Жив колись на світі бідний селянин. Захотів він посіяти горох на березі озера.
Тільки от біда – стали дикі гуси його горох клювати. Що робити? Як позбутися злодіїв?
Думав він, думав і придумав. Купив меду й пива, перемішав разом і поставив корито з питвом посеред гороху. “Нехай, – думає, – гуси пригощаються! А потім і я гусятинки покуштую!”
На світанку прилетіла до озера велика зграя гусей. Поклювали гуси гороху, попили з корита, знову поклювали, ще попили та так напилися, що вже й на ногах не тримаються.
Попадали гуси на землю та й лежать, наче мертві. Ось як бідняк їх пригостив! А бідняку тільки того й треба.
Поклав він їх рядком – хвіст до дзьоба, хвіст до дзьоба, зв’язав усіх однією мотузкою, а вільним кінцем мотузки підперезався.
І приготувався гусей різати. Витягнув він ніж і тільки-но заніс руку над першим гусаком, аж гусак раптом опритомнів та як заґелґоче! Тут і решта гусей прокинулися, закричали, залопотіли крилами та й злетіли в повітря.
Злетіли гуси і селянина з собою підняли. Хоче він на землю зістрибнути, тільки боїться. Над озером летять – боїться потонути. Над лісом летять – боїться на дереві повиснути.
Раптом бачить він – внизу болото. “Тут і впасти на страшно”, – думає. Дістав ніж та й перерізав мотузку. Полетів селянин униз як камінь, а гуси ще вище в небо злетіли.
Три доби вибирався бідолаха з болота. Ледве живий приплентався додому. Як же зраділи йому жінка й діти! Вони вже й не сподівалися його побачити.
А гуси з того часу так ключем і літають.
