Мій покійний дід – хай йому Бог душу простить, бо був добрий, їй-богу, добрий – кажу, мій дід, бувало, як візьме розказувати, то так вам вже добере, що слухаєш і слухаєш і кінця не забагнеш.
Оце не раз сидимо у кімнатці. Надворі тріщить лютий мороз, в печі палахкотить живенький вогник, – наче сам радий-радісінький, що так тепленько у хатці, каганець дрімає, здається, мріє про весну і ясні літні вечори, а святі ікони переморгуються між собою, аби не скучати.
А він розказує. Про далекі, сонячні краї і дивних людей, і великих звірів, яких у нас не надибаєш…
Ну, і слухалось, – Боже, як слухалось.
Але й знав він тих оповідань. Бувало, стане говорити, то так наче перед тобою встають ті краї і люди заглядають з кутків і примружують на тебе очі, а звірі немов за дверима і тільки й чигають на тебе.
Раз, якось, пам’ятаю, – я вже був собі величенький – казали на зиму справлять мені власний кожушок; всадовив мене дід на призьбу біля себе і розповів мені оце оповідання. Казав, що знає його від свого покійного батька, а той дослухався його у свого кума, що був дяком, і його сусіда. Той дяк, славили, був дуже побожний і все читав псалтирі і святі книги, а на ніч клав їх під голови, аби його, мовляв, дух Божий осінив. Той дяк і вишпортав десь там у своїх молитвенниках, яких кропив кожної неділі свяченою водою, оцю сторінку. А що обоє, дідів батько і його сусіда-дяк, гарненько собі проживали і не ховали тайни перед собою, то й знали обоє, що побожний дяк відкрив.
Так переховалася оця цікава повість до мене, а я передаю її далі.
Бачить Люципер, найстарший поміж чортами, що Господь Бог творить собі гарненький світ і чемненьких людей за образом і подобою своїми, і засмутився, бідака, що не буде мати приступу до них. Ну, що ж, подумав, годі тільки здалека приглядатись. І забаглося йому учинити й собі такого чоловіка.
Думав, думав, – та й нарешті таки видумав. Що Бог знає, мовляв, удасться й мені.
Сказав, тупнув ногою та й до діла. Треба тільки, подумав, гаразд придивитись, а то й пощаститься. На те я Люципер.
Одного дня дивиться він крізь дірку в пеклі, як пишно розвивається світ Божий. Росте й зелень, і скотина бігає по ньому, в повітрі веселіє пташня, а всьому усміхається небесне сонце. Дивиться гаспидський син отак добру хвилину, а нарешті і набридло йому. Звісно, надокучить і чортові приглядатися до чужого раювання. От витягнув собі люльку, набив її якимсь пекельним зіллячком – та й пахкати. А то, бачте, як чорт люльку смокче, на світі буря.
Аж ось гляне, а там задрімав Господь Бог на своєму золотому престолі. Втомився Всевишній при сотворенні світу. Біля нього виднілись дві коробки: одна з добрими прикметами, якими оздобляв Всемогучий чоловіка, друга – з лихими для хижих звірів.
– Давай, – подумав, – коли б так заглянути, що в такій коробці. Хоча на хвильку.
Подумав, а далі таки закортіло. Чуже добро, бачте, все коле очі. Але як її здобути?
Замислився чортисько. Коло коробки стоїть ангел-сторож. Стоїть, та такий вам красний та гарний, – саме як у нашій церковці на райських дверях. Ви ж його бачили? От, так він і виглядав. Простісінько так. В руці вогняний меч, а очі так і сиплють іскрами.
Бачить чортисько, що не так-то легко добратися до тієї коробки. На те ж він і Люципер, щоб утяти добру штучку.
Ну, і що ж, подумали б, вигадав? Не вгадали? От-от, ще вам хитряка. Послухайте ж далі!
Причесав собі пекельний красень гриву, загладив глинкою патлате волосся, закрив ріжки зачіскою, взяв, нарешті, кострубатий кінчик хвоста під пахву та й почимчикував до місця з коробками. Ставши перед ангелом-сторожем, уклонився йому двічі чемненько, зашарудів копитом і закумкав солодко:
– Здорові були, добродію ангеле. Давно не бачив вас. Аякже, давно!.. І як-то скоро минає час, і не повіриш…
А ангел Божий стоїть нерухомо у своїй святості, та й не в той бік. Де ж там йому, небесному, слухати, що верзе чортисько. Та ще й розмовляти з дідчим насінням. А той, бачте, – чортівська вдача – немов і не помічає нічого і цокотить далі, як добрий кум:
– Що там чувати у вашому раю? Все гаразд? А ваш Господь Бог? Здрімнув, бачу… Ну-ну, я тихесенько. Не лякайтесь… Аякже, давно не бачилися. Та ви, добродію, знаєте. Роботи дома доволі, на наймитів годі спускатись. А час не стоїть. Аякже… Та розкажіть, будь ласка, що там коло вас?
Отак-то прикочувався хитрун-чортяка. Та й ніяк його відчухрати. А він і не чекає відповіді, а тільки закидає лестощами, та так вам жваво-жвавісінько, як найпрудкіша баба-цокотуха.
Нарешті надокучило Божому сторожеві слухати чортівських теревенів. Він повів по ньому гостро своїм небесним поглядом і звелів:
– Відкоснись, бісе, до свого пекла!
