Товаришували колись між собою лисиця, вовк, тигр та верблюд. Разом вони шукали собі їжу, разом гуляли. Минула зима, настало літо.
Хижакам важко було знайти собі їжу і вони все частіше голодували. А верблюду трави було вдосталь, і він усе більше гладшав.
Якось коли верблюд знову пішов у степ, лисиця сказала вовку і тигру:
— Давайте з’їмо верблюда.
— Напевно, це буде не обережно з нашого боку, він не погодиться, – відповів тигр.
— Він же наш друг! – додав вовк.
— Ну, добре! — сказала їм лисиця. — Якщо я вговорю його, ви згідні?
— Так, згідні! – відповів тигр.
Увечері верблюд повернувся до друзів. Ліг він на своє місце і почав жувати сіно. Тут до нього підійшла лисиця і сказала:
— Ти, верблюде, лежиш собі спокійно, відпочиваєш і жуйку жуєш. А глянь на нас, твоїх друзів! Скінчилась зима, настало літо. Скоро знову прийдуть морози. Ліси затоплені водою, всі звірі пішли у гори. Від постійного голоду немає сили у тигра, і він не може лізти на гору за здобиччю. Вовк так змарнів і охляв, що ледве тримається на ногах і не може задерти жодного баранця. Та й мені дуже важко доводиться. Миші поховалися в нори, гуси та качки не покидають озера, зайці зникли в густих чагарниках. Перебиваюся абияк на різних недоїдках, але ж цього надовго не вистачить. Що робити? Тобі, звичайно, легше, трави скрізь багато, а м’яса ти не їси. Знаєш, ми тут, порадившись із вовком та тигром, подумали про те, що можна було б тебе з’їсти. Як ти на це дивишся?
— Ой, — злякано вигукнув верблюд. — Про що ти кажеш? Адже я тоді маю померти!
— Хоч ти і високий, верблюд, але, виявляється, дуже дурний! — сказала лисиця. — Ти спершу вислухай мене до кінця. Взимку знову випаде густий сніг та накриє всю траву. Ми подбаємо про тебе і заздалегідь заготуємо більше доброго сіна. Подумай, бо все живе на той час зникне, а навесні знову оживе. Головне, щоб кістки були цілі. Ми з’їмо тільки твоє м’ясо, а кістки не чіпатимемо. Взимку ми здобудемо багато худоби, і тоді віддамо твоє м’ясо. Тому просимо тебе як друга: погодься і поступися нам.
— Ну, якщо ви повернете мені м’ясо, то й їжте мене! — відповів хитрій лисиці дурний і довірливий верблюд.
– Ось і добре! Але я ще раз пораджуся з вовком і тигром. Може, вдасться знайти якийсь інший вихід із цього становища і тоді нам не доведеться бути в тебе у боргу,— промовила лисиця і попрямувала до своїх друзів.
Прийшла вона до них і каже:
— Я вмовила верблюда, і він згоден. Але як ми його з’їмо? У мене достатньо розуму та хитрощів, але сили зовсім мало. Що стосується вовка, то всім відомо, що вовк ніколи не скривдить свого друга. Значить, вовк не зможе напасти на верблюда.
— Лисиця права, я не зможу обдурити товариша і загризти його,— підтвердив вовк.— Може, шановний тигр допоможе нам?
— Що ти скажеш на це, тигр? — спитала лисиця.
— У мене, звичайно, сили вистачає, але розуму й хитрощів замало,— відповів тигр.— Придумай щось сама.
— Тоді я ось що скажу: тобі треба лише повалити верблюда, а там ми з вовком допоможемо.
