Старий чорт розсилав своїх синів, щоб людям шкоди наробили: тому фіру з сіном запалили, того набили, тому ще щось на збитки вчинили. А найменшому синові Іванкові чорт наказав:
– Підеш у ліс. Там старий парубок з такого-то села рубає дрова. Як складе їх на фіру, то щоб ти йому ту фіру перевернув.
Пішов чорт Іванко в ліс. Дивиться, є слід санний. Але не розібрав Іванко, що слід не в ліс вів, а з лісу. Ішов він, ішов, і стало йому зрозуміло, що старий парубок уже поїхав з дровами додому. Не застав чорт парубка в лісі, а вертатися далеко, і хочеться чортові їсти. Коли дивиться, на пеньку лежить шматок мамалиги. (То старий парубок лишив). З’їв чорт ту мамалигу та й подався додому.
На вечір зібралися вдома всі чорти. Старший брат хвалиться:
– Я зробив те.
Середущий і собі:
– А я зробив таке-то.
– А ти що зробив? – питає старий чорт свого найменшого сина.
– Нічого я, тату, не зробив, бо старого парубка у лісі не застав. Лиш з’їв той шматок мамалиги, що він забув на пневі.
– За той шматок мамалиги будеш йому два роки служити, – сказав старий чорт.
І пішов чортик шукати старого парубка. Прийшов до нього, перекинувся на хлопчика, заліз на браму та й каже:
– Добрий день, вуйку!
– Добрий день. Що ти, синку, хотів?
– Вуйку, я буду у вас служити.
– Ну, ходи, послужиш з місяць або два.
– Ні, я до вас на два роки.
– То скільки ж ти з мене візьмеш за два роки служби? – питає парубок.
– Що на плечі візьму, вуйку.
«Що ж такий хлопчик може на плечі взяти? – подумав парубок. – Най служить».
Погодились.
– Як тебе звати? – спитав старий парубок.
– Іванко.
– Ну що ж, берись за хазяйство. Будем удвох робити.
Старий парубок і так був багач на все село, а з Іванком ще багатший став. Прослужив чортик півроку і каже хазяїнові:
– Вуйку, вам пора женитися.
– Буду женитися, Іванку, най минуться жнива.
А недалеко жив пан. У нього був дуже великий лан пшениці, і не було кому її жати. Прийшов пан до багатого парубка за допомогою.
– Василю, у тебе багато знайомих. Може б, ти домовився, щоб мені хоч сто десятин вижали?
– Що я вам, пане, можу допомогти? – сказав старий парубок та й відмовив панові. А Іванко це підслухав та й каже:
– Вуйку, ідіть домовляйтеся за двісті десятин.
– Іванку, з ким же ми стільки вижнемо?
– Не журіться, вуйку, ідіть домовляйтеся. Я зроблю.
– А що за це взяти з пана? – питає Василь наймита.
– Скажіть панові, що візьмемо, скільки на плечі вдвох піднімемо, – каже Іванко.
Пішов Василь до пана.
– Пане, я беруся зжати двісті десятин пшениці.
– А скільки ти за це, Василю, схочеш?
Василь каже:
– Скільки зі своїм наймитом на плечі візьму.
Пан подумав: «Скільки вони можуть удвох взяти?» Та й каже:
– Добре, приступайте до роботи.
Приходить Василь додому.
– Все, – каже, – Іванку, договорився я. Лиш не знаю, як ми це удвох зробимо.
А Іванко йому:
– Вуйку, не журіться. Давайте нагодуємо худобу, все справимо дома, поклепайте коси та й підем оба косити.
Справили все, поклепали коси і подалися на панський лан. Почали косити. Відтягнули по покосові, а тут і пан їде. Подивився, нічого не сказав, лиш подумав: «Не буде з цього нічого».
Зайшло сонце. Іванко й каже:
– Лягайте спати.
– Та й що з того, що я ляжу? – питає Василь.
– Не журіться, лягайте.
Ліг Василь спати. А чортик скликає всіх чортів, і до ранку виросли дві скирти. Одна скирта більша, а друга менша. Під більшою скиртою лежала шворка.
Василь прокинувся і здивовано спитав Іванка:
– Як це так вийшло?
– А це, – каже Іванко, – моє діло.
А як пан глянув рано на свій лан, то й йому дивно стало.
– Кучер, запрягай коні! – крикнув пан. – Поїдемо розплачуватися з Василем, бо пшениця уже в скиртах.
Приїжджає.
– Доброго ранку, Василю, як це ти зумів так зробити?
– Це моє діло, – каже Василь.
– Ну, що ж, Василю, давай розрахуємось. Плата така, як ти казав?
– Така, пане, така.
– То беріть на плечі та й несіть, що зможете.
Тут Іванко вискакує з-за скирти, хапає шворку за два кінці і… скирта посунулася до Василевої хати.
– Не бери хоч цю другу, – просить наляканий пан.
Поки Василь прийшов до хати, пшениця була вже змолочена і зерно вивіяне. Василь задумався. «Через два роки він потягне все моє хазяйство». А Іванко каже:
– Ну, що ж, вуйку, пора вже вам женитися.
– Та кого ж я, Іванку, візьму?
– Вуйку, в неділю на другому селі буде весілля. Файно вбирайтесь і кличте на весіллі в танець дівчину, яка вам сподобається. Після кожного танцю підходьте до мене, і я вам скажу, брати, чи не брати ту дівчину.
