Жили на світі дід та баба. В них не було дітей і, як прийшла старість, їм стало дуже сумно.
– Хоч би мали якогось маленького, як мізинчик, хлопчика, то було би добре. А так, яка радість, що жили на світі? – скаржилася баба.
Раптом вона почула:
– Мамо, підійдіть, я тутечки…
Баба нахилилася і вздріла маленького, як мізинець, хлопчика. Взяла його, поклала на лаву.
– Ти будеш нашим сином? – не вірила вона.
– Буду, мамо,– відповів їй хлопчик.
Старі дуже втішилися. Дід брав сина в поле, а щоб малий десь не загубився, то клав його собі до кишені.
Одного дня дід орав у полі. Він так поспішав, що не мав часу навіть чоло витерти. Коли сів обідати, то хлопчик виліз із кишені й побіг бур’янами. Дід його шукав, але не знайшов.
Хлопчика-мізинчика уздрів один знахар. Схопив його в бур’яні і поніс додому.
– Будеш у мене,– сказав знахар. – Я маю зробити з тебе чоловіка.
Знахар годував його якимось корінням. Хлопчик ріс, як із води, і став таким моцним, що аж смикав дерева.
Минуло кілька років. Знахар каже:
– Іди собі, легіню, додому, бо тато й мама вже старенькі й не можуть без тебе.
І парубок вернувся до рідних. Баба дивиться на нього, дід кліпає очима, але не впізнають:
– Наш син був мацьопонький, а ти є великий. Ти не є наш син.
Легінь почухав потилицю й подався до пана проситися на службу.
– Скільки тобі платити за роботу? – спитав його пан.
– Ніскільки. Буду служити доти, поки не скажеш – гов! Тоді я тобі, пане, дам одного копняка. Не треба буде гроші платити за службу.
Пан подумав, що то не так страшно – одержати одного копняка, і погодився. Парубок став на службу. Служить, служить…
Якось пан сказав:
– Завтра підеш разом з іншими наймитами у ліс дрова рубати.
Наймити вранці повставали, будять парубка, а він не встає. І
– Ви йдіть,– каже,– а я ще посплю. Я вас наздожену.
Перед самим полуднем легінь устав і пішов у ліс. Став на краю лісу, намикав дерев і накидав їх на дорогу. Наймити верталися і доки з бідою повідсували ті дерева, то й півні затяли. Поскаржилися панові:
– Новий наймит завалив дорогу. Він буде завжди шкодити.
Пан розсердився і закричав на парубка:
– Іди собі зі служби! Мені таких не треба! Що маю платити?
– Не ти маєш платити, а я…– І легінь дав панові такого копанця, що той два дні летів і ніхто не знає, де упав.
Дід і баба тим часом померли, а парубок подався у світ – шукати іншого пана…
