Одного разу довелося Алдар-Косе наймитувати у бая.
– Як живеться? – запитував він в інших наймитів.
– Та так собі,– відповідають вони, – геть забули, який запах у м’яса.
– Не вішайте носа, нагодую вас м’ясом за рахунок бая.
Наймити похитали головами:
– Не звертайся з проханням у юрту, в якій ніколи не буває гостей, – так кажуть люди.
– А я й не збираюся просити. Сам дасть.
– Що ти знову задумав, шибенику?
– Не подме вітер – не сколихнеться очерет, – ухильно відповів Алдар-Косе.
Того ж дня – невідомо, як і чому – кращий баран із байської отари впав у яму й зламав ногу. Бай схопився за голову:
– Ой, Алдар-Косе, гине мій баран! Що робити?
– Приріж його швидше! – радить наймит.
– Але ж шкода: на одного барана отара поменшає… – насупився бай.
– Що ж, коли шкода різати, хай собі здихає, – преспокійно каже Алдар-Косе.
Нічого не вдієш, зарізав бай барана й наказує:
– Віднеси баранячу тушу на базар і продай якомога дорожче.
Узяв Алдар-Косе тушу на плечі й поплентався на базар. Ходить там і викрикує:
– Агов, добродії! Продаю за червінець дохлого барана! Купляйте!
Сміються люди:
– О ні, Алдар-Косе, цього разу ти вже нікого не обдуриш.
Нам не потрібен твій дохлий баран. Тягни його туди, звідки приніс.
Алдар-Косе до душі такі слова.
Повернувся він до бая і, обтираючи рукавом піт, каже:
– Доведеться нам самим їсти це м’ясо. Ніхто не купляє барана. Даремно я тягав його. Не потрібен, кажуть, нікому…
Бай не повірив наймитові:
– Чому не потрібен! Такий чудовий баран! Такий жирний баран! Ти все брешеш, Алдар-Косе! Ходімо завтра разом продавати.
Рано-вранці пішли вони вдвох на базар. Бай кричить:
– Агов, добродії! Купляйте барана! Кому треба баран?
А Алдар-Косе підтягує:
– Купляйте вчорашнього барана! Це той самий баран! Беріть за червінець вчорашнього барана!
Тут уже люди не стерпіли:
– Ану, йдіть геть звідси, негідники! І півкопійки вам не дамо! Їжте самі свою баранину!
Змушені були вони піти геть з базару.
– Що будемо робити далі? – запитує Алдар-Косе. – З’їмо м’ясо чи викинемо його у яр вовкам?
– Дай подумати, друже, дай подумати, – засмучено відказує бай.
І ось зібрав він у своїй юрті всіх наймитів і каже:
– Пастухи, хтось розносить чутки, буцімто я зла, жадібна людина. Хай аллах покарає базік за такий наклеп. Сьогодні ви побачите, який у вас щедрий хазяїн. Хочу вас почастувати на славу. Найкращого, найжирнішого барана не шкодую для вас. Вари, Алдар-Косе, барана! Тільки з умовою: тверде в казані – моє, решта – ваша.
Перезирнулись наймити, розвели руками, нічого не сказали у відповідь. Хай і так: коли нема надії на м’ясо, то й відвар непогана їжа.
А Алдар-Косе вже робить своє: палає вогнище, кипить вода в казані, вариться бараняча туша. І так довго варив Алдар-Косе м’ясо, що бай занепокоївся:
– Коли вже буде обід, Алдар-Косе?
– Скоро, скоро вже, баю!
Коли м’ясо розварилося так, що навіть від кісток відпало, Алдар-Косе каже хазяїну:
– Повтори, баю, що твоє в казані?
– Тверде! Тверде! – заметушився бай.
– Ось усе тверде! – викладає Алдар-Косе баю голі кістки.– А решта нам.
Усілися наймити навколо казана і стали їсти. Бай посинів від злості, а вони усміхаються. Наївшись баранини, втерли вуса й сказали разом:
– Дякуємо тобі, Алдар-Косе, за частування!