Так Василь і зробив. Гарно вбрався і пішов на весілля. Дивиться, гарна дівчина. Кличе її Василь у танець. Потанцював з нею і підходить до наймита.
– Ну, як, Іванку, гарна дівчина?
– Гарна, вуйку, але не раджу вам її брати, бо в неї є три чортових ребра.
– Добре, – каже Василь, – покличу другу.
Заграла музика, закликав Василь другу дівчину.
Дівчина дуже рада, бо Василь парубок на все село.
Після танцю знов підходить Василь до Іванка.
– Ну, як, Іванку?
– Хороша, вуйку. Є в неї одне чортове ребро, але ви не журіться, я його вирву.
Договорився Василь із тою дівчиною. Дуже скоро вони поженились. І живуть собі утрьох. Хазяйство велике, роботи багато. Нажили Василь із жінкою маленьку дівчинку.
Коли це виходить заміж сестра його жінки. На таку-то неділю намічається весілля. Іванко й каже:
– Вуйку, щоб ви в суботу на весілля не йшли. Най ваша жінка йде, а ви прийдете аж у неділю на вечір.
Так Василь і домовився з жінкою.
– Хазяйство в нас, жінко, нема як обом іти з дому. Ти йди сьогодні, а я прийду аж завтра на вечір.
– Добре, най буде так.
Зібралася жінка і пішла з дитиною на весілля. А на завтра наймит перетворив свого хазяїна в молодого гарного хлопця.
– Ідіть, – каже, – на весілля. Там через дорогу живе старенька мати вашого тестя. Зайдіть до неї і скажіть: «Бабусю, покличте мені оту молодицю, вашу внучку».
Василь так і зробив. А бабуся каже:
– Хлопче, де ти бачив таке? Вона такого хазяїна має. Багач на все село. Де ж вона схоче з тобою балакати?
Василь виймає з кишені пару червінців.
– Нате, тільки зробіть це.
Баба гроші в пазуху та й каже:
– Зараз буде.
Пішла баба на весілля та й каже з протягом:
– Марусю, який же тебе красень кличе.
А Маруся їй:
– Бабко, що ви? Хто може бути кращий за Василя?
– Марусю, якби ти його побачила! Іди подивися, що за красень.
Зразу піти, то буде підозріння якесь. Тоді Маруся вщипнула свою дитину. Дитина почала плакати. А тато каже:
– Марусю, візьми дитину до бабки та забав її там. Най не кричить, бо тут гості.
Маруся за дитину та до бабки. Зайшла в хату з дитиною на руках, подивилася на красеня і зомліла. Він починає до неї говорити:
– Чи могли б ми так зробити, щоб ти Василя лишила і пішла зо мною?
– Я це можу зробити, але ти зрозумій, що в мене дитина.
А він їй каже:
– Як я люблю тебе, то буду любити й твою дитину.
Погодилася вона йти з красенем. І питає його:
– Коли ти за мною прийдеш?
– Через дві години буду тут.
Виходить красень із хати. Маруся з бабою почали радитися:
– Що ж робити? – питає Маруся.
А баба каже:
– Заважає дитина. Але ти не журися. Зоставимо дитину в хаті. Ти йди на весілля, а я запалю хату. Дитина згорить, і все буде добре.
І погодилася Маруся з бабою. Але, коли виходили з хати, Іванко-чортик схопив непомітно дитину і поніс додому.
Маруся пішла на весілля, баба замикає двері і зразу підпалює хату. Розгорілася пожежа. Все весілля кинулося гасити. Але нічого не могли зробити, бо хата була старенька і під соломою.
А Маруся кричить:
– Дитино моя, рідна моя, що я тепер буду робити, що ж я буду своєму Василеві казати!
Тато каже:
– Не плач, Марусю, якось умовимо Василя.
Татові вже не до весілля. Запрягає він коні, садить на віз Марусю. А баба теж хоче їхати. Син каже їй:
– Мамо, сидіть дома. З такого горя мені від Василя попаде, а вам попаде ще більше.
А баба напирається їхати.
– Я, – каже, – залізу в мішок, а ти мене зав’яжи. Як буде мене треба, розв’яжеш.
Їде тато з дочкою, а ззаду в возі баба в мішку. Приїжджають до дому, відчиняють браму. І починає Маруся голосити:
– Що ж ми тепер, Василю, будемо робити! Пропала наша дитина, згоріла на пожежі.
А Василь питає:
– Як? Що?
Марія все розказала. Умовляє тесть зятя. А Василь каже:
– Нічо, ідіть з Марусею до хати. Дивися, Марусю, то не наша дитина грається в колисці?
У хаті шум і гармидер.
– Як це так вийшло? – питає Маруся чоловіка.
Не встиг він відповісти Марусі, як хтось голосно постукав у двері. Заходить Іванко-чортик і каже:
– Вуйку, два роки закінчились. Я вже забираюся від вас.
– Чекай, Іванку, буду платити тобі.
– Вуйку, я ж вам казав, що служу за те, що на плечі візьму.
– Що ж ти хочеш узяти? – спитав Василь і подумав: «Він же все моє хазяйство може на плечі взяти».
– А в мене вже є що брати! – крикнув Іванко. Та до воза, вхопив мішок із бабою на плечі, поніс його до річки і кинув з високого мосту у воду.
– Оце тобі, бабо! Більше не будеш дітей розлучати!
Оця баба й була тим чортовим ребром, яке треба було вирвати Василевій жінці. А Василь із жінкою жили собі далі.
