Жив-був в місті Багдаді цар. Одного разу він сказав своєму візиру:
– Дай-но я видам наказ і подивлюся, чи виконає його народ.
– Роби, як хочеш, воля твоя, – відповів візир.
Оголосили по місту царський наказ? Щоб ніхто не смів запалювати у себе світла. Неслухам загрожувало покарання бути посадженим на палю.
З настанням темряви цар велів своїм людям ходити по місту і дивитися , чи немає де-небудь світла. Царські гінці ніде не помітили світла, але коли вони вийшли на околицю міста, то в одному віконці побачили світло. Увійшовши тихенько в будинок, вони побачили ткача, що працював за верстатом, а поруч з ним – його дружину, що пряла на прядці. Причаївшись, вони почули таку розмову:
– Чоловіче, мене хилить до сну, – сказала дружина чоловікові.
– Поклади голову до мене на коліна і спи, — відповів чоловік.
Дружина поклала голову на коліна чоловіка і заснула. Через деякий час чоловік розбудив дружину і сказав:
– Жінко, тепер ти сідай за прядку, а я посплю. Жінка встала, сіла за прядку, і чоловік поклавши голову на її коліна, заснув.
Гінці доповіли царю:
– Цар, у всьому місті лише у одного ткача горіло світло.
– Покличте до мене цього ткача, – сказав цар.
Коли ткач з’явився, цар сказав:
– Як це ти посмів порушити мій наказ? Адже наказав же я, щоб в місті ніхто не запалював світла!
Ткач відповів цареві, що він людина бідна, живе своєю працею, що у нього не буде шматка хліба, якщо він не стане працювати вдень і вночі.
– Послухай, – сказав цар, – ти, бачу, людина хороша. Чого тобі бути ткачем? Піди убий свою дружину, приходь до мене, і я тебе зроблю візиром: пий і гуляй в своє задоволення до кінця свого життя.
– Ні, царю, – відповів ткач, – якщо мені не дадуть займатися ремеслом, я швидше милостиню буду просити, але дружині моїй шкоди не завдам.
– Ну, так забирайся, чорт з тобою!
Ткач пішов, і цар велів викликати його дружину.
Прийшла вона в царський диван і запитала:
– Цар, навіщо ти викликав мене?
–Я знаю, ти жінка гарна, але до яких пір ти хочеш працювати на прядці і бути дружиною ткача? -Сказав цар.
– А що ж мені робити, царю?
– Піди убий чоловіка, повернися до мене: я тебе зроблю царицею, і ти будеш у мене жити розкошуючи. Адже мені тебе шкода, – сказав цар.
– Чи вірити мені? – запитала вона.
– Цар ніколи не говорить неправди, повір – відповів цар
Ткачиха пішла до себе, а цар розкаявся і сказав про себе: «А раптом і справді вона вб’є чоловіка?» – і послав за нею своїх слуг, наказавши їм вберегти ткача, щоб дружина не вбила його. Ткачиха прийшла до дому, наточила ніж, сховала за пазуху і сіла прясти.
Ткача стало хилити до сну, і він сказав дружині:
– Жінко, посплю я трошки.
– Поклади голову на мої коліна і спи, – відповіла дружина.
Коли той заснув, дружина обережно підняла його голову, поклала на колоду, дістала ніж, відрубала чоловікові голову і погасила світло.
Коли царська варта доповіла, що світло в ткача згасло цар сказав:
– Як шкода, я став причиною смерті ні в чому не винної людини!
А дружина ткача, вкрившись чадрою, пішла до царя на подвір’я. Ворота були закриті, і вона почекала до ранку. Царські вартові, побачивши вранці жінку, що стояла біля воріт, запитали, хто вона.
Та відповіла, що прийшла до царя зі скаргою і хоче бачити його. Її впустили в царський диван.
– Хто ти така? – запитав цар.
– Я була у тебе вчора, цар. Я дружина ткача, відповіла вона.
– Навіщо ти прийшла?
– Ти ж сказав мені: йди убий чоловіка і я тебе зроблю царицею. Я пішла, вбила чоловіка, і ось я тут.
Цар розгнівався, викликав ката і наказав відрубати їй голову. Потім він звелів своєму візиру:
– Я їду на полювання, а ти візьми з собою воїнів, піди спочатку до мене і заріж всіх жінок, потім піди в свій дім і зроби те ж саме у себе, а потім виріж усю жіноча стать в місті до дворічного віку. Якщо повернуся і знайду хоч одну жінку – велю відрубати тобі голову.
Сів на коня і поїхав.
Візир сторопів і поплентався додому з опущеною головою і зі сльозами на очах. У візира був жалісливий батько. Бачачи, що плаче сина, він запитав:
– Що це з тобою сталося, синку?
– Батьку, – відповів візир, – цар розсердився на мене.
– Чому?
– Так ось одна паскудна жінка, дружина ткача, вбила свого чоловіка, а цар розгнівався і велів мені вбити всіх жінок: спершу у нього палаці, потім у нас, а під кінець у всьому місті, та так, щоб жодна жінка не вціліла .
