А зараз про те, як власнику приватного музею Френсісу Барнему вдалося розбагатіти. Історія ця хоч і здається надуманою, насправді є щирою правдою. Про неї йдеться в мемуарах містера Барнема.
Ось як він сам про це писав:
“Я завжди найсерйознішим чином ставився до реклами. Тому, що вважаю рекламу справжнім мистецтвом, яким володіють лише обрані. Це не тільки друкована реклама, якою я завжди користувався та якій зобов’язаний багатьма своїми життєвими досягненнями. Ні, я вважаю, що будь-які життєві обставини можна розрекламувати таким чином, щоб вони давали прибуток.
Щодо мене, то я завжди переймався нав’язливою ідеєю: зробити свій музей знаменитим. Не просто відомим, а прославити його на весь Божий світ. Я хапався за кожен шанс, який мені дарувала доля.
Спочатку робив це абсолютно безсистемно, спираючись суто на інтуїцію. І, що цікаво, вона ніколи мене не підводила.
Лише через багато років я зумів систематизувати свій досвід. А спершу діяв інстинктивно. Приміром, розповім вам одну історію зі свого життя.
Одного погожого ранку до мого музею завітав представницької зовнішності, енергійний на вигляд чоловік літ під сорок і почав просити грошей.
– А чому б вам не влаштуватися на роботу? – запитав його я.
– Тоді б у вас завелися грошенята і не жебракували б!
– Не можу знайти діла, гідного моїх здібностей та таланту! – пожалівся чоловік.
– Відчуваю, що створений для великих справ, а навколо лише дрібниця якась… Я б погодився на будь-яку роботу за один долар на день!..
Тоді я простягнув йому двадцять п’ять центів і запропонував:
– Підіть з’їжте що-небудь, бо на порожній шлунок погано думається. Але потім повертайтеся. Гадаю, що зможу запропонувати вам нескладну роботу за півтора долара на день.
Коли він повернувся, я дав йому п’ять звичайнісіньких червоних цеглин.
– А тепер вам треба зробити наступне, – сказав я.
– Одну з цих цеглин ви покладете на бруківку – на перехресті Бродвею й Енн-стріт. Другу – біля музею. Третю слід розмістити навскоси від музею – на розі Бродвею і Вісі-стріт, що поруч з Естер-Хаус.
Четверту ви залишите перед собором святого Павла. А з п’ятою в руках енергійним, діловим кроком ходитимете від цеглини до цеглини. Біля кожної ви маєте міняти цеглину, яка лежить, на ту, що тримаєте у руках. Але при цьому ані пари з вуст! Не відповідайте на питання і самі нікого ні про що не запитуйте…
– Але для чого все це? – не втримався і запитав мій новий співробітник.
– Ну от, ви вже порушили мої умови… Хай вас це не обходить! – відповів я.
– Ваше завдання виконувати мої вказівки і пам’ятати: за це ви отримаєте півтора долара на день. Але щоб вас не мучила зайва цікавість – скажімо, я так розважаюсь. Ви зробите мені велику послугу, якщо прикинетеся глухонімим. Тримайтеся дуже строго, чемно і гідно, ні на кого не зважайте і виконуйте мої настанови. А щоразу, як на соборі святого Павла битимуть дзиґарі, прямуйте до входу в музей. Там пред’явите оцього квитка. Я впущу вас, і ви неквапом обійдете музейну експозицію. Потім знову вийдете на вулицю і повернетеся до цеглин…
– Добре, – погодився чоловік, – мені хоч воду молотити, аби тільки справно платили!..
Він розклав у згаданих місцях цеглу і розпочав свій променад: ходив від цеглини до цеглини, змінюючи її на ту, що тримав у руках.
Уже за півгодини півсотні, не менше, пильно стежили за його загадковими маніпуляціями з цеглою. Тримаючи ставну військову виправку, карбуючи кожен крок, він рухався від цеглини до цеглини, висікаючи з бруківки іскри кованими підборами своїх чобіт.
– Що це він робить? Що це за цегла? Навіщо він ходить по колу? – питання так і сипалися зусібіч. Відповідей на них не знав ніхто, а чоловік курсував від цеглини до цеглини, не звертаючи ні на кого уваги. Він зберігав повну незворушність: ніби нічого особливого не відбувалося.
За годину всі підходи до музею заблокували натовпи роззяв, які намагалися розгадати, в чому сенс “променаду” цього дивного пана. Тим часом мій новий працівник скінчив обхід і попрямував, як ми і домовлялися, до музею. Там він присвятив чверть години найретельнішому огляду експозиції, а потім знов повернувся до своїх цеглин…
Так тривало щогодини, весь день, до самого вечора. І щоразу, коли мій працівник входив до музею, дюжина (чи й більше) містян теж купували квитки і переслідували мого працівника в кожній залі, силкуючись розгадати сенс його вчинків – щоб задовольнити, врешті-решт, свою цікавість…
Мій трюк “пропрацював” кілька днів. Кількість цікавих щодня зростала, слава про мого працівника швидко розлетілася містом, тому відвідувачів у моєму музеї не бракувало. Їхня плата за вхід у музей набагато перевищила платню мого працівника.
Але все закінчується. Поліцейський, з яким я поділився таємницею мого рекламного ходу, став скаржитися: через натовп перехожих на вулицях усі дороги навколо музею заблоковані – ні проїхати, ні пройти. Тому мені доведеться припинити рекламну акцію. Інакше мій музей закриють, бо він становить небезпеку для громадського руху…
Цей епізод розвеселив усіх і викликав багато пересудів. Та головне – він став гарною рекламою мого музею; не кажучи вже про серйозний прибуток, який я отримав.
Але і це ще не все. Саме завдяки моєму “рознощику цегли” Бродвей став найжвавішою вулицею Нью-Йорка”.