Та й відвернувся у святім обуренні від бісового батька. Того тільки й ждав Люципер. Чкурнув одну коробку, та й – гай, дременув у своє пекло…
Так і зупинився на своєму дідчому престолі. Гукнув з усієї сили на всю гаспидську потвору, засвистав на все пекло, аж кипуча смола в котлах спалахкотіла, а піняві вогні бризнули іскрами. Понабігало того чортівського кодла роями. А він звелів собі нанести бруду з пекельної калюжі, в якій купався кожного дня, – бачте, глини там нема – розтопленої смоли і віковічного дідчого гною. Закурив люльку, – він її при роботі все любив, посмоктав здорово разів стільки з неї, аж піна виприскнула на кінчиках пащі. Потім плюнув разів зо два в долоні, аби гаразд ішла робота, затер слину руками і ну творити собі гаспидського підданого.
Вимісив болото нагусто, змішав з ним сміття зі всіх пекельних закутків, – і тісто було готове. Потім виточив кулю завбільшки з гарбуз і обгладив її своїми лапами – це мала бути голова. Відтак більшу, довгеньку – це мав бути тулуб. Нарешті, доробив ще чотири стовпчики, два довші і два коротші, – на ноги й руки. Склав усі частини докупи так, як бачив це у Господа Бога: меншу кулю на більшу, два цурпалки збоку, а два стовпчики внизу. Зліпив їх разом смердючою гаспидською смолою, що булькотіла у велетенських котлах, – і диявольський підданий виріс з-під чортівської руки.
Натішившись досхочу опудалом, пообзиравши його з усіх боків, взявся Люципер хутенько далі до роботи. Видряпав кігтями в меншій кулі дірочки на очі й вуха і доклеїв на місце носа грудочку вимішеного бруду. Копитом вирив щілинку на рот і упхав у нього величенький кавалок розпеченого болота на язик. А язик, – знаєте, диявольська примха, – удався тому довший, бо чортисько гаразд тямився, скільки-то люди ним грішать.
Потому взяв надрібно січені гадючі голови, розтерті вовчі зуби і потовчені пазури сови, плюнув до тієї бридкої мішанини кілька разів своєї слини і перетер все в своїх долонях. На додаток докинув ще пушку вимиканих кучерів відьми-чарівниці і дрібку жару з-під найбільшого котла. Цілу гидку кашу пережував після гаразд у своїй пиці, аби пересякла чортівським пійлом, і всадив усю жвачку в голову свого опудала на місце мізків.
Бачить хитрий чортисько: робота дозріває гарненько, чудовисько набирає чимраз певніші диявольські риси. Давай, зміркував, тепер заглянем і в коробку. Придасться.
Відчиняє віко, а звідти засичало йому назустріч тисячним гадючим шепотом, та так проникливо, що й сам Люципер відскочив з переляку. То були, бачте, найбридкіші нахили, страшні хижацькі пристрасті і злочинні забаганки. Скоро очуняв Люципер і аж занімів з утіхи. Йому якраз цього й бракувало.
Витягнув, отже, уважно, аби нічого не ушкодити, всі пристрасті і сполоскав їх у гаспидській баюрі, щоб стали гнучкими і добрі під руку. Відтак зв’язав спершу зраду, підлість і хабарництво тісно докупи нитками, пряденими знахарками – відьмами опівночі перед Іваном Купайлом, окропив їх щонайбруднішим багном і обкурив диявольським кадилом. Потому вхопив обман і захланність, пошив їх разом з облудою, викачав їх в густім, диявольськім гною і пришкварив їх після на пекельних костирях. Взяв далі злобу і мстивість, пообвивав їх лукавством, зв’язав їх гарненько у вузли і повісив у гаспидський комин до вудження. І знов сягнув у коробку, витягнув брехню, уїдливість і чванькуватість, зліпив їх слиною і вимісив у руках. Нарешті, завинув злодійство і брехню, обмотав їх сіткою бруду й огиди і провітрив їх пекельним смородом.
Як все вже було до ладу, тоді запалив власноручно великий вогонь, поставив поверх нього котел, а всередину смолу. Саме, як кипуча смола спалахкотіла раз третій, вкинув у неї всі в’язки і звелів своїм наймитам – гадам, червам, зміям і упирам – пильнувати, аби нічого не пригоріло.
За якусь хвилину було все зварене. Люципер встромив у киплячу смолу великі кліщі і вийняв дивне вариво. Всі забаганки склеїлись нерозлучно докупи і прийняли вид замерзлої ропухи. Тоді запхав чортяка ту погань своїй брудній колоді замість серця.
Робота була закінчена. Треба було тільки останнього одухотворення. Взяв він ту болотяну потвору наперед себе і пирснув їй свого чортівського, смердючого подуву в рот. Нарешті струснув нею ще разів скільки, та так, бачте, славно, по-чортівськи, що голова мало не злетіла. І дивись: булькаті, витрішкуваті очі розплющились, а з язикатої пащі війнуло гнилою стухлиною і першим словом – брехнею.
Бачить Люципер, що так чудно вдалося йому діло, – і як не вдарить вам бісова натура гопки, а далі й підтупцюючи дрібненької, аж в дідчих вухах залящало.
От і сотворив собі підданого, що вічно підлягатиме його диявольським нашіптуванням, понесе розбрат і задурманення у той чемний Божий світ, запаскудить всю його красу своїм гнійним диханням і прислужиться потаскати затуманені ним душі простісінько в пекельний котел.
Згодом шпурнув його копитом з усього розгону на Божий світ.
І зміркуйте собі: з цього чортівського опудала поставали всі наші лиха і біди.
А чортівський цар радіє і по нинішній день, що так мудро утяв штучку. Та й як йому не радіти? Подумайте ж самі здорові!
А хто – трапляється – мені недовіряє, хай тільки гляне на будь-якого злого та лихого, і, певно, знайде той єхидний, катовий знак на його чолі.
