РОЗДІЛ XVIII. Несподівані Ігор, Валька та інші
Голоси були хлоп’ячі й дівчачі — бадьорі піонерські голоси. Здавалося, що плавнями просто по воді й болоту крокує через очерети веселий піонерський загін. Ми здивовано перезирнулися — що таке? Потім рвонулися й побігли на берег — туди, звідки видно було плесо. Але нічого не побачили заважав очерет.
Ми швидко видряпалися на стару вербу, під якою стояв курінь. Це було найвище дерево на острові. І тоді побачили: з стружки на плесо випливали, наче лебіді, білі човни. У човнах сиділи піонери — в білих майках, у білих панамках, з червоними галстуками. В першому човні стояв на весь зріст стрункий високий юнак у білих штанях, без майки, але теж з червоним піонерським галстуком. То був, мабуть, вожатий. Під бронзовою шкірою його випиналися могутні мускули. Здавалося, цей юнак зійшов просто з фізкультурного плаката “Готуйся на значок ГПО!”
Та от пісня скінчилася, і вожатий вигукнув:
— Друзі, пропоную на цьому острові зробити зупинку! Як ви вважаєте, товаришу штурман? — схилився він до маленького вилицюватого хлопця з насупленими бровами, що сидів на кормі.
— Тільки так! — дуже серйозно відповів хлопець. Всі чомусь засміялися.
— Тоді держіть курс на острів, штурмане! — в тон йому сказав вожатий.
— Тільки так! — повторив хлопець, і знову всі засміялися.
Але на хлопця це не справило ніякого враження. Він і бровою не повів.
Один за одним човни пристали до берега. І враз острів ніби перетворився на піонерський табір: сміх, крики, біганина. Хтось бив м’яча, хтось уже хлюпався у воді, хтось ловив сачком метеликів. Серед піонерів ми побачили й кількох васюківських юннатів, але вони були не з нашого кутка, ми їх знали погано. Ми сиділи на дереві, не знаючи, що нам робити, — чи показуватись, чи ні. Та довго вагатися нам не довелось. Якась висока цибата дівчинка натрапила на курінь і вигукнула:
— О! Дивіться! Тут хтось живе!
Всі збіглися до неї. Підійшов і вожатий. Смаглявий прудкий хлопчина з фотоапаратом через плече шмигнув у курінь і одразу ж вискочив, тримаючи в руках електричний ліхтарик.
— Ліхтарик! — пояснив він. — Механічний. З динамкою. Дає струм лише тоді, коли натискати на цю ручку.
І почав чвиркати, показуючи. Кукурузо неспокійно засовався на гілці.
Цибата дівчинка теж шмигнула в курінь і потягла звідти рушницю.
— Погляньте, справжня, мисливська…
— Ой, обережно, вона, може, заряджена! Ще стрельне, — зойкнула котрась із дівчат.
Тут Кукурузо вже не витримав:
— Ану не займай!
Всі враз підняли голови. Ховатися більше було нічого.
Ми злізли з дерева. І одразу нас оточили піонери.
— Хто ви?
— Що ви тут робите?
— Це ваш курінь?
— І рушниця ваша?
— Ви мисливці?
— Ви тут живете?
Я розгублено подивився на Кукурузо. Він похнюпився і мовчав.
— Та вони, мабуть, просто рибалять тут. Це наші, з Васюківки, сказала васюківська юннатка, здається, з восьмого класу.
— Або з дому втекли, — підкинула друга (ми про неї тільки знали, що вона вредна й дочка колгоспного бухгалтера).
— Або в індійців грають. Як “Маленькі дикуни” Сетона—Томпсона. Пам’ятаєте? — втрутилася цибата.
— Або у Робінзонів… Правда ж? — сказав вожатий. Я зовсім безпорадно глянув на Кукурузо. Мій друг густо-густо почервонів. І раптом сказав:
— Ні в що ми не граємо… У нас тут діло одне… А ви хто такі?
— А ми з Києва. Юннати ми, — зацокотіла гостроносенька дівчинка в окулярах.
— Приїхали сьогодні, — перебила її цибата.
