Йшла лисиця, зустріла вовка, а вовк і пита: «Де ти була?» — «Я скрізь ходила; я, — говорить, — оце наїдалась м’яса, бо завтра п’ятниця». Вовк одвіча: «Я б, — каже, — їв, хоч і п’ятниця». — «Ну, — говорить, — ходім, я у одному місці знаю, то наїсишся». — «Ходім», — говорить.
Приходять вони, а там було сильце. Тільки він нагнув туди голову, а той дубок і потяг його вгору. Лисиця прибігла, ухватила те м’ясо, сіла та й їсть. Він тоді їй і каже: «Ти казала, що п’ятниця, а тепер сидиш і їси». — «Е, тепер тобі п’ятниця, бо п’ятами землі не достанеш!»
Знялась лисиця і пішла лісом. Зайшла в монастир, там ченці живуть. Прийшла вона, подивилась, куди можна влізти. Влізла, задавила двоє гусей, і гуси зробили великий крик. Вибіг чернець із сучкуватою патерицею і зачав ту лисицю посвящать. Так посвящав, що й курці нема де й носом клюнуть. Вирвалась вона звідти і побігла лісом. Зустріла вовка. Вовк пита: «Де ти була, сестричко?» — «У ченців; я там присвятилась, я тепер свята». А той вовк і каже: «Де ж воно? Піду і я, може, й я присвятюсь». — «Йди, — говорить, — мені давав чернець дві гуски з’їсти, потім дав меду (а він її бив, так то — мед), а потім патерицею посвятив».
Приходить туди вовк. Туди вліз, а назад теж не можна вилізти. Задавив чи одну, чи дві гуски, гуси наробили крику. Виходить чернець, як накричить! А вовк злякався та прожогом у дірку і зачепився за гвіздки вухами, і то він вуха собі повитягав. І з того часу усі вовки вухаті.
