РОЗДІЛ VIII. Що трапилось з Явою. “Не поїду я…” “Дітей б’ють тільки імперіалісти…”
Ранок був сонячний і лискучий, як нові черевики.
Не ранок, а пісня дзвінка піонерська.
Та серце моє не співало, ні. Прокинувшись, я одразу згадав Яву.
Я підхопився і прожогом кинувся до нього — як же ж він там, як?
Проскочив город і біля кривої груші спинився.
Ява сидів на призьбі, по—старечому згорбившись над дерев’яними ночвами—ваганами, і різав картоплю й буряки для льохи.
Я застиг, розгублений. Я не пізнав його. Хіба це він, геройський Ява, отой, що перший з усіх хлопців стрибонув із самісінького вершечка старої верби в річку? Той, що випустив у клубі на лекції пугутькало? Що повісив дідові підштаники на телевізійну антену? Ні, це не він! Це якийсь нещасний пригнічений наймит. О люди! Що ви зробили з моїм другом! І тут я згадав про свою четвірку. Четвірку за диктант. І мені стало так прикро, наче я зрадник. Я ж одержав четвірку за екзамен! Та хіба я хотів! Я ж зовсім не старався. Це ж випадково. О, скільки б я зараз дав, щоб у мене була трійка (хоча б трійка, я не кажу вже про одиницю чи двійку)! Як мені було б легше! Наскільки краще я почував би себе перед Явою! Між нами не було б такої прірви.
Я ще вчора дізнався про ту четвірку. Коли блукав по селу. Мені сказала про це Гребенючка.
За правилами оцінку повинні оголосити тільки сьогодні. Але хіба ж учні дочекалися б? У півкласу інфаркт був би. і коли Галина Сидорівна замкнулася з асистентом Миколою Івановичем перевіряти диктанти, ніхто й не ворухнувся, щоб іти додому. Товклися біля школи і не розходились. Двічі виходив Микола Іванович на ганок покурити і казав “Чого ви? Йдіть додому. Все одно сьогодні не скажемо. Взавтра на батьківських зборах”. Потупцяються учні трошки, посунуть до воріт. Потім зирк — хтось лишився. “Еге, — думає кожен, — він останеться і узнає, а я, як дурний, дома сидітиму. Ні!” І назад. Спершу тихо було, потім дівчатка “класи” на землі понамальовували, застрибали на одній нозі, хлопці в квача завелись. Все таки час не так довго тягнеться. І дочекалися. Вийшла Галина Сидорівна — як кинулися! Хлопці мовчать, тільки сопуть, а дівчатка, як сороки: “Галино Сидорівно, ну скажіть! Галино Сидорівно, ну будь ласка! Галино Сидорівно, дорогенька” Вчителька спершу не хотіла, та хіба одчепишся…
Все це мені Гребенючка—розповіла, на вулиці зустрівши. І про четвірку сказала. І нащо вона мою оцінку запам’ятовувала? Краще б я не знав. Соромно в очі Яві дивитись. Ондо він і голови не підводить. За одну ніч змарнів як.
Я підійшов до нього.
— Здоров, Яво! — тихо привітався.
— Здоров, — так само тихо відказав він, не підводячи голови.
І такий у нього був голос, такий голос, що у мене аж в очах защеміло.
— Яво! Ну чого ти, Яво?
— А що? Нічого, — ще тихіше сказав він.
— Та плюнь, Яво! Плюнь, я тобі кажу! Ну, подумаєш — переекзаменовка! У мільйонів людей були переекзаменовки. І нічого. От у князя Володимира, кажуть, теж була в дитинстві переекзаменовка. З історії… А який йому пам’ятник на Володимирській гірці у Києві одгрохали.
— Не бреши! У Володимира не було.
— Було, було, — жваво заговорив я, радий, що Ява хоч відгукнувся на мій жарт. — А як і не було, то могло бути. Подумаєш! А в Пушкіна точно було. Він же таке відчубучував…
Я говорив і пильно стежив, чи усміхнеться Ява, чи ні. В таких справах дуже легко передати куті меду. Ява не усміхався. Я замовк. Помовчав трохи, тоді тихо спитав:
— Так як же воно все-таки вийшло?
Він тільки рукою махнув:
— Не питай!
— А що ж?
Він зітхнув:
— Ще трохи — і від мене лиш бульки на воді лишилися б…
— Та ну! Розкажи ж!
Він знову зітхнув.
