Раз бідний гуцул прийшов до царя просити допомоги.
– Скільки маєш дітей? – спитав його цар.
– Було семеро, але всі вмерли з голоду. Восьме скоро має народитися.
Тоді цар сказав:
– Якщо воно буде схоже на мене, то як буде мати вісімнадцять років, заберу його до себе.
Похнюпився гуцул і пішов додому.
Небавом жінка народила хлопчика. Гуцул сподівався, що хоч на старість буде поміч. Але коли синові сповнилося вісімнадцять років, приїхав за ним цар. Подивився на бідного парубка, а той зовсім не схожий на нього, та красний, як сонце! І цар забрав хлопця із собою. Старий па те не сказав нічого: думав, як син буде добре матися, то згадає про батька і матір.
Але по дорозі прийшло цареві в голову позбутися красеня. І повіз гуцуляка до Проклятого озера. А жива людина сюди ще не ступала, бо озеро викидало хвилю і затягало у безодню.
– Я дуже зголоднів,– сказав хлопцеві цар.– Злови рибку в озері.
Сам виліз на дерево, щоб видіти, як хвиля затягне гуцула під воду.
Легінь пішов до озера. На березі побачив велику калюжу. Раптом вона зарухалася, сплеснула своїми хвильками-губами і проговорила:
– Перенеси мене, легіню, в озеро.
Гуцуляк скинув крисаню, почав черпати воду і носити в озеро. Коли отак вичерпав усю калабаню, хвилі озера зійшлися у справжні вуста, і воно спитало:
– Чого тобі від мене треба?
– Дай рибку для царя.
Вода завирувала й викинула на берег рибину. Парубок схопив її і поніс до карети.
Їдуть далі. Та цареві все ще не дає спокою думка, як погубити красеня.
– Підеш,– сказав нарешті,– у сусіднє царство і приведеш для мого сина підземну царівну.
Парубок подивився на нього, як на дідька, та не сказав нічого, бо і не знав, що має казати. Пішов лісом, куди вказав цар. Йде, йде і здибав хлопчика із синичкою в руках.
– Шкода мучити пташку. Я заплачу тобі за неї, лише відпусти,– сказав гуцуляк і витягнув із пазухи той єдиний гріш, що мав на дорогу.
Хлопчик узяв гріш, відпустив синичку і побіг.
А стара синиця, яка була вдячна за своє пташеня, сіла гуцулякові на плече і каже:
– Як тобі потрібна буде наша допомога, промов ці слова:
Синичко-синичко,
Через моря, світи
До мене, твого брата,
На поміч прилети.
Гуцуляк подякував пташкам і мандрує далі. У глибині лісу побачив ведмедя, який з дупла брав мед. Навкруг парубка задзижчали бджоли:
– Легіню, той ведмідь нам жити не дає. Убий його, а шкіру забери собі, вона стане тобі у пригоді.
Він пожалів працьовитих бджіл, зарубав ведмедя, а шкіру забрав.
Ішов не день і не два. Прийшов на сільську толоку, де стояли циганські шатра. Бачить, великий псисько напав на циганча. Гуцуляк шпурнув у пса патиком, узяв хлопчика на руки і приніс у табір.
Старий циган, як почув, що сталося, дуже втішився.
– У тебе добре серце,– сказав він.– Візьми у подарунок оцю скрипку. Як потрібна буде допомога, тільки бринькни на першій струні, і вже буду коло тебе.
Так гуцуляк дістався до столиці сусіднього царства. Ходить такий змучений, що без вітру падає. А не знає, як йому знайти підземну царівну. Сів на камінь, тяжко зажурився. Потім узяв скрипку і тихенько бренькнув на першій струні. Перед ним, як з-під землі, виринув старий циган.
– Чого ти, сину, зажурився?
– Як мені не журитися, коли я прийшов за підземною царівною, а не знаю, де її знайти.
Старий дав пораду:
– Ти залізай у ведмежу шкіру, грай на своїй скрипці, а я буду водити тебе вулицями столиці.
Гуцул так і зробив. Циган його водить коло царського палацу, а він, ведмідь, виграє на скрипці й пританцьовує, аж курява летить. Цариця побачила і мовила цареві:
– Скажи, щоб завели того ведмедя у палац. Най би повеселилася і наша донька.
Цар покликав цигана:
– Дай мені на один день свого ведмедя. Я заплачу тобі.
Циган сховав гроші й шепнув гуцулякові:
– Добре придивляйся, куди він буде тебе вести,- Цар привів ведмедя до одного озера. На березі відсунув каменюку, і несподівано вода забулькотіла, почала зникати. Показалися сходи, що вели униз, до золотої плити. Цар підняв оту плиту, і вони спустилися в підземній палац. А там жила царівна з одинадцятьма дівчатами, подібними до неї, як краплі води.
– Ану заграй,– сказав цар ведмедеві.
Гуцуляк підняв скрипку і втяв тропотянку. Дівчата одразу пустилися в танець. Коли усі інші потомилися, царівна попросила:
– Най мені ведмідь іще пограє.
Так вона танцювала, доки її подруги та й цар не пішли собі. Тоді гуцуляк скинув ведмедячу шкіру, і дівчина побачила парубка – файного, як сонце. Довго-довго милувалася отим красенем. Потім знов зашила його у ведмедячу шкіру і дала йому грошей, аби купив собі цісарське вбрання. Та ще наповіла:
– Коли прийдеш сватати, мій тато накаже, аби ми стали в один ряд. Але у мене потече сльоза із правого ока. Якщо ти мене любиш, то схопи за руку і не випускай.
Цар забрав ведмедя і повернув циганові.
Наступного дня гуцуляк собі купив дуже файне вбрання. Відтак пішов сватати царівну.
– Якщо зайдеш у підземне царство і упізнаєш мою доньку, то бери її за жінку,– сказав цар.
Пішов гуцуляк до озера, знайшов там каменюку й відсунув убік. Вода забулькотіла і зникла під землею. Легінь подався сходами до золотої плити, підняв її і спустився вниз, до підземного палацу.
За ним прийшов і цар.
– Станьте всі в ряд! – крикнув на дівчат: він був невдоволений, що гуцуляк дізнався про його таємницю.
Дванадцять дівчат, схожих одна на одну, вирядилися.
Гуцуляк помітив, як в одної дівчини із правого ока потекла сльоза. Схопив її за руку, але царівна вирвалася і заново змішалася з дівчатами.
Легінь забанував. Та згадав про синичку і прошепотів:
Синичко-сестричко, Через моря, світи До мене, твого брата, На поміч прилети.
Прилетіла звідкілясь синичка, сіла йому на плече й питає:
– У чому біда, братчику?
– Допоможи знайти царівну.
Синичка заспівала йому коло вуха:
– Я дзьобну її у праву ногу, і вона сіпнеться.
Гуцуляк придивився. Раптом уздрів, як одна з дівчат сіпнула ногою.
– Оця! – вигукнув і так схопив дівчину за руку, що вже не могла вирватися.
Вивів собі царівну з підземного палацу. Цар дав їм пару коней, срібла золота і відпустив у світ.
– А куди мене ведеш? – спитала царівна.
– До мого царя.
Дівчина заплакала.
– Не хочу йти до твого царя. Дотепер я жила під землею, та й у другого царя може таке бути. Веди мене у гори. Я буду твоєю.
Парубок повів її у своє село. Відгуляли весілля і зажили собі, як у казці.
