Натерпілися кури від лисиці і пішли в ліс доповідати про її витівки рудому ведмедю — він, мовляв, найблагородніший з звірів, не дасть нас образити.
— О, шановний ведмедю! — виступив уперед півень, обурено трясучи гребінцем. Ніхто, окрім неї, нас не турбує. А як тільки та хитрюга-лисиця підкрадеться вночі, то всіх і передушить.
— Лисиця, кажеш? — перепитав ведмідь і пильно подивився на скаржників.
— Так, так, підступна лисиця! — запевнив його півень. Ведмідь відразу ж покликав лисицю.
— Ти чому знущаєшся з курей?! — почав він її лаяти. Погляд у нього став лютий.
А лисиця почула, що справа погана, і ну крутити, і ну хвостом виляти.
— Ведмедику,— каже вона улесливо,— я ж про тебе дбаю! Курячий пух збираю, перини та подушки тобі роблю, щоб ти не відлежував боки на камінні!
З цими словами лисиця витягла затиснуту під пахвою подушку і підсунула ведмедеві під бік. А побачивши, що той перестав хмуритися, почала лаяти самих курей:
— Хіба вони подумають про тебе! Знають лише на мене скаржитися! Курям і сказати нічого. Мовчать вони та в землі колупаються.
Тут ведмідь сперся на подушку, байдуже глянув на курей.
— Ви, виявляється, наклепами займаєтеся! Ідіть геть і щоб більше ніколи ні на кого мені не скаржилися! — прогнав їх з очей.
Зазнавши невдачі у ведмедя, вирушили кури зі скаргою до вовка, мовляв, твердий у рішеннях і, якщо зрозуміє їх страждання, неодмінно допоможе.
— Шановний вовче! — зашуміли кури разом. – Вислухайте нас!
— Кажіть, слухаю вас,— охоче погодився вовк.
І тоді півень почав:
— Немає нам життя від злодійки-лисиці. Тому й прийшли до тебе по допомогу.
Розчулився вовк — зворушило його куряче лихо. Сильно розгнівався він і покликав лисицю.
— Ти навіщо ображаєш курей? — почав сердито.
— О, шановний вовчику, не турбуйтеся даремно! — квапливо заговорила лисиця. Ось приготувала вам пухову подушку, щоби вогкість не дошкуляла.
Сказала це й одразу подушку під вовка. Всівся вовк — а подушка м’яка-м’яка!
— О, та ти це розумно придумала! — зрадів він.
— А як же! Хіба пройдисвіти про вас подбають! — і лисиця з неприязню подивилася на курей.
А вовк, сидячи на пуховій подушці, почав їх лаяти:
— Отже, зводите на інших марно, га?! Ану, забирайтеся звідси, дурні тонконіжки! Лисиця все розумно і правильно робить. Якщо ви ще хоч раз поскаржитесь, ноги переламаю!
Зовсім засмутилися кури. Сон втратили, все думали, як їм тепер бути.
Другого дня вирішили піти до пса — мовляв, справедливий він і несправедливості не допустить.
Пес вислухав скаргу курей, сказав: «З’ясуємо»,— і пішов шукати лисицю. Оббігав весь степ, знайшов лисицю і почав розбиратися.
— О мій песику! Хіба не про твоє добро я дбаю? — каже лисиця.
— Як же ти можеш дбати про мене? — здивувався пес.
— Коли б я тебе не побачила, ти завжди лежиш у дворі, скрутившись калачиком і прикривши свій ніс хвостом. От я й хочу, щоб каміння не впивалося в твої боки, щоб ти не застудився від сирості,— сказала лисиця і простягла псові пухову подушку.
Але пес розгадав лисячу хитрість.
— А, то це ти цим, купити мене хочеш?!
— Ану, мої вірні супутники, женіть ту брехуху туди, де не ступала нога людини! Інакше вона знову тягатиме курей і подушками з їхнього пуху когось задобрювати.
Оточили собаки лисицю і погнали в безводний, голий степ.
З того часу лисиці тримаються подалі від місць, де чути собачий гавкіт. Так, завдяки заступництву пса, кури назавжди позбулися мучительки-лисиці. Безтурботно тече їхнє життя: вони несуть яйця, виводять курчат, ростуть і множаться.