— Так ото ж вискочив я до схід сонця з хати — на хвилиночку… в бур’яни… Ще тільки сіріти почало. Сонний, як муха, вискочив. Процентів на дев’яносто ще спав. Тільки одне око ледь розтулив, щоб не перечепитись. Став у бур’янах і те одне око заплющив — сплю… І враз чую голоси — за парканом у Книшів. Приглушені, змовницькі. Сон зразу — як рукою… “Ти ж тільки гляди мені, щоб ніхто не бачив…” Це вона, Книшиха. А він: “Не вчи вченого…” А вона: “Вчений! А потім передачі носи, еге?” А він “Ну не баба, а казна-що! Тюрма народів!” А вона. “Мовчи, нікчемо! Якби не я”. А він: “Нічого нічого Я свого діждуся! Побачиш, який я нікчема!” А вона “Йди вже! Розбалакався! Сусідів побудиш!” І — ррип! Це він з хвіртки вийшов. Бачу — іде вулицею. Озирається злодійкувато. На плечі весло, мішок з чимось, у руці серп, як шабля, виблискує. Розгубивсь я, що робити? Куди це він? Ну ясно — в якійсь своїй шпигунській справі! За тобою бігти — не встигну. От він уже аж де. А екзамен? Ну, думаю, ще ж тільки годин чотири встигну. Не простить же ж мені Вітчизна, як я таке діло прогавлю. Може ж, він якийсь державний злочин зараз робитиме. Недарма ж його Книшиха тюрмою, передачами лякала А я про екзамен, про власну шкуру дбаю. Ні, треба йти. Схопив весло, вудочки (для конспірації) і за ним. А тут з-під ганку Собакевич вискочив, ув’язався за мною. Я спершу прогнати його хотів, а потім думаю — хай, собака в таких справах завжди може придатися. Взяв його з собою. На березі перечекали в кущах, поки одплив Книш, а тоді й собі. Отут мені й не пощастило Як назло, всі добрячі човни наші дід на берег повитягав — смолив учора. На воді була тільки ота благенька гнила плоскодонка, з якої ми підводного човна зробити хотіли. Ніколи мені було, я на ту плоскодонку, Собакевич за мною і — гайда. Пливу тихо, обережно і весь час пильную: і щоб Книша з очей не згубить, і щоб він мене не помітив (за очеретами скрадаюся). Помічаю — пливемо ми в бік Високого острова. Далеченько вже у плавні забралися. Аж гульк раптом — лишенько! В човні води повно, більш як півчовна Придивився — у днищі, якраз посередині, — дірка (долоню просунути можна), і вода звідти пре, аж булькає. Як з тої труби, що в арифметичних задачах, пам’ятаєш, — “з одної труби вливається, з другої виливається”. Та лише різниця, що в мене тільки вливається… Ой-йой-ой! Не мине й двох хвилин, набереться повний човен і… Наввимашки до села пливти далеко. Та й латаття там таке й водорості, ти ж знаєш, — ниттю руки й ноги обплутає, і йди годувати раків. Ну, та про себе я не думав. Собакевича шкода: булькне собача — та й нема. Сидить він на носі мокрий, труситься всім тілом і дозирає на мене жалібно. Це ж він винен. Була дірка заткнута шматиною якоюсь. А Собакевич, граючись, смикав-шарпав ту шматину і висмикнув — догрався. Я бачив, як він її шарпав, та не подумав… Що й казати, пізно я схаменувся. Наліг на весло, аж хекаю. Про Книша вже не думаю, треба рятувати Собакевича, приставати до якогось острова. А кругом самі очерети, землі не видно. А вода все прибува й прибува, вже литки мені лоскоче. Я головою на всі боки шалено верчу — суші землі шукаю. Нарешті помітив острівець якийсь і чимдуж до нього. Ледь-ледь устиг. Від човна мого лишалося вже сантиметрів два над водою: отака собі “рямочка” з бортів пливла — усередині вода і зовні вода, і рівень тої води однаковий. І я у тій “рямочці” як портрет Ще трохи — і був би цей портрет у траурній “рямочці”.. Підхопив я Собакевича на руки — і на берег.
Власне, берега й не було 3 першим же кроком я по пуп занурився. І одразу калабаня мені згадалася, куди ми з тобою від Контрибуції вскочили. Така ж сама багнюка. Не острів, а кізяк якийсь. Ні деревця, ні кущика Навіть суші справжньої нема. Сама грязь. Ну, та вибирати не доводилось. Спасибі й тому, що трапився. Жити на ньому я не збирався. Мені лише човен витягти й дірку заткнути Може, ще, думаю, і за Книшем устигну. Посадив Собакевича на найсухіше місце і — за роботу. Схопив за ніс човна, почав тягти. Ого-го! Очі рогом лізуть. Жили от—от полопаються. А човен — ніби цвяхами до дна прибитий — ні з місця.
