Жила собі колись жінка-вдовиця, і був у неї син, а в сусідки – дуже гарна донька. Щодня мати казала синові :
– Я хочу, щоб ти одружився!
Але він щоразу відповідав:
– Ні, матусю! Бо тобі ж самій буде гірше, коли я женюся!
Та врешті-решт мати умовила сина, і він одружився. Пожила у них молода дружина місяців зо два та й заявила чоловікові:
– Або я, або твоя мати – вибирай одне з двох. Разом з нею я не хочу жити!
Чоловік довго не погоджувався, але нарешті сказав дружині:
– Приготуй на дорогу харчів: поклади трохи інжиру, меду, родзинок та й ще чого-небудь.
Але жінка зробила по-своєму: поклала в торбу замість інжиру – верблюжого кизяку, замість родзинок – козячих бурубяшків, замість хліба – коров’яки. Не їжу, бачте дала свекрусі, а послід різних тварин. Що ж, на все Божа воля!
Узяв син матір собі на спину, відніс на розпуття і сказав їй:
– Матусю моя, нехай Бог буде твоїм супутником! Він не дозволить нікому тебе скривдити й не залишить самотньою!
Непомітно пройманули зима й літо, наче шлюбний день нареченої.
Та якось прийшли до скривдженої бабусі зима й літо в подобі двох юнаків.
– Мир тобі, добра наша бабусенько! – привіталися.
Вона відповіла на це:
– Моє вам шанування, дорогі дітки!
– Чи не знайдеться в тебе, матінко, ковток водиці? – спитали юнаки.
– Синочки мої,– мовила бабуся,– чого, чого, а води вам дам. Вода буде для вас, як цілющий напій.
– Дай Боже, щоб такою вона й була для тебе,– відповіли хлопці.– А чи не почастуєш ти нас ще й хлібом?
– Почастую, дітки мої, паляницею,– мовила стара.
– Нехай допоможе тобі Бог, щоб завжди був у тебе хліб!
Тут де не взялося у бабусі багато всякої їжі.
Попоївши, хлопці звернулися до старенької ще й з таким проханням.
– Скажи нам, що краще – літо чи зима? Подумавши, вона відповіла:
– Нехай Бог благословляє і зиму, й літо!
Задоволені цією відповіддю, юнаки сказали:
– Щира в тебе мова! А віднині, хай-но ти вимовиш будь-яке слово, з уст твоїх посиплеться золото!
Сказавши це, хлопці пішли собі геть.
Невдовзі надумався провідати свою матір син.
Прийшов та й питає:
– Як поживаєш, матінко?
А вона тихенько мовить:
– Нехай Бог благословить тебе й дітей твоїх!
Як промовила – з уст її старечих посипалося золото. Недовго й розмовляли мати з сином, а земля довкола них геть укрилася золотом.
Син подивувався: що за чари? – й забрав матір додому. І вдома також, коли вона вимовляла якесь слово, з її вуст сипалося золото.
Побачивши таке диво, запалала заздрощами теща, матір синової дружини, й почала вимагати, щоб зять узяв і її на плечі та відніс, куди й свою матір носив.
Налаштувавши матір у дорогу, дочка наклала їй повну торбину найсмачнішої їжі. З цим і вирядила її.
Непомітно минуло літо, а за ним – зима. Коли це в подобі двох юнаків літо й зима прийшли до старої. Попросили в неї їжі, але почули у відповідь саму лише лайку та прокльони. Попросили води – і почули таке:
– Води в мене немає, а є сама сеча!
На це юнаки сказали:
– Нехай буде так!
І відразу ж вода у неї перетворилася на сечу. А коли гості попросили хліба, стара збрехала, що має самі кізяки.
– Нехай буде так! – мовили хлопці, і враз уся смачна їжа, що була в її торбі, перетворилася на кізяки. А насамкінець хлопці побажали їй:
– Нехай кожне твоє слово смердить!
І щоразу, як хотілося їй їсти чи пити, нечемна баба знаходила в торбі кізяки або сечу.
І ну клясти затя:
– Нехай Бог скарає тебе своїм гнівом!
І ті її прокльони жахливо смерділи.
Невдовзі прийшла її дочка й забрала стару додому. Відтоді вона стала посміховищем для людей.
А перед зятевою матір’ю шанобливо схилялися слуги,і щоразу, як тільки вимовляла вона хоч слово, з її уст котилося золото.
