В одному селі жив багатий дідич. Він нікому не давав життя – усіх людей гнав до роботи, а платити не хотів. Та в селі був також чоловік, що мав трьох синів. Два були розумні, а третій – дурний.
Якось чоловік сказав своїм синам:
– Гайда, хлопці, кудись на край світу, бо панисько не дає нам дихати.
– Тікаймо, пеньку, – відповіли.
І рушили, куди очі дивилися. Третій син, якого звали дурнем, виходив останнім. Батько глип – а той не замкнув хату.
– А двері! Ти забув?
– Забув, неньку. Я вернуся, а ви йдіть помалу – наздожену вас.
Дурень повернувся, взяв двері на плечі й несе за своїм пеньком.
Старий докорив:
– Я ж не казав забирати двері, а лише заперти їх. Ой дурний ти, хлопче!..
– Ви не кричіть, неньку, двері їсти не просять,– відповідає дурень.
Пішли далі. Коли настав вечір, якраз дійшли до лісу. Вирішили там заночувати. Щоб їх не з’їли звірі, повилізали на дерево. Вже почали дрімати, коли внизу, під деревом, зачулася розмова. То був сам дідич з гайдуками. Вони шукали тих, що повтікали – хотіли завернути назад, до маєтку. Гайдуки розклали під дубом вогонь і почали смажити оленя, якого пан застрелив у лісі.
Дурень почув запах підсмаженого м’яса, що піднявся вгору, і не стримався:
– Яка то гостина, коли нема стола! Ану ловіть…
І кинув униз двері. Пани з несподіванки повтікали хто куди.
Дурень зліз із дуба і почав вечеряти.
– Ану, неньку, ану, легіні, злізайте і ви.
Тоді й інші спустилися з дерева, добре повечеряли. Потім вони знову вибралися на дуба, а дурень так наївся, що не міг піднятися й ліг спати на двері. Як тільки розвиднялося, він прокинувся. Витягнув ніж з-за пояса, нагострив об камінь і почав шкребтати собі язика.
Шкребче дурень язика і ні про що не думає. А дідич, який виглянув з корчів, уздрів таке диво, підповз і спитав:
– Що ти робиш, парубче?
– Язика шкребу.
– Нащо?
– Го-го, аби диво сталося.
– Яке?
– Аби-м чув, що про мене говорять на світі, аби-м був такий моцний, як найбільший велет, і аби-м видів, де сховане золото в землі.
У дідича очі засвітилися, як у того вовка.
– Ти б не вишкребтав і мого язика? ^
– А що дасте?
– Даю, ади, жменю бринькачів,– і дідич витрусив на двері усі свої кишені.
Дурень утішився і каже:
– Сідайте, пане, на пеньок і вивалюйте свого язика.
Пан так і зробив. Дурень обмотав онучею пальці, схопив папський язик і почав його шкребтати. Помалу-помалу витягнув його на цілий лікоть з рота. Шкребтав, як кушнір баранячу шкіру, а пан терпів, бо дуже хотів ви– діти, де в землі є золото. А дурень – чвах ножем і відрізав йому язика. Панисько заревів, як ведмідь, і почав тікати лісом.
Чоловік зліз із дуба зі своїми синами. Вони пішли далі шукати гараздів. Не знаю, чи знайшли їх, бо казка, адіть, кінчається.