Зайшов я з корми — почав пхати. Куди там! Ноги по мулкому дну ковзають. Я раз у раз з головою занурююсь — та й тільки.
Бився я, бився, занурювався занурювався, води вже піввідра наковтався, а толку ніякого. І така мене злість узяла — сів я просто у воду й трохи не заплакав. Ти ж мене знаєш, я ніколи не плачу, а тут ну прямо сльози самі ллються.
От же ж у халепу вскочив. Ну!
Тоді плюнув, підхопився й знову — пхати й тягти.
Сонце вже давно зійшло, світить на повну котушку, а я, мов той жук-гнойовик, у багнюці порпаюсь. З сил вибився зовсім.
Знову я сів просто у воду й знову трохи не плачу. І від сліз моїх води, здається, ще більше кругом стає.
Це ж уже хто його зна скільки часу, думаю. Екзамен уже, може, скоро. Ну, про екзамен я не думаю. Що мені екзамен! Головне — державна справа ота… Я тут у багні, як хробак, длубаюсь, а той шпигуняра, може, вже хто його зна… І я ж міг його вислідити. Міг же! Не простить мені держава. І, зціпивши зуби, я знову берусь за діло Я й вихлюпувати пробував воду з човна, думаєш, ні! Та де ж її вихлюпаєш, як вона знову тут же набирається. Це все одно, що річку вихлюпувати.
А сонце вже ген-ген вгору підбилося.
Це ж ти вже, мабуть, думаю, встав, черевики почистив, сорочку нову надів, галстука пов’язав.
Банькате жабисько поблизу на лататті сіло, лупає на мене глузливо, ще й кумкає — наче сміється. Тут Собакевич на нього як гавкне, воно тільки шубовсть у воду. Собакевич весь час мене морально підтримував — гавкав, хвостом махав. Мабть, відчував, що через нього я страждаю.
І раптом мені ідея в голову стрельнула. І чого тільки, скажи, ті ідеї стріляють у голову не зразу! Така ж проста, юриндовська ідея — заткнути дірку, а тоді вже вихлюпувати. А я ж вихлюпував не заткнувши. От бовдур!
Нарвав я жмуток трави якоїсь, що єдина на острові й росла, намацав дірку, заткнув. Знову почав вихлюпувати. О! Пішло діло! Хоч поволеньки, а пішло. Сантиметр за сантиметром борти човна з-під води виростають. Уже й на берег тягти можна. Крекчучи, потяг. Потяглося. Єсть! Тепер треба човна нахилити — воду вилити, бо вже не вихлюпується. Ох і важко було! Нарешті воду вилив, дірку добряче заткнув. Собакевича в човен, сам за весло і ходу. Ох же ж гріб — бризки аж до неба летіли! Тільки весь час на дірку позирав чи не тече.
Сонце вже високо, а все-таки надія: може, обманює сонце, може, не почався ще екзамен? По селу біг, аж серце вискакувало. Не обмануло сонце… Ява зітхнув і замовк.
Я дивився на нього з усім співчуттям, на яке тільки був здатний.
Так от яка йому придибашка вийшла, що перевернула догори дригом усе його життя! І не розкажеш же нікому, не поясниш! Бо ті наші “шпигунські” справи вимагають абсолютної таємності, конспірації. Коли міліціонер товариш Паляничко не повірив нам, то хто ж повірить! У нас був один вихід — мати незаперечні докази, факти, піймати на гарячому. І Ява, бідолаха, мусив усім, і в школі і дома, казати одне — що пішов на риболовлю замість екзамену. І нести за це кару.
— Ну, а в тебе як? — спитав Ява, не дивлячись на мене. Ех, краще б він не питав! Відчуваючи себе злодієм, наче я щось украв у нього, і, позичивши в Сірка очей, я признався йому про ту нещасну четвірку.
— Ну що ж, я радий за тебе. Поздоровляю! — сказав він. — Це добре. Хороший, значить, у тебе буде настрій у таборі. Коли їдеш?
Ну нащо, нащо він крае мое серце! Це ж ми разом мріяли поїхали у піонертабір до моря. У “Молоду гвардію” в Одесу. З такими труднощами батьки діставали нам путівки. Ніколи ми з Явою не були на морі. Тільки у кіно та по телевізору бачили. А як нам хотілося до моря! Сині далі, білі кораблі, чайки, альбатроси літають. “Курс норд-ост!” — кричить капітан. Торік ми навіть двічі намагалися втекти до моря. І двічі нас ловили на станції.
