Жив колись давно старий дід, який заробляв собі на хліб тим, що корита майстрував. Та одного разу він довго не мав роботи і не було йому на що купити хліба. На щастя, хуторянин, який жив неподалік, попрохав старого видовбати йому корито, а заплатити пообіцяв хлібом.
Погодилися на тому. Видовбав старий корито й поніс його хуторянинові. А спека стоїть нестерпна. Корито вийшло важке, сили у старого забракло, стомився він і ліг під крислатим дубом відпочити. А щоб мухи не кусали, накрився тим коритом.
Раптом прискакав звідкись заєць, став і дивується: який гарний столик десь узявся, шкода тільки, що на ньому нічого нема.
Потім лисиця підійшла, сіла на корито, поряд із зайцем, і також дивується: до чого ж столик гарний, шкода тільки, що немає нічого на ньому.
Згодом вовк прибіг – і теж дивується: такий столик гарний, шкода тільки, що немає на ньому нічого.
Нарешті ведмідь присунув і теж дивується: ой, який гарний столик, шкода тільки – нема нічого на ньому.
Посиділи вони отак, подивувались, а тоді й надумались: якщо стіл є, треба і їжу роздобути. Розійшлися друзі навсібіч по їжу.
Через деякий час повернулися звірі з поживою. Ведмідь приніс вулика, вовк роздобув баранця, лисиця десь гусака дістала, а заєць – качан капусти.
Почали звірі бенкетувати. Раптом старий під коритом поворухнувся. Здивувався ведмідь:
– Хто це стола хитає?
Ніхто не відповів на те, всі стали їсти далі. Але старий знову поворухнувся. Тут занепокоївся вовк:
– Справді, хтось стола хитає!
Знову ніхто не відповів, і знову звірі взялися до їжі.
Але тут утретє старий поворухнувся. Злякалася лисиця:
– Боюсь я, хтось стола хитає.
Боязко зробилося звірам, проте більше ніхто нічого не сказав, і всі знову взялися за їжу.
Та ось старий перевернувся на другий бік, заєць не витримав і кинувся навтіки. А за зайцем побігли й інші звірі.
Так старому дістався вулик з медом, м’ясо, капуста, та за корито хуторянин хлібом заплатив. Надовго діду тих харчів вистачило. Хіба багато старому треба?