— От Валько, не перебивай! Дай я скажу! — вигукнула гостроносенька і знову зацокотіла. — Сьогодні приїхали. Приїхали сьогодні. Да… Почули, що у вас глобулус виводять і от приїхали. Наш керівник професор Дудка говорить що… Ви знаєте професора Дудку? О, це знаменитість! Світова знаменитість! Говорить, що ваш глобулус, — це надзвичайно. Надзвичайно! Вони приїдуть завтра — і професор, і кореспондент газети “Зірка”. А ми сьогодні приїхали. Професор і кореспондент теж сьогодні приїхали б, але в професора сьогодні термінова вчена рада в Академії. Несподівана. А в нас уже квитки були. От ми й приїхали. А ваші не хочуть нам показувати глобулус без професора. Кажуть: “Завтра”. Ну, ми розуміємо — люди стільки старалися, їм хочеться, щоб урочисто… Ми розуміємо… А у вас яке діло? Яке? Га?
Кукурузо набурмосився:
— Діло… та й усе…
— Секрет? Так? Секрет? — не вгавала гостроносенька.
— От іще Оксана! Причепилася, як сльота до плота! — вигукнула цибата Валька. — Раз не говорять, значить, секрет.
— Ну, гаразд, не кажіть, не кажіть, хай буде секрет, — погодилася гостроносенька Оксана.
— То ми вам, мабуть, заважатимемо тут? — спитав вожатий.
— Ні, аж до вечора можете буть, — милостиво дозволив Кукурузо.
— Та ні, ми на якусь годинку. Просто хотілося скупатися й поснідати на свіжому повітрі, біля вогнища. Дівчатка з самого Києва про це мріють. Он Оксана ніколи в житті не снідала біля вогнища, — усміхнувся вожатий.
— Вона й живої корови ніколи не бачила. Тільки на картинці, підморгнув вожатому хлопчина з фотоапаратом.
— Ти дуже багато бачив! От зараз як дам! — кинулася на нього Оксана.
— Брек! Бій закінчено! Перемогла Оксана! — вигукнув вожатий. — А тепер — за діло! Виймайте харчі! Розкладаймо вогнище!
— Тільки так, — авторитетно підтвердив маленький “штурман”.
Піонери одразу загаласували й побігли до човнів.
— Ти, Ігоре, займись вогнищем, — сказав вожатий хлопчині з фотоапаратом. — Ти в нас майстер.
— Ходімо, я покажу, де хмиз, — по-хазяйськи запропонував Кукурузо. І ми втрьох пішли в глиб острова. Йшли і, як це завжди буває на початку знайомства, ніяково мовчали — не знали, про що говорити. І раптом Ігор, не розтуляючи рота (ми це добре бачили), голосно чи то бевкнув, чи то гавкнув. І враз десь всередині в нього заграла музика. Справжня музика. Джаз. Ото знаєте: “Бз-вз, дудль будль, бум-бем, бу-га-га…!” І потім щось заспівало жіночим голосом по ненашому… Ми стали і вирячились на Ігоря, мов барани. Що за таке?
Він засміявся і пересунув з-за спини наперед те, що ми весь час вважали за фотоапарат:
— Приймач! На транзисторах, напівпровідниках. Це я тільки у футлярі від фотоапарата його змонтував. Бо іншого корпусу не було. Та й зручно. Через плече носити можна.
Он воно що! Так це транзисторний радіоприймач, такий, як у діда Салимона! Як ми зразу не догадались?
— Гарна штука, — опам’ятавшись, поблажливо сказав Кукурузо. — Скільки дав?
— Що — дав?
— Заплатив скільки?
— Ніскільки. Сам зробив.
— Що-що? — Кукурузо скривився і приклав долоню до вуха, наче недочув. Я хихикнув.
— Сам, кажу, зробив, — серйозно повторив Ігор.
— Ага, — криво посміхнувся Кукурузо — Ну да. Я ж і питаю: скільки дав? У нас у сільмазі “Турист” продається. Тридцять п’ять карбованців. Красивий, під перламутр. Ну, а цей, звичайно, гіршенький.
— От, дивак, не вірить. Ну, як хочеш.
З кущів вийшов вожатий.
— Про що це ви, хлопці, сперечаєтесь?
— Та нічого, просто так, — махнув був рукою Кукурузо, але потім, глянувши знизу на вожатого, раптом єхидно спитав:
— Дядю, а у вас всі піонери отакі-го… чи тільки цей?
— А що таке?