Якщо до його повернення в місті залишиться хоч одна жінка – він відрубає мені голову.
– Ех синку, – сказав батько, — рано чи пізно ти повинен померти, але не бери на душу гріх стількох смертей.
А почекай до вечора, коли повернеться цар, проведи мене до нього, і я скажу йому кілька слів: якщо зможу – врятую тебе, ні – відрубають тобі голову.
Коли цар наближався до дому, візир сказав про це батькові.
– Ну, синку, візьми мене за руку і поведи до царя.
Син узяв батька за руку, – так як він був сліпий, – повів його до царського порогу і посадив на кам’яний стілець.
Цар, в’їжджаючи в місто, побачив, що вулиці аж кишать жінками, і сильно розгнівався за невиконання наказу. Приїхавши до себе в палац, він побачив батька візира, що сидів біля порога на кам’яному стільці. Старий хотів було встати, але цар, взявши його за рукав, посадив, сказавши:
– Ти – візир мого покійного батька, і мені буде боляче, якщо ти переді мною встанеш з місця.
– Цар, – сказав старий візир, – дозволь і мені сказати тобі кілька слів.
– Ти маєш на це право, дід-візир, – відповів цар.
Принесли царю стілець, він сів, і старий візир почав розповідати:
– Цар, я колись займався грабунком і був ватажком сорока розбійників. Батько твій не міг мене вгамувати і від страху призначив мене своїм візиром.
Займаючись грабіжництвом, одного разу, коли я верхи виїхав на велику дорогу, я зустрів молодого вершника: на вигляд йому було років п’ятнадцять; і він був ще безбородий. Їдучи, він грав на сазі, співав і плакав. Помітивши його, я направив коня до нього.
– Хлопчино, – сказав я, – дай мені свого коня, скинь одяг і йди, – я дарую тобі життя.
Він не звернув ніякої уваги на мої слова, ніби не до нього зверталися. Тоді я під’їхав ближче і, скільки було сили вдарив його ззаду палицею. Але він навіть і не обернувся.
Коли я завдав йому третій удар, він повернув коня до мене і сказав:
– Доки ти будеш мене мучити?
Схопив за вуздечку мого коня, скинув мене вниз і хотів мене вбити, але я почав благати:
– Хлопчино, бога ради, не вбивай мене. Обіцяю бути твоїм слугою, поки живу.
– А, так ти порозумнішав! Встань і сідай на коня, – відповів він.
Я встав, сів на коня, і ми поїхали разом. У глушині ми натрапили на величезний палац. Біля палацу ми зійшли з коней, і хлопець цей, діставши з мішка, накинутого на сідло, сорок товстих цвяхів, сказав мені:
– Слухай, я залізу, вбиваючи ці цвяхи в стіни, до самого даху палацу. Ти чекай мене годину, якщо я не повернуся, візьми собі мого коня і їдь з богом. Сказавши це, він почав забивати цвяхи в стіни, піднявся на самий верх, а через годину спустився, тримаючи в руці закривавлену голову.
Він поклав голову в мішок, і сказав
– Ну, поїхали!
Коли ми наближалися до міста, він звернув до цвинтаря, і на кладовищі ми зійшли з коней. Тут він увійшов до маленької каплички.
Я став дивитися у вікно і бачу: він дістав голову з мішка і, вдаривши нею об камінь свіжої могили, сказав:
«Ось, заспокойся, я помстився твоєму ворогові». При цих словах він дістав кинджал і сам кинувся на нього з такою силою, що кинджал пронизав його тіло наскрізь і виліз у нього зі спини на чотири пальця.
Побачивши це, я відкрив двері і вбіг в каплицю. Він став мене благати:
– Слухай, це – могила мого чоловіка; я жінка. Власник голови вбив мого чоловіка; я ж помстилася, і тепер моє серце заспокоїлося.
Благаю ім’ям бога, вийми кинджал, розрий могилу чоловіка, поклади мене поруч з ним, а голову нашого ворога – у наших ніг, і зарий могилу. Бери собі мого коня і багатство чоловіка, якого я вбила.
-Царю, – продовжував старий, -я вийняв кинджал, і мій супутник помер. То була справді жінка. Я розрив могилу, поклав її поруч з чоловіком, голову вбивці біля їхніх ніг і зарив могилу знову. Потім я сів на коня, взяли іншого коня, поїхав до палацу: там було багато добра, – забрав все і привіз до себе. Після цього я став візиром твого батька. Ось бачиш, царю, вона теж була жінка, і дружина ткача була жінка, -Всякі бувають жінки. Невже ти тепер через одну хочеш стратити всіх? Навіть як що ти знищиш тут весь жіночий рід – від цього жінки не переведуться. Адже не зможеш ти винищити жінок в інших містах і селах.
– Так, дід-візир, ти маєш рацію, відповів цар, – Дарую тобі голову твого сина.
Вони досягли свого щастя, досягнете і ви свого.