І от, коли мрія вже була абсолютно в нашій кишені, таке з Явою трапилось. Дід Варава ще вчора одніс у школу і здав Явину путівку. Доведеться мені самому їхати. Але хіба це те! Хіба я сам відчую так усі радості моря, як ми вдвох би відчули! То нащо ж він говорить! Радість, не поділена з другом, — це не радість, навіть не піврадості, а якась поганська четвертушка, мізерія якась.
Тільки я хотів йому це сказати, як з городу почався сердитий голос діда Варави:
— Льоха голодна. Неси вже. Патякаєш там. Двоєшник!
Ява здригнувся, зіщулився весь, схопив вагани й поплентався до свинарника.
А я поплентався додому.
Батько сидів за столом, снідав і, як завжди, читав газету. Мати на машинці строчила матроску, давно мені обіцяну, спеціально для піонертабору. Підвела голову, лагідно усміхнулася (дуже її потішила моя четвірка, вона й не чекала). Постояв я трохи на порозі, тоді підійшов до неї і, відчуваючи холод у грудях (як тоді, коли я вперше стрибонув з верби у річку), сказав:
— Не шийте, мамо… не поїду я в табір.
Мати мовчки здивовано звела брови.
— Що? — одклав газету батько.
— Не поїду в табір, — вже тихіше, але твердо повторив я.
— Як це ти не поїдеш? Чого? — спитала мати.
— Розхотілося.
— То він, понімаєте, жартує, розігрує, — підморгнув мені батько
— Нічого я не жартую. Не поїду. Точно.
— Мо’ ти захворів? — примружився батько. — Цілий рік, понімаєте, голову мені морочив із тим табором, а тепер, понімаєте, як путівка єсть, коники викидаєш. Це ж такий, понімаєте, табір… Як Артек. Діти, понімаєте, різних народів і ти з ними… дурень! Ніколи ж, понімаєте, в житті ж не бачив
— Не видумуй, синку, — підхопила мати. — Ще і лікарка сказала, що тобі до моря нужно. Гланди в тебе і носоглотка.
— Нема в мене ніякої носоглотки. Не поїду я.
— Поїдеш, поїдеш, — в голосі батька вже дзвеніла криця.
— Не поїду.
— Ти як, понімаєте, з батьком розмовляєш? Ой, гляди, візьму ременяку!
— Ну й беріть. Тільки в нас у країні не б’ють дітей. Це в усіх газетах написано. Дітей б’ють тільки імперіалісти, палії війни.
— Ти… ти… ти… — скипів батько і вже замахнувся ременякою, але тут мати кинулася на захист, обхопила батька руками і, підштовхуючи, почала одтісняти в другу кімнату. Витягнувши шию, батько визирав з-за маминої спини і кричав:
— Ну, тепер, понімаєте, ти таки не поїдеш! От! — він вихопив з кишені путівку і почав рвати. — От! От! Замість того щоб, понімаєте, у морі хлюпатися, будеш… будеш… Гульні тобі тут, понімаєте, не буде! Не буде! Я тобі покажу, понімаєте, характер показувати! Малий ще! У мене теж, понімаєте, єсть характер. От! От!
Не путівку — серце моє рвав він на шматки. Біленькими паперовими клаптиками тихо, безгучно падали на підлогу синє море, білі кораблі, чайки і альбатроси…
Сльози закипіли в мене на очах.
— І хай! І хай! — скрикнув я і прожогом вискочив з хати.
…Я сидів у густих непролазних бур’янах за клунею і шморгав носом. У носі свербіло й щипало, як після газованої води. А в серці була та порожня холодна прірва, коли відчуваєш, що нема вороття. Ну і хай! Не треба мені вашого моря, ваших кораблів і альбатросів…
“Але ж ти сам захотів цього?”
Так, сам. Звичайно, сам. Але…
“Чи, може, ти думав, що тебе вмовлятимуть, на колінах проситимуть, потім побіжать до діда Варави, переконають його, що з переекзаменовкою можна їхати в табір, і ви з Явою спокійнісінько собі поїдете? Так ти думав?”
Ні. Але…
Так, мабуть, почуває себе людина, що йде за свого друга на тортури, в тюрму, а то й на смерть. Складне, але благородне почуття.
І заради Яви — я готовий. Ви ж просто не знаєте, що то за хлопець Ява, як ми з ним подружили. От я вам розкажу…