— Та нічого… Просто він каже, що оцей приймач сам зробив. Може, ота худенька автомобіль справжній сама зробила, а отой “штурман” — “тількитак” — у космос літав?
— Щодо космосу та автомобіля не скажу, а от приймач він дійсно сам зробив. Це точно. Він у нас молодець. У радіогуртку вже третій рік. Академіком буде.
Вожатий говорив серйозно, без всяких жартів. Не вірити йому було неможливо. Кукурузо одразу скис — насмішкуваті вогники в очах погасли, куточки губ опустилися.
Я теж був здивований. Мені чомусь завжди здавалося, що всі оті розумненькі зразкові школярі, які майструють діючі моделі атомних криголамів та літаків, обов’язково повинні бути хирляві, заморені, в окулярах. І обов’язково дивакуваті. А тут перед нами стояв нормальний кирпатенький хлопчина — мускулистий, засмаглий, по всьому видно, фізкультурник. Якось більше уявлявся він на спортивному майданчику, серед галасливої ватаги розхристаних хлопців, ніж заглиблений у переплутані тельбухи якогось чудернацького радіоприймача.
Ми мовчали, розгублені й спантеличені.
Вожатий пильно подивився на нас і удавано сердито сказав:
— Що ж ви, братця, розпатякались тут, а хмизу не несете? Люди ж голодні. Ану, давайте швидше!
Це зразу вивело нас із заціпеніння Ми кинулися поспіхом (навіть надто вже поспіхом) збирати хмиз. І через хвилину вже тягли на галявину величезні оберемки. Особливо старався Кукурузо. Він тяг такий оберемище, що я боявсь, щоб у нього пуп не розв’язався.
Цибата дівчинка Валька, побачивши, захоплено сказала:
— Ого-го!
І я не знаю, від чого більше був такий червоний Кукурузо, чи від напруження, чи від того “ого-го”. Він взагалі чогось дуже часто поглядав на оту Вальку. Найшов на кого дивитися! Страшило якесь! Лупате, цибате, витрішкувате! Тю! Гірша за Гребенючку у сто разів.
Всі стояли на галявині кружка і дивилися, як ловко розпалював Ігор вогнище. Диви, міський, а вміє…
Незабаром серед галявини вже лизало небо вогненними язиками велике багаття.
— Ну, а чия черга сьогодні куховарити? — спитав вожатий.
— Сашкова! — радісно вигукнула цибата Валька.
— Сашкова! Сашкова! Правильно! — загукали звідусіль, і всі подивилися на “штурмана”.
— Твоя? — спитав вожатий.
— Тільки так, — сказав той.
— Значить, нам сьогодні везе, — усміхнувся вожатий.
— Везе! Везе! Юшку! Сашенько, обов’язково юшку! Юшку! — злилися в одно десятки вигуків.
— Тільки так, — уперше за весь час усміхнувшись, закивав головою Сашко.
Тепер, коли всі стояли разом навколо вогнища, було особливо помітно, що Сашко дуже маленький на зріст, менший за всіх Може, тому він і тримався так серйозно й насуплено, щоб здаратися соліднішим. Але ще було помітно, що його всі люблять і якщо й сміються з отого ного “тільки так”, то зовсім не глузливо, а скоріше лагідно.
Сашко заходився готувати їжу. Дівчатка допомагали йому, чистили картоплю, рибу, яку дістали з сітки, що була прив’язана до корми одного з човнів і занурена у воду. Інші піонери розбрелися по острову. Якось так само собою вийшло, що ми опинилися поруч з Ігорем. Ігор сидів на пеньку і стругав ножем паличку. Ми з Кукурузом сиділи біля пенька навпочіпки, уткнувшися підборіддям в коліна, і задумливо колупалися в землі. Потім Кукурузо кахикнув і, насупившись (щоб приховати ніяковість), сказав хрипло:
— Дай подивитися… приймач… Можна?
Ігор зразу одклав ножик і паличку
— А чого ж… Звичайно. Будь ласка.
Він одкрив футляр.
— Оце настройка, це діапазони, це звук, — показав, де що крутити.
Кукурузо схилився над приймачем. Засопів. Я й собі носа сунув Кукурузо одпіхнув мене ліктем.
— Не хукай туди прямо. Запотіє і зіпсується.
Ігор усміхнувся.
— Та нічого. Від цього не зіпсується.