Підкрався тигр непомітно до верблюда і, подумавши: «Ти, звичайно, не винен, але ми дуже голодні!»- кинувся на нього і сильним поштовхом збив з ніг. В ту ж мить біля верблюда, що впав, з’явилися вовк і лисиця. Лисиця вчепилася в горло верблюду, а вовк в одну мить розпоров верблюдові черево. Верблюд заревів від дикого болю і рвонувся було щосили, але лисиця, бачачи, що він з кожною хвилиною слабшає, сказала з усмішкою:
— Заспокойся, друже, навесні ми знову поставимо тебе на ноги. Відриваючи шматок за шматком від верблюжої туші і крадучи один у одного, звірі незабаром покінчили з верблюдом. Непомітно для вовка і тигра лисиця зуміла приховати частину м’яса у схованці між двома великими каменями.
Через деякий час звірі знову відчули голод і тоді тигр, не витримавши, звернувся до лисиці.
— Гей, лисице, ми дуже зголодніли! Що будемо робити?
— Раз так, я зараз збігаю, пошукаю навколо, чи немає чогось їстівного! — відповіла лисиця і втекла.
Незабаром вона повернулася і оголосила:
— Друзі мої, я знайшла щось смачненьке, але, боюся, крім мене, ніхто до нього не дістанеться. Хіба що тигру вдасться, якщо він дуже постарається.
— Ходімо швидше — скочили з місця тигр і вовк і побігли за лисицею. Прибігли вони до місця і побачили великий камінь, за яким лежало приховане лисицею м’ясо. Щоб дістати це м’ясо, треба було забрати камінь.
Підійшов тигр до каменю, спробував зрушити його з місця. Не вийшло. Спробував він пролізти у щілину між камінням, але зрозумів, що вона надто вузька для нього. Розгубився тигр і позадкував назад.
Побачила це лисиця і каже:
— Ех ти! Зовні ти схожий на своїх предків, а от сили тигрячої щось не бачу! Пам’ятаю, твої батько колись міг кинутися з усього маху на такий камінь і вщент розтрощити його. А ти, мабуть, не в нього вдався!
Прикро стало тигру від таких слів, засоромився він своєї слабкості, розбігся і кинувся грудьми на камінь. Від сильного удару хребет його переломився і він впав додолу. І тепер з одного боку каменю лежало верблюже м’ясо, з другого — нерухомий тигр.
Ну ось, друже,— сказала лисиця вовку,— тепер у нас з тобою стільки м’яса, що вистачить аж до зими.
Вдвох з вовком вона стала лазити в щілину між камінням і їли м’ясо, що лежало там. Нещасний тигр дивився на них, але не міг навіть ворухнутися.
Якось він слабким голосом покликав лисицю:
— Я хочу попрощатися з тобою перед смертю, підійди до мене ближче!
“Якщо я підійду до нього, він, мабуть, схопить мене і загризе!” – подумала лисиця і залишилася на місці. Тут біля неї з’явився вовк.
— Послухай, друже! — сказала йому лисиця. — Наш товариш хоче попрощатися з нами. Підійди до нього, адже ти був йому добрим другом. Я щойно поцілувала його на прощання, тепер твоя черга.
— Мабуть, ти права,— погодився вовк. -Піду я до нього, запитаю про здоров’я.
Наблизився вовк до тигра, витяг морду і тільки доторкнувся до нього, як той клацнув зубами і, схопивши вовка, одразу перегриз йому горло. Минуло небагато часу й тигр заспокоївся.
Неквапом лисиця взялася за одного свого товариша, а потім і за другого.
І ось одного дня пішов сніг. Взявши із собою двох сміливих та сильних псів, вийшов на полювання один джигіт. Бачить: на снігу лисячі сліди. Почули пси лисицю і рвонули слідом. Побіг за ними і мисливець. Невдовзі прибігли вони до каміння, між яким сховалася лисиця.
Обклав джигіт каміння хмизом, підпалив його. Заволокло всю щілину гірким димом. Взяв мисливець ще один камінь, заткав їм вихід і пішов додому.
На ранок повернувся він до того місця, прибрав камінь і побачив мертву лисицю. Так людина перехитрила лисицю, що обдурила своїх друзів.
