Газда мав трьох синів. Два були розумні, третій, молодший,– дурень. Якось газда сказав їм:
– Йдіть у поле орати.
Розумні сини рушили у поле, а дурень за ними. Старші прийшли на ниву й дивляться один на одного.
Дурень спитав:
– Чого стоїте?
– А що нам робити?
– Чого ж сюди прийшли?
– Неньо наказував орати.
– А чому не орете?
– Ти що, не видиш, дурню, що ми забули плуга взяти?
– То йдіть додому і візьміть.
Розумні брати послухалися й кажуть:
– Ади, сонце над заходом, нема коли вертатися за плугом. Підемо вже завтра. Тепер собі розкладемо вогонь і зваримо кулеші.
– Най буде й так,– погодився дурень.
Назбирали сухого бадилля. Розумні поставали й дивляться один на одного.
– Чого стоїте, як слупи при воротах? – дивується Дурень.
– А що маємо робити?
– Та нащо назбирали сушняку?
Не чув, як ми казали, що хочемо зварити кулеші?
Чого ж не розкладаєте вогонь?
– А ти не бачиш, дурню, що ми кресало забули?
Розумні брати ще довго дивилися один на одного. Нарешті дурень мовив:
– А чому не йдете шукати десь вогню?
Пішов старший брат. Довго блукав полями. Коли дивиться – стоїть високий дуб. Виліз він на самий верх і розглянувся, чи не горить десь вогник. І зовсім недалеко побачив ясну ватру, коло якої сидів дід з білою бородою.
Хлопець зліз із дерева і побіг до старого.
– Діду, дайте вогню!
А той відповів:
– Як хочеш вогню, скажи мені якусь смішну неправду, бо інакше не дам ні жаринки.
– Я не скажу нічого, бо не вмію.
– А коли не вмієш, то йди собі туди, звідки прийшов.
Старший брат вернувся з порожніми руками.
Пішов середущий. Довго блукав по полю, доки і він не виліз на високого дуба і не побачив діда, що сидів коло ватри.
– Діду, дайте вогню,– попросив.
А старий відповів:
– Як мені розкажеш якусь смішну неправду, то дам тобі вогню, а як ні – то ні.
– Не можу розповісти смішної неправди, бо ніщо таке не пам’ятаю: із моєї голови усе витікає, як вода із решета.
– То йди туди, звідки ти прийшов!
Середульший прийшов до братів також без жаринки.
– Тепер я піду шукати вогню,– сказав братам дурень.
Він блукав по полю, а потому теж виліз на дуба і роздивився навкруги. Неподалік помітив вогник, а коло нього – діда з білою бородою.
– Добрий вечір, діду! Чи не дали би мені трошки грані?
– А нащо тобі?
– Вогонь розпалити, кулешу зварити.
– Коли мені розкажеш якусь смішну неправду, то дам тобі грані, а як ні – то ні,– каже йому дід.
Хлопець не зажурився:
– А чому б не розказати? Слухайте. Пішов я в ліс, зловив собі зайця. Сів на нього і їду додому. За поясом у мене сокира. їду, їду, коли глип – сокира відрубала зайцеві задок. Що мені робити? Треба його бодай прив’язати. Пошукав коло себе якогось мотузка, але не знайшов. Раптом зирк – ростуть молоді граби. Зламав я одного, скрутив із нього вужівку і прив’язав зайцеві задок. Знову сів та їду… Дорогою оглянувся – а на зайчому задкові уже виріс граб. І такий високий-превисокий, аж до неба сягає. Полізу, думаю, на небо й подивлюся, що там робиться. Лізу, лізу, лізу – виліз на самий верх. А граб трошки не доріс до неба. Та я хотів дістатися туди. Підскочив один раз – даремно, підскочив другий раз – даремно, а як підскочив третій раз – опинився на небі. Але заєць із грабом утік…
– Як же ти потому зліз на землю? – зацікавився старий.
– Просто взяв і скочив. Але люди кажуть, що я впав на голову…
Дід зареготав.
Дурень набрав вогню, пішов до братів. Наварили кулеші, повечеряли й лягли собі спати. А другого дня вранці верталися додому за плугом. Тільки дурний уже йшов попереду, а двоє розумних – за ним.