Довго Кукурузо крутив ручки-коліщата, і ми мовчки, затамувавши подих, слухали голоси далеких країн.
— Да-а… Цінна штука, — сказав нарешті Кукурузо і додав: — Ну, з фізики, в тебе, звичайно, п’ятірка.
— П’ятірка, — просто і без хвастощів відповів Ігор
— А двійки ти хапав коли-небудь? — з надією спитав Кукурузо — Хоч з поведінки, хоч зі співів абощо? Чи круглий відмінник?
— Відмінник, — ніби вибачаючись, сказав Ігор. — Всі наші юннати відмінники. Така умова.
Кукурузо тихо зітхнув.
У цей час з кущів визирнула Валька. Видно, дівчата вже закінчили чистити рибу. Я бачив її, а Ігор, що сидів до неї спиною, ні. Валька тихенько підкралася до нього, і я не встиг навіть рота розкрити, як вона одним рухом зштовхнула його з пенька. Ігор нічого не підозрівав і, звичайно, перекидьки полетів у траву.
— Дамі завжди треба звільняти місце, — сказала Валька, сідаючи на пень.
Ігор, встаючи і обтрушуючись, тільки усміхнувся у відповідь.
Ми з Кукурузом здивовано перезирнулись.
Добре діло! Толковою хлопця-фізкультурника, що змайстрував отакенюній приймач, цибате страшило пхає собі так, ніби то не хлопець, а якась мебля.
І він тільки посміхається…
Якби, наприклад, мені зробила таке, скажімо, Гребенючка, я б їй так дав, що вона б ногами вкрилася. Та що це з Кукурузом?
— Ану дай мені! — нахабно говорить Валька і простягає руку до приймача, якого держить Кукурузо. І Кукурузо, теля, спокійнісінько оддає приймач. Тю, дурний! Що то — її приймач, чи що?! Чого вона розпоряджається! Іч, яка розумна!
Проте всі ці вигуки, звичайно, беззвучно лунають лише в мені самому. Я мовчу. То ж не — мій приймач, і не в мене його одбирають.
Валька почала настроювати приймач, по-пташиному схиливши голову набік і дивлячись у небо. Надибала на якусь тягучу мелодію і раптом радісно скрикнула:
— О! О!
Ми спантеличено глянули на неї — що таке? Мрійно дивлячись на плесо і уважно слухаючи музику, вона тихо сказала:
— “Лебедине озеро”… Адажіо…
Я скривився. Тю, задавака! Таке говорить, що й не второпаєш!
А Кукурузо напустив на себе серйозність і, насупивши брови, каже:
— Ні, — каже, — це озеро скоріше не Лебедине, а Качине, бо лебеді в нас не водяться. Зате качви — як тої ряски.
Валька раптом як зарегоче:
— Ой, держіть мене! Ой, не можу! От дивак! Я ж не про це озеро, а про музику. “Лебедине озеро”. Балет композитора Чайковського. Якраз оце зараз передають.
Кукурузове обличчя наче ошпарили. Вся кров, яка тільки була в його організмі, кинулася в обличчя.
— Можна подумать, що я не знаю, — сердито буркнув він. — Прекрасно знаю цей знаменитий балет. А про наше озеро я просто так сказав. Для інтересу… Для сміху.
Я одвернувся. Не можу я дивитися в очі людині, яка бреше. А Кукурузо брехав зараз безсовісно. Нічого він не знав, ніякого “Лебединого озера”. Бо слух у нього препоганий. Співати він міг тільки зі мною. Підтягувати. Мені було досадно на Вальку, що вона примусила мого друга так брехати. І, взагалі, чого вона припхалася до нас?
І раптом, ніби підслухавши мої думки, Валька різким рухом вимкнула приймач і сказала:
— Ви на мене сердитесь, хлопці, так? Що я влізла до вас і пристаю, так?.. То я зараз піду. Ви не сердьтеся. Просто мені хотілося познайомитися з вами.
І так вона це якось просто сказала, що мені аж стало ніяково. І ні я, ні Кукурузо не знайшли, що відповісти.
Валька підвелася, сунула Кукурузові в руки приймач і побігла до вогнища.
— Дивачка якась… правда? — знизавши плечима, зніяковіло мовив Кукурузо.
— Вона хороший хлопець, — несподівано почервонівши, сказав Ігор. — У нас з нею всі дружать. А чого ти не включаєш приймач? Ти включай, не соромся. Я недавно поміняв батарейку.
