Жила колись на світі одна баба, і була вона така стара, що забула, навіть, скільки їй років. Ніхто їй про прожиті роки не нагадував, навіть смерть. Діти бабині роз’їхалися, онуки бабині роз’їхалися, і правнуки теж з дому пішли.
Залишилася баба одна із чередою овець. Полюбила вона овечок, як рідних дітей. Кожну кликала по імені, знала, яку траву ягнятка люблять, а яка для баранів найсолодші ласощі. Скільки колючок вона у них із вовни вийняла, скільки збитих копит залікувала, хіба згадаєш… На пасовище баба свою череду завжди сама гнала. Велика була в неї череда. Баба нікому її не довіряла.
Ось іде вона по селу, спирається на ціпок, очей від землі не підіймає. Та і як їй на небо подивитися, коли важкою в’язкою хмизу лежать на її спині прожиті роки?
Вітер віє, вітер свище, вітер з ніг збиває, грозиться бабу з собою забрати, а вона далі йде, сльози на очах, що від вітру виступили, витирає. І звідки у баби стільки впертості й завзятості, усі навколо тільки дивувалися. Не кожному, така витримка дістається!
Так було навесні, улітку й восени. Тільки взимку баба не виходила з хати, грілася біля вогнища. Череду свою теж із загону у таку погоду не випускала, боялася, щоб вітер не забрав. Начепить баба на ніс окуляри у іржавій оправі, візьме у руки спиці й почне в’язати. Нескінченне вовняне полотнище падає їй на коліна, складками покриває ноги, стелиться навколо вогнища.
Усю зиму баба в’язала, руки роботою займала. А турботи й думки у неї тільки про череду. Як там її ягнята? Чи не мерзнуть? Чи не хворіють? Чи не нудьгують?
Дме вітер у грудні, стогне й свище у січні, б’ється у вікна у лютому. Двері на завісах риплять, дах ось – ось завалиться. Затягнулася зима і йти не хоче. Збилися вівці до купи, бекають, бабу кличуть, не пережити їм таких довгих і суворих холодів.
«Коли ж нарешті весна настане?» — шепоче баба.
«Коли ж побачать мої вівці зелені пасовища й зелені луги?» — запитує.
«Коли ж вони мерзнути перестануть?» — обурюється.
Повільно, як сивобороді старці, пішли з Піренеїв Грудень і Січень.
А Лютий і Березень так міцно всілися, так обжилися, що і не думають нікуди йти. Стогне вітер, бекають вівці, тяжко живеться бабі у зимові дні. Та як немає кінця її в’язанню, немає кінця й холодним дням. Тягнуться вони нескінченною ниткою у її клубку. Один клубок скінчиться — другий починається.
Але ось чиркнула ластівка крилом об стіну хатинки, і посміхнулася баба. Перший весняний знак! Щасливий знак! Ось і дерева випрямилися, соками наливаються. Крокує, квапиться до Піренеїв Квітень, і дня не пройде — буде він біля порогу її будинку.
Встала тоді баба, відкинула в’язальні спиці й давай місяць Березень сварити, що так довго чекати її змусив, що овець не жалів, голодом морив, холодами студив:
Березень, Березень, сніг, дощ та град. Я зберегла всіх ягнят. Усіх баранів, усіх овець. Іди ж нарешті! Березень, Березень, місяцю злий. Іди геть з моїх очей!
Почув бабині слова місяць Березень, образився й вирішив у Каталонських Піренеях залишитися й помститися бабі.
Але що робити, брат Квітень уже у двері стукає. І тоді попросив Березень у брата: «Квітню, братику! Дай мені у борг три дні. У мене тут деякі справи залишилися недоробленими. Дуже тебе прошу».
Погодився Квітень. Березень три дні у нього забрав і так розійшовся, що люди подумали, що це Січень назад повернувся.
Вітер половину бабиних овець у прірву здув. А другу половину снігом засипав. Залишилося у баби одне ягнятко. Ховає вона його в будинку, гріє біля вогнища, спідницею укриває. Але хіба з Березнем посперечаєшся? Загинула у баби й остання вівця.
Отут і дні ці, узяті Березнем у борг у Квітня, скінчилися. Та час назад не повернеш, череди знову не збереш.
Не витримала баба такого горя, заснула й більше не прокинулася.
А ці дні й донині називають у Каталонських Піренеях Бабиними або Днями, узятими у борг. Нехай усяк пам’ятає, як воно буває, коли поквапишся й не подумавши що-небудь зробиш.
