Жив колись на світі старий дід. Усе життя тяжко працював, мав на обліку кожен мідяк свого мізерного прибутку, тож і зумів виростити трьох синів. Шкода лише, що не навчив їх працювати і господарювати так, як сам це робив. От і виросли його сини ледацюгами. Кожен з них тільки й думав про те, як би свою роботу на когось іншого перекласти. Проте всі вони дуже боялись батька і не сміли йому перечити. Саме тому й тримались на світі, обробляючи яких півдесятини землі.
Та сталося так, що батько заслаб. Чи то хвороба його здоров’я підточила, чи старість непомітно підкралась. Хоч як старалися сини поставити батька на ноги, але йому з кожним днем ставало дедалі гірше та гірше.
Відчуваючи близьку смерть, батько все більше думав про своїх непутящих синів. «Як вони без мене житимуть? Чи зуміють і далі обробляти землю, чи зовсім занехають її? Що тоді з ними буде?» Ні вдень ні вночі не давали йому спокою ці турботи. І вирішив він дати синам заповіт. Покликав їх якось надвечір до себе та й каже:
– Ви знаєте, як важко працював я все життя, тож і надбав три великих горшки срібних зливків. Я закопав їх на нашому полі. Після того як помру, відкопайте, і вистачить того срібла на все ваше життя.
Минуло кілька днів, і старий помер. Поховали сини батька і взялися шукати срібло. Усі троє працювали не шкодуючи сил. Прокидались, ледь світати починало, і лягали, коли вже місяць та зорі сяяли на небі. Але й уві сні не мали спокою: нерідко їм снилися величезні горшки з блискучим сріблом і розкішне безтурботне життя…
Копали вони день, другий, цілий місяць. Перекопали землю на всьому полі, але, окрім каміння та уламків черепиці, нічого не знайшли.
Образилися сини на батька за те, що той вчинив такий злий жарт над ними. Але земля після цього була скопана, як ніколи, тож, порадившись, брати вирішили засіяти її пшеницею.
Через тиждень пішли дощі, пшениця зійшла і почала рости, мов із води. Настали жнива. Урожай на полі братів був небачений. Пшениця стояла стіною вище людського зросту. Почали жати та молотити, а зсипати нікуди: всі лантухи, що були в господарстві, засипали, а зерна на току все ще повно. Довелося до сусідів звертатись.
– Чому це в нас так уродило цього року? – не переставали дивуватись брати.
Нарешті найкмітливіший з них зробив висновок:
– Минулі роки ми копали землю абияк, а цього року майже на аршин завглибшки все перевернули. Як же не вродити після цього?
Аж тепер брати зрозуміли, що батько й не думав їх дурити. У землі і справді лежить срібло, слід тільки добре попрацювати, щоб воно опинилося в твоїх руках.