Я пильно глянув на нього і зрозумів, що він навмисне міняє тему розмови, що більше про Вальку говорити не варто. Я його добре розумів. Мені теж було б неприємно, якби хтось говорив про Гребенючку.
Я не знаю, скільки ми ще просиділи на березі біля пенька але незабаром від вогнища почувся голос вожатого:
— Ігорю, хлопці, ідіть швидше! Юшка готова!
— Пішли! — сказав Ігор.
Я як ото випив вранці склянку молока, то більше й ріски в роті не мав — був тепер голодний, як арештант, і ця пропозиція мені, звичайно, дуже сподобалася. Думаю, що Кукурузо їсти хотів не менше, бо через усі нічні переживання, мабуть, зовсім не снідав.
Але несподівано він сказав Ігорю:
— Ти йди, а ми тут посидимо. Ми щойно перед вашим приїздом добряче поснідали.
Я закліпав на нього очима і роззявив рота, але промовчав.
— Та не видумуйте, хлопці, ходімте! Такої юшки ви зроду не їли, умовляв Ігор. Кукурузо вперто відмовлявся. Я, ковтаючи від голоду слину, змушений був його підтримувати. Нарешті Ігор махнув рукою:
— Та ну вас! Чекайте, я зараз вожатого на вас нашлю! — і побіг до вогнища. Але через хвилину замість вожатого прибігла цибата Валька. І одразу накинулась на нас:
— Це що таке? Ану марш їсти юшку! Якби ви мене запрошували — що, я хіба відмовилася б? Я б відмовилася, якби ви мене запрошували?! Ану, швидше!
І, на мою радість, Кукурузо, який так уперто відмовлявся перед Ігорем, тут раптом вмить знітився і покірливо поплентався за дівчиною. І знову мені згадалася чомусь Гребенючка…
Не знаю, чи то, може, я просто був дуже голодний, чи справді юшка була смачна, але мені здалося, що я такої зроду не їв. А я ж розумівся на юшці. В нас у селі вміли її варити, та й сам я варив не раз. Але ця просто памороки забивала — така смачна. Всі прицмокували й хвалили Сашка — “штурмана”. А він сидів біля казана з ополоником у руках і, як завжди насупившись, уважно стежив, кому дати додачі.
Тепер мені було зрозуміло, чому всі так зраділи, що сьогодні Сашкова черга готувати сніданок. Він у них був визнаний куховар.
Незабаром усі понаїдались і порозлягалися на траві навколо вогнища відпочити. Хтось перший замугикав пісню, хтось підтягнув, і пісня виросла, зміцніла й полинула над плесом, аж попригиналися очерети…
Реве-е та сто-огне Дні-іпр широкий,
Сердитий ві-ітер за-авива-а…
Як було приємно отак лежати на траві горілиць, дивитися в блакитну безодню неба і співати хором пісню! Здавалося, вся земля, весь світ чує її.
Вожатий тихенько встав, пішов до човнів і повернувся з акордеоном. Пісня зазвучала ще дужче, ще злагодніше.
Коли кінчили “Реве та стогне”, вожачий сказав:
— А тепер нашу, піонерську, — “Злиньте вогнями…” Ану, заводь, Сашко.
— Тільки так, — одгукнувся Сашко, прокашлявся і, почекавши, поки акордеон програє вступ, заспівав. Я ніколи б не подумав, що в нього такий чистий, дзвінкий і високий голос. От тобі й дивакуватий “штурман” Сашко. “Тільки—так!” Мало того, що знаменитий куховар, ще й такий співець!
Злиньте вогнями
Синії ночі.
Ми піонери
Діти робочих…
Світлої ери
Час надійшов.
Клич піонерів:
“Завжди будь готов!”
— рвалася в небо пісня.
Навіть коли підхопили пісню всі разом, і то було чути дзвінкий голос Сашка, що чайкою злітав над хвилею інших голосів хору.
Співали ми години півтори, а то й більше. Яких тільки пісень ми не співали! І українських народних, і революційних, і старих комсомольських, і сучасних, і пісні з кінофільмів…
Потім Ігор сказав:
— А тепер, може, хай Валька станцює…
“Зараз буде пиндючитися, а її умовлятимуть”, — подумав я.
