Було таке чи й не було, а посходились якось миші в коло та й почали радитися, як би їм кота приборкати. Довго думали-гадали – нема ради.
Коли це одна миша й каже:
– А повісьмо йому на шию дзвоника. Як тільки кіт ворухнеться, дзвінок закалатає та й попередить нас про небезпеку.
Сподобалася мишам така думка.
– Зберімо тепер гроші, щоб купити дзвінок!– гукає до громади миша, котра нарадила повісити дзвоник котові на шию.
Заходилися миші рахувати, хто скільки має дати, але невдовзі почалися між ними чвари, бо кожна собі гадала, що повинна дати менше, ніж інша.
– Тобі доведеться платити мало, а мені багато! Чому ж це ти маєш платити дещицю, а я он скільки!..
Такі слова чулися з усіх кутків та шпаринок.
Тоді слово взяла одна старезна миша, яка багато бачила на своєму віку, перейшла і смалене й палене, не раз воювала з котами:
– А вгамуйтесь-но! Не потрібні мені ваші гроші! Я сама куплю дзвоник. Але покажіть мені того відважного лицаря, який повісить дзвоник котові на шию! Хай він вийде на середину.
Так припинилися чвари в мишачому царстві.
