У бідняка померла жінка. Він лишився зі своєю донькою, що звалася Марійкою. Щоб трохи вилізти з біди, привів собі до хати другу жінку, яка теж мала доньку. Мачуха пе злюбила свою падчерку і з першого дня робила їй прикрощі. А дівчина терпіла, не скаржилася ненькові.
Одного вечора стара принесла до хати велике повісмо і каже Марійці:
– До ранку маєш його спрясти! Як не спрядеш, то я тебе обмичу!
Дівчина пряла до світанку, але те повісмо не зменшувалося. Вона пішла до хліва і заплакала.
– Чого плачеш, Марійко? – спитала теличка.
– Як не плакати, теличко, коли мені мачуха дала спрясти велике повісмо і щоб за цю ніч усе було готове. Я ж не спряду його, й за три ночі. Вранці мене обминуть…
– Не плач, дівчино, я тобі допоможу,– мовила теличка.– Залізь мені у праве вухо, а крізь ліве вилізь, і все буде гаразд.
Марійка так зробила. Вернулася до хати, дивиться, а від її повісма і сліду не лишилося – на лаві повні веретена. Дівчина лягла спати.
Мачуха побачила, що повісмо спрядене, й сердито шпурнула веретена в скриню. На другу ніч вона дала Марійці ту ж саму роботу.
Дівчина знову – до хліва. Поскаржилася своїй добрій теличці – й вона допомогла: на ранок повісмо було спрядене.
Але тієї ночі мачуха не спала – вона все бачила і чула. Покликала чоловіка й каже:
– Заріж свою теличку, бо чомусь не можу дивитися на неї.
– Жаль різати, жінко: буде файна корівка!
– Як не хочеш ти, то я сама її заріжу…
Старий засумував. Вилив жаль Марійці. А дівчина з плачем побігла до хліва.
– Чого плачеш, Марійко? – спитала теличка.
– Як не плакати, теличко, коли погана мачуха під’юджує ненька, аби тебе зарізав.
– Не плач і не журися, лише не їж із мене м’яса. Як підеш на річку мити мої кишки, знайдеш у них два зернятка. Ти посади їх коло воріт.
І чоловік зарізав теличку. А мачуха сказала Марійці:
– Бери тельбухи і помий у річці!
Марійка полоскала теличчині кишки, а сльози так і лилися з очей. Та знайшла два зернятка. Коли вернулася додому, посадила їх коло воріт. За ніч із тих зерняток виросла одна золота яблунька зі срібними яблуками.
Мачуха – до яблуньки, хоче зірвати яблуко. Та де там! За яблуками тільки загуло – всі підлетіли вгору. Цілими днями мачуха за ними увихалася, але все даремно – не могла зірвати ні листочка.
А попри ворота проїжджав сам цісар, який був ще молодий. Він наказав фірманові:
– Стань на хвильку й зірви мені яблуко із тієї яблуньки.
Фірман тягне руки до гілок, підскакує до них, потім поліз на Дерево, та годі зірвати якесь яблучко. З хати повиходили й видивилися, як на якусь комедію. Тоді цісар каже:
– Хто зірве з тої яблуньки хоч один листочок, дістане від мене велику нагороду. А як зірве мені й срібне яблуко, то стане моїм графом. Коли то зробить дівчина, я повінчаюся з нею!
Ненько спробував зірвати – нічого не зірвав, спробувала мачуха – шкода й говорити, простягла вгору руки і її донька – нічого не докаже.
Марійка стояла збоку і навіть не підходила. Була марна, змучена, аж чорна. Цісар глипнув на неї і каже:
– Ану ти, дівчино, спробуй!
Тоді Марійка підійшла до дерева. Яблунька прихилила до неї гілля. Дівчина наламала золотих гілок, настелила в цісарській кареті й наклала туди яблук.
Цісар узяв Марійку за руку, посадив у карету і повіз до столиці. Кажуть люди, що вона і справді царицею стала. Хто його знає, може, й так. У казках бувають всілякі дива…
