то… билися ми з тобою? А мені ж здалося, що був хтось такий здоровеннецький…
— А мені, думаєш, ні? Просто велетень.
Ми глянули один на одного і раптом як зарегочемо!
— Оце здорово!
— Оце-то так!
— І як я міг не впізнати тебе?
— А я?
— Хоч би слово сказав.
— А ти ж чого — як води в рот набрав?
— З переляку.
— З переляку!
— А незнайомець, значить, і не вилазив з човна?
— Не вилазив.
— А де ж він потім дівся?
— Зник десь. Поїхав. Я на дерево з переляку видряпався — всю ніч на гілці, як мавпа, просидів, аж до світання. І очей не стулив. Оце тільки як розвиднілось, униз спустився та задрімав трохи.
— А чого він приїжджав, як ти думаєш?
— А я знаю? Не в гості до мене, в усякому разі.
— А ти чув, як у воду шубовснуло щось?
— Чув, звичайно. У мене аж у животі тенькнуло.
— Може, то когось утопили? Га?
— Хто його зна.
— Так, може…
— Цить! — Кукурузо раптом схопив мене за руку. — Пригнись.
Ще не знаючи, в чому справа, я слухняно пригнувся.
— Диви! — прошепотів Кукурузо. На плесо виплив човен У ньому сидів Книш. Човен плив тим самим “курсом”, що й незнайомець уночі. Обігнув острів і зник за прибережними кущами.
Ми кинулися в траву і поповзом — туди. За тими кущами острів кінчався. Нікого там не було. Книш проплив мимо.
— У човен!
Ми сіртонулися до плоскодонки.
Кукурузо враз спинився:
— Взять рушницю?
— Не треба! — прохопивсь я, потім додав — Ніколи.
Ми сіли в човна і почали огинати острів, наближаючись до того місця, де вночі зник незнайомець. І хоч зараз був ранок і світило сонце, серця в нас билися тривожно — ми не знали, що нас жде там, за кущами. А що, як дійсно щось жахливе…
За кущами починалася вузенька стружка. А навкруги — щільні очерети. Шлях був один. Ми в’їхали в стружку. Стружка була вузька, але майже рівна й нікуди не звертала.
Незабаром ми випливли на невелике плесо і побачили острів. Я здивовано глянув на Кукурузо. То був Високий острів. Ондо й Бурмилів курінь “президенція” — якраз край берега. Я й не знав, що цією стружкою можна втрапити до Високого острова і що він так близько. Ми завжди добиралися до Високого острова іншим шляхом.
Ми обережно підпливали до берега. Попід берегом стояло два човни.
З-за куреня лунали добре чутні голоси Книша й Бурмила. Їх не було видно. Вони, мабуть, сиділи біля вогнища — курився синій димок…
— Нехорошо це… — докірливо говорив Бурмило — Нехорошо…
— Цить уже — “нехорошо!” Моральний кодекс найшовся мені! А ятери вночі хто ставить?
— Та що ти! Двієчко ятерків якихось гнилих, ледь живеньких. Туди й риба не йде. Щоб я бога не бачив!
— Нічого-нічого! За це теж Радянська власть по голівці не гладить.
— Але ж… Так то ж зовсім інше…
— Ну, якщо ти така цяця, то качай отсюдова, не мішайся! Щоб я тебе тут і не бачив! Сьогодні вночі я це зроблю — й квит! І дивись мені!
— Та гаразд уже! Тільки хоч зараз іди звідси, бо понаїдуть оті юннати з стариком! Кому це нужно!..
Я схопився за весло.
— Гребімо звідси — він зараз пливтиме.
Добре, що човни наші в обидва боки однакові — що носом пливти, що кормою (корма теж загострена). А то б ми не розвернулися — вузько. Та й не встигли б. А так натиснули ми — і заднім ходом у стружку чимдуж, до острова Переекзаменовки. І тільки вже як добряче замаскували човна в очеретах попід берегом свого острова — одхекались і прийшли до тями.
Так он воно що! Значить, то вночі Бурмило був, ятери ставив. А ми трохи не повбивали один одного.
Але що ж сьогодні вночі робитиме Книш на Високому острові?! Що навіть Бурмило його одговорював. Певно ж, не в цурки-палки гулятиметься!
— А може, він хоче глобулус викрасти й за кордон передати? — каже Кукурузо.
— А він хіба секретний?
— А що ж ти думав, може, й секретний… В усякому разі, крім глобулусу, на цьому острові красти нічого. Не жабів же.
Невже глобулус?..
І раптом я згадав…
Це було місяців півтора тому. Я поїхав з мамою на базар. Вона просила помогти підвезти їй кошики.
Базар у нас у райцентрі, дванадцять кілометрів від села. Раніше туди човнами по річці їздили. А тепер більше на велосипедах. Швидше.
Поїхали ми. Мама на “Україні”, я на своєму “Орльонку”. Не люблю я базарів, та що поробиш.
Одвіз я кошики, збираюся назад їхати. І тут бачу — Книшиха. Торгує у ряду, де продають насіння, сушені трави та різні “спеції”. На дашку рундука, за яким вона стоїть, пришпилено портрет космонавта Поповича.
Добре поставленим базарним голосом Книшиха вигукує:
— А кому льобулі. Кому льобулі? Двадцять копійок пучечок! Кому льобулі? Чиста льобуля! Сто процентів вітамінів! Усі вітаміни! А! Б! В! Г! Д! Більш не купите ніде! Навались, у кого гроші завелись.
Її оточують покупці. Торгівля йде повним ходом.
— Як чайок заварювать, — пояснює Книшиха якійсь молодиці. — Од бешихи крепко домагає… Од перестріту… Од… — шепче щось молодиці на вухо.
— Ну?! — здивовано—радісно каже молодиця, — Дайте три пучечки.
— Уступили б трохи, тьотю… Дорого, — торгується інша молодиця.
— Дорого — мило, дешево — гнило, моя дорогенька! Не можу менше… — і вже Книшиха замакітрює голову якійсь літній дачниці. — Можна й у борщ… Смакота! Беріть, дама, не пошкодуєте. Чоловік вам ноги цілуватиме!
І знову завелася дзвінкоголосо:
— Ану — водорість! Цілюща водорість для всього! Смачна приправа для холодного й гарячого! Можна в чай! Можна в горілку! Можна сушить! Можна варить! Можна для дальньої дороги! Їжа космонавтів! — тицьнула відстовбурченим великим пальцем угору, на портрет Поповича. — Тридцять копійок пучок! Український женьшень!
Покупці посміхалися, але брали.
Я придивився, чим вона торгує. То були пучечки якоїсь сушеної трави, а може, й справді водорості. Але те, що це не глобулус, і сумніву не було. Глобулус же, як казав Фарадейович, — мікроскопічна одноклітинна водорість, і мати такий вигляд не міг аж ніяк.
Розказав я тоді про це Яві, подивувалися ми заповзятливості й базарному талантові Книшихи (“От людей обдурює зміюка!”), а потім і забули. Чим тільки не торгують на тих базарах! Це ж тобі не в магазині.
А тепер я згадав. Може, й справді Книш на глобулус зазіхає.
— В усякому разі, — рішуче сказав Кукурузо, — ти собі як хочеш, а я сьогодні вночі…
Кукурузо не договорив. Раптом з плеса долинула дзвінка пісня:
Пусть всегда будет солнце,
Пусть всегда будет небо,
Пусть всегда будет мама,
Пусть всегда буду я!
