У давнину жив у провінції Пхенандо багатий поміщик. Любив він смачно поїсти, любив довго поспати, але найбільше любив різні історії слухати. І була у поміщика дочка, писана красуня. Багато гідних юнаків домагалося її руки, але багатій всім відмовляв, не хотів віддавати дочку заміж.
Одного разу вийшли з дому слуги поміщика і повісили на ворота довгий папір. На папері було написано:
Той, хто хоче одружитися з моєю дочкою, нехай розповість мені три небилиці. Якщо змусить мене тричі сказати «неправда» – віддам йому свою дочку за жінку.
Прочитали папір старі люди, похитали головою: “Треба ж таке придумати!” А юнаки, ті, що хотіли з дочкою поміщика одружитися, почали історії вигадувати. Навигадували небилиць всяких і до поміщика пішли.
Прийшли до будинку, увійшли до великої кімнати. Дивляться: посеред кімнати господар сидить, довгу люльку курить. Вклонилися йому юнаки. Господар тричі в долоні ляснув, і розпочалося змагання. Довго розповідали юнаки різні історії, але жодного разу не здивувався поміщик.
Ось розповіли юнаки все, що вигадали, посміхнувся поміщик.
– Що ж, – каже, – мабуть, не народився ще наречений для моєї дочки.
Раптом вийшов ще один юнак. Штани на ньому старі, сорочка латана перелатана. Переглянулися наречені-невдахи.
– Цей ще звідки завітав? – Хто його в будинок пустив?
А юнак підійшов до поміщика, вклонився і промовив:
– Звати мене, Пак Доль, я живу в Тигровій ущелині. Чув, що віддасьте доньку тому, хто змусить вас тричі сказати «неправда». Ось я і прийшов спробувати щастя.
Сів Пак Доль, підібгавши ноги, і розповів таку історію:
– У нас у Тигровій ущелині всю зиму сніг падає. Він усе йде й іде, поки всі будинки та дороги не засипе. Тоді ми під снігом живемо. А птахам бідним подітися нікуди. Літають вони без толку – навколо ні кущика, ні травиночки. А ми розгрібаємо сніг біля вікна, насипаємо зерна на долоню, з вікна руку висунемо і птахів чекаємо. Як сяде птах на руку, так ми його й хапаємо. За зиму стільки фазанів і куріпок наловимо, що потім весь рік ними харчуємося. А ви, пане, на базарі птахів купуєте гроші витрачаєте. Приїжджайте краще в Тигрову ущелину, разом фазанів наловимо.
– Та неправду ти кажеш! – Вдарив люлькою об підлогу поміщик.
Засміявся Пак Доль:
– Звичайно, це все вигадка. Помовчав трохи і почав далі розповідати:
– У нас у Тигровій ущелині неврожайних років зроду не бувало. А все тому, що ми вміємо за полями доглядати.
Усміхнувся поміщик:
– І як це ви їх доглядаєте? Мої селяни як не намагаються, а коли неврожайний рік, нічого зробити не можуть.
– А ви не перебивайте мене, пане, – спокійно відповідає Пак Доль. – Я зараз все поясню. Саджаємо ми в Тигровій ущелині рис, поливаємо його водою, а потім усі поля великими циновками покриваємо.
– Бач, що надумали! – Знову перебив поміщик Пак Доля. – Це ж навіщо поле циновками закривати?
А Пак Доль ніби й не чує поміщика, своє розповідає:
– Застилаємо, ми значить, циновками поле і чекаємо, поки рис виросте. Зростають стеблинки і через дірочки на світ вилазять. Потім бур’яни виростають, а дірочки вже всі зайняті – ніяк не можуть бур’яни з землі вилізти. Ось вони й гинуть. Тому і немає у нас бур’янів, і наш рис росте. Схопився поміщик із крісла.
– Ну, Пак Доль, знову ти…
Ледь в багатія заборонене слово не вирвалося. Добре, що вчасно прикусив собі язика. А Пак Доль не вгамовується:
– Ми рис не молотимо ніколи і, що таке ціп, не знаємо. Беремо циновку з чотирьох кінців і дружно разом з землі піднімаємо. Стебло тоненьке через дірку пролізе, а зерно, все як є, на циновці залишиться. Чому б і вашим селянам так не робити?
Як підстрибне тут поміщик, як крикне в серцях:
– Неправда це, брехун! – І в туж мить долонею собі рота затулив. Затулити затулив, та пізно: всі заборонене слово почули.
А Пак Доль витяг з-за пазухи вузлик, дістав з вузлика довгий сувій і сказав шанобливо:
– Дізнався мій батько, що я до вас збираюся, і дав мені цей папір, а на ньому написано, що ваш дідусь моєму триста золотих монет винен. Ось я і прийшов їх отримати.
Почервонів поміщик від злості.
– Неправда це! Не міг поміщик заборгувати простому селянину.
А Пак Долю тільки того й треба.
Одружився він з красунею, забрав її з дому батька, і прожили вони щасливо на світі до ста років.
І діти їх виросли такими ж розумними та веселими, як Пак Доль.