Але вона сказала без всякого:
— Будь ласка. Можу станцювати.
Тут я помітив, що Кукурузо чомусь почервонів і неспокійно засовався на місці. До речі, я ще й раніше, коли співали, помітив, що мій друзяка Кукурузяка весь час дивився на Вальку, а коли вона випадково зводила на нього очі і їхні погляди зустрічалися, він одразу втуплювався в землю.
— Український танець козачок! — оголосив вожатий і заграв на акордеоні.
Валька почала танцювати. І сталася дивна зміна. Незграбна цибата Валька вмить перетворилася в стрімку летючу пташину, кожен рух якої зливався з музикою. І циби її, оті самі тонкі циби, на яких, здавалося, не можна навіть встояти (от-от упадеш), оті циби, ледь торкаючись землі, наче весь час були у повітрі, у польоті — стрункі, міцні й пружинисті.
Біля мого вуха часто-часто, мов захеканий, мов це він сам танцював, дихав Кукурузо. А коли Валька скінчила танець і всі зааплодували, він не став аплодувати, а, зустрівшися зі мною поглядом, чомусь нахмуривсь і одвернувся…
Потім Оксана читала вірші Маяковського. Добре читала, тільки дуже кричала — мабуть, аж у селі чути було.
Загалом вийшов такий собі несподіваний концерт самодіяльності.
А потім почали купатися. Ігор плавав кролем, Сашко — “штурман” брасом, та й Валька нічого плавала (правда, по-дівчачому, задерши голову і одпирхуючись, як кицька). Але стрибати у воду з верби ніхто не вмів і отут мій друг Кукурузо показав, що таке васюківські хлопці. Видерся на самісіньку верхівку, розгойдався, як мавпа, на гілці і я-ак стрибоне майже хвилину летів і майже на середину плеса залетів. Всі тільки ахнули. А вожатий сказав:
— Молодець! З тебе може вийти хороший спортсмен. Тобі треба в секцію по стрибках з трампліна. Молодець!
Кукурузо аж зашарівся від задоволення. Мене розібрало, і я схотів довести, що я теж геройський хлопець. Я поплював на руки й собі подряпався на вербу. Але мене спіткала невдача. Прикра жахлива невдача. Я зачепився за сучка і розпанахав труси з низу аж до пупа, навіть резинка лопнула. Про те, щоб стрибати, не могло бути й мови. Я б загубив труси по дорозі. Придержуючи своє нещастя однією рукою і мало не плачучи від сорому, я безславно спустився вниз. Але ніхто не став кепкувати з мене: “Нічого, буває. З кожним може таке трапитися”, — заспокоювали мене всі. Я тільки екав і досадливо махав вільною рукою. Дівчатка запропонували мені, що зашиють труси. Я категорично відмовився. Сидіти без трусів, поки дівчатка зашиватимуть, — краще втопитися! Я взяв у них голку та нитки й поліз у курінь — зашивати свою ганьбу. Там, у напівтемряві, довго й невміло штрикав голкою, наколюючи собі пальці і ковтаючи сльози сорому. Несподівано погляд мій упав на книжку, що лежала в кутку куреня, прикрита листям. Я зацікавився, потяг її. То була “Граматика”. Я спершу здивувався, але потім згадав, що Кукурузо ж узяв її, щоб замилити дідові очі.
“Граматику” був закладений зошит Я розгорнув той зошит (хай простить мій друзяка мою цікавість!). На першій сторінці починався “Щоденник Робінзона Кукурузо”. Що там таке — ви вже знаєте; “пригоди” і “неприємності” першого дня. “А що далі?” — зацікавивсь я. Перегорнув сторінку і.. витріщив очі. Далі йшли вправи. Майже пів—зошита було списано вправами з граматики — і на дієслово, і на іменники, і на прикметники.
Вправи були написані олівцем — так само як і щоденник. Сумніву не було — все це писалося вже тут, на острові.
Так он воно що!
Робінзон Кукурузо, який збирався прожити на безлюдному острові двадцять вісім років два місяці і дев’ятнадцять днів, готувався до осінньої переекзаменовки.
Ах ти ж хитрун! Ах ти ужака! Твоя гордість, твоя шалена гордість заводіяки й отамана не дозволила тобі признатися, що ти ретельно готуєшся до переекзаменовки, і ти втік од людських очей на острів і там зубрячиш граматику. Тепер зрозуміло, чому ти саме так назвав свій острів… Ну, стривай! Ну, пожди! Я тобі..
