У давні-давні часи і в сибіру жили леви. Були вони волохаті, оброслі довгою шерстю і не боялися морозів.
Якось зустрів лев вовка:
— Куди біжиш як божевільний?
— Від смерті рятуюсь!
— Хто ж тебе злякав?
— Голоснопчихаючий. Він раз пчихнув — убив мого брата, другий — сестру, третій — ногу мені перебив. Бачиш, шкутильгаю.
Лев загарчав — гори затремтіли, небо заплакало.
— Де цей голоснопчихаючий? Я його на шматки розірву! Голову кину за далеку гору, ноги розкидаю на всі чотири сторони!
— Що ти! Він і тебе не пожаліє, тікай!
Схопив лев вовка за горло:
— Покажи мені голоснопчихаючого, бо задушу!
Пішли вони. Зустрічають хлопчика пастушка.
— Цей? — сердито питає лев.
— Ні, цей ще не доріс.
Прийшли вони у степ. Стоїть на пагорбі старий дід, пасе череду.
— Цей? — вишкірив зуби лев.
— Ні, цей переріс.
Ідуть далі. Назустріч їм скаче на баскому коні мисливець, за плечима у нього рушниця. Лев і запитати вовка не встиг — мисливець скинув рушницю і вистрілив. Зайнялася вогнем на леві його довга шерсть. Кинувся він бігти, а за ним вовк. Зупинились у темному яру. Лев по землі катуляється, гарчить.
Вовк питається:
— Ну що, сильно він пчихає?
— Замовкни! Бачиш, тепер я голий, тільки грива залишилася та китиця на кінчику хвоста. Холодно, дрижаки мене хапають.
— Куди ж нам тікати від цього голоснопчихаючого?
— Біжи до лісу.
Вовк зник у далекому переліску, а лев втік у спекотні краї, у безлюдну пустелю.
Так перевелися у сибіру леви.