А втім, що “стривай”, що “пожди”? Хіба я скажу йому що-небудь? Хіба я хочу, щоб він провалився, щоб він залишився на другий рік?
Та ні! Звичайно ж, ні! І я нічого йому не скажу, ні слова, ні півслова. Хай думає, що я ні про що не догадуюсь. Хай думає!
Я швиденько поклав зошит і “Граматику” на місце й притрусив листям, ніби й не чіпав.
Від цього відкриття мені одразу стало легко й весело — немов після дощу сонце засвітило. Про сором свій я й думати забув.
Бадьоро зашив я труси й зовсім іншою людиною вискочив з куреня. Всі помітили зміну в моєму настрої і тепер сміливо почали посміхатися.
А Кукурузо сказав:
— Велике діло труси. Без трусів — нема людини, а в трусах — є людина, ще й посміхається, — і хихикнув, блимнувши на Вальку. Йому хотілося бути дотепним сьогодні. І хоч дурний був його дотеп, я не образився.
Несподівано з плеса залунало:
— Го-го! Он ви де!
До острова підпливав ще один човен. У човні сидів Гришка Бардадим і кілька наших хлопців-юннатів.
— Майже годину вас шукаємо, — сказав вожатому Бардадим, вилазячи на берег. — Нас Фарадейович прислав. Запрошує вас до себе. Хоче показати свої нові сорти овочів та фруктів і почастувати.
— Ой! Нащо ж я так наїлася! — розпачливо скрикнула Оксана.
Всі засміялись.
— Нічого! Поки доїдемо — утруситься, — заспокоїв її вожатий. — Ну що ж, друзі, збираймося!
Зчинилася метушня.
— О! А ви що тут робите, босяки? — здивовано вигукнув Бардадим, помітивши нас.
— У них діло! Секретне! — таємничо сказала Оксана.
— Що-о?! — скривився Бардадимю — Діло? Яке діло? У цих-о? У цих-о жевжиків? Брешуть вони! Це ж відомі на все село босяки. Мабуть, щось уже вигадали, якусь капость. Крім капостей, ніяких у них ділов не буває…
Ніхто навіть не засміявся. Мабуть, усі відчували незручність і мовчали.
Ми стояли червоні, мов два помідори.
Ми ладні були крізь землю провалитися.
Ех! Якби ми були такі здорові, як ти! Ми б тобі показали! “Ділов! Ділов!” — говорити спершу навчися!
— І нічого вони не босяки, а хороші хлопці! — вигукнула раптом Валька.
— Правильно! — підхопив ігор.
— Хороші, хороші, хороші! — заверещала Оксана.
— Тільки так! — вигукнув Сашко — “штурман”.
— Ну хай! Хай! Хай! — замахав руками Бардадим. — Ви — наші гості, не будемо сваритися. Поїхали швидше! Фарадейович давно чекає.
Нас оточили Ігор, Валька, Сашко — “штурман” та інші піонери. Залунали вигуки:
— Прощавайте!
— До побачення!
— Бувайте здорові!
Ми всім по черзі потиснули руки. І тут Валька, простягаючи руку Кукурузові, сказала:
— Шкода, що ми не дізнаємось, як, закінчилося ваше секретне діло…
Вона сказала це з щирим жалем, і я помітив, як знову почервонів Кукурузо. І раптом в очах у Вальки спалахнули вогники:
— А знаєте що! А ви напишіть нам! Я вам залишу адресу, а ви напишіть, добре?
— Напишіть!
— Звичайно!
— Хай напишуть обов’язково.
— Напишіть! Напишіть! — залунало звідусіль.
— Тільки так! — відрубав Сашко — “штурман”.
А Валька вже писала на якомусь папірці адресу.
— На, — сказала вона, просгягаючи папірець Кукурузові — Тільки гляди, не загуби!
Кукурузо нічого не сказав — мовчки сунув папірець за пазуху.
Вони сіли в човни.
— Заспіваймо їм на прощання пісню! — вигукнула Валька. — Заводь, Сашко!
І вони заспівали.
Ми довго стояли на березі, їх давно вже не було видно, а пісня ще лунала з-за очеретів і розлягалася на всі плавні.
Дружба! Дружба!
Молоде і вічне слово!
Дружба! Дружба!
Ти єднаєш нас чудово!
І щоб весело жить,
Пам’ятай кожну мить:
Треба друзів любить,
Ними слід дорожить!
Назавжди умій дружить!
А потім Кукурузо лежав у траві на галявині і мовчки дивився в небо. Я теж лежав і дивився. Небо — це така штука, що дивитися в нього можна годинами. Дивитися и думати Я не знаю, про що думав Кукурузо, але я зовсім не здивувався, коли він раптом зітхнув і сказав:
— Да зараз техніка, воно не те що… а взагалі.. звичайно… Кажуть, в отакому гудзику — приймач, у портсигарі — телевізор. А фотоапарат — так той взагалі під ніготь сховати можна.
— Що ж ти хочеш — на транзисторах, напівпровідниках — сказав я і почервонів. Убийте мене, щоб я хоч приблизно знав, що таке є — транзистори, напівпровідники. Та й Кукурузо, звичайно, теж. Нічого ми не знали. Нічогісінько… А Ігор знав. Звичайно, знав, раз сам робив приймачі на отих транзисторах.
Кукурузо зітхнув і раптом мрійно промовив:
— А здорово було б зробити щось таке… на транзисторах. Інтересне й незвичайне. Наприклад… Наприклад, керування коровою на відстані по радіо. Між рогами натягнена антена У вухо вставлений маленький приймач (на транзисторах, звичайно).
Пасти таку радіо корову — одна насолода.
Сидиш собі десь за три кілометри на баштані в діда Салимона, уминаєш кавуна пресолодкого (я найдужче оту середину, отого червоного вовка в кавунові люблю А ти? Ага… Да-да). Отож сидиш, хрумкаєш кавуна. Потім глянув у кишеньковий телевізор, бачиш — твоя Манька у шкоді, в колгоспному просі. Натискаєш кнопку і: “Манько-о! Ану верни, проклятуща! Га-ля-ля-ля!” і Манька — як ніби її хто пужалном уперіщив — назад. А ти знову сидиш і наминаєш кавуна. Красота! Скажи!
— Ще б пак! Якби таке зробить, то взагалі… — кажу я. Та враз Кукурузо стрепенувся — не вмів він довго сумувати й роздумувати. Він був людиною дії.
— Ну, гаразд, про це потім. А тепер давай подумаєм, як ми будемо Книша вночі затримувати.
— Що?! Затримувати?! Як же його затримаєш? Він же нас потопить, як кошенят.
— Потопить? А рушниця нащо? Ти що, думаєш, для такого діла обов’язково треба людей та дрюччя? Рушниця це, брат, не жарт. Це зброя. Бац — і будь здоров!
— Ти що, думаєш у нього стріляти? — зі страхом спитав я.
— От тобі зразу стріляти! Не стріляти, але… якщо… Взагалі, рушниці будь-хто злякається.
— Авжеж, — погодивсь я. — Тільки як же ж… я… вночі… а дома? Тобі добре, ти на безлюдному острові, тобі питаться ні в кого. А я…
— То одпросись. Подумаєш! Щось вигадай.
— Що?
— Ну, що на рибалку ідеш абощо.
— Я й так на рибалці зараз.
— Га що ти — маленький! Тут таке діло, можна сказати, державне, а він…
— Ну добре, щось придумаю. Тільки тоді мені треба зараз додому їхать.
— Їдь, а я що…
Я сів у човен.
Обличчя у Кукурузо було сумне й похмуре. Видно, йому дуже не хотілось залишатися самому на острові. Він ходив по коліна в воді навколо човна і обмацував борти, бурмочучи “Отут треба було б зашпаклювати, а тут підсмолити, а цю дошку взагалі замінити”.
Йому хотілося ще щось сказати, він почухав за вухом, шморгнув носом і нарешті сказав:
— Ти знаєш… Ти б привіз мені скиглика хоч одного. Захотілося, як перед смертю. А то все риба та риба.
Скигликами називали у нас оті полив’яні пряники, що продавалися у сільмазі. Всохлі й тверді, як дрова, вони скиглять, коли вгризаєшся в них зубами. Один скиглик можна їсти цілий день, Може, за це ми й любили їх.
— Добре, привезу, аякже, — сказав я і відштовхнувся од берега.
