Одного разу зібралися в лісі різні птахи, повсідалися на деревах та й стали раду радити. Всі люди і звірі, казали вони, мають царя, а у птахів його немає.
– Давайте оберемо з-поміж нас найбільш гідного і поставимо його пташиним царем, – запропонував яструб.
– Я думаю, що нашим царем треба обрати сову, – сказала ворона. (А вона доводилась родичкою сові). – У неї найбільша голова, отже, вона й найрозумніша серед нас.
– Згода! Згода! – загаласував пташиний народ, і стала сова царем.
Розлетілися птахи в різні краї – у поле, у село, в садки, а дехто у лісі лишився. Взялися гнізда вити, яйця відкладати, пташенят висиджувати.
Лише сова не робить нічого. Знайшла собі місце в комині, сидить там і на білий світ своїми очиськами величезними глипає.
Горобець з горобчихою влаштували собі гніздечко в стрісі, і незабаром з нього виглядало шестеро жовторотих горобенят. А горобець з горобчихою метушаться навколо, добуваючи своїм діткам їжу та навчаючи їх розуму.
Побачила якось сова з свого комина беззахисних пташенят, підстерегла, коли їхніх батьків не було близько, та й з’їла усіх шістьох.
Прилетіли горобець з горобчихою додому, а діток немає… Дуже побивалися вони за пташенятами, а потім горобець поскаржився на сову іншим птахам – дятлові, жайворонку, синиці.
Вирішили птахи, що не може сова бути царем, бо кривдить вона малих пташок.
Це рішення поніс горобець до великих птахів. По дорозі зустрів на болоті журавля. Той питає:
– Куди йдеш такий сумний, братику-горобчику?
– Несу рішення проти сови до великих птахів. Допоможи прогнати розбійницю.
– Не можу, братику. Нема коли мені. Треба жаб ловити, діток годувати.
Полетів горобець далі. Зустрів лелеку. Той питає:
– Куди поспішаєш, братику-горобчику?
Розповів і йому горобець про своє лихо.
Забідкався лелека:
– Нещасний ти, братику-горобчику! Таке горе в тебе – діток позбувся. Я допоможу тобі. Треба кляту розбійницю покарати.
І почав лелека мостити гніздо на самому вершечку хати, щоб слідкувати за совою в комині.
Знову злетілися усі птахи докупи, щоб обрати собі нового царя. Зібралися та й стали сову питати:
– Ну, що ти нам скажеш?
А сова тільки зухвало сміється у відповідь:
– А нічого не скажу. Я – цариця, і роблю те, що мені заманеться.
Всі птахи обурилися, закричали разом:
– Бач, яка нахаба – наших діток їсть!
– Не бути їй, дармоїдці, царем!
– Вона ж навіть гніздечка собі не звила, а в комині сидить!
– Хочемо іншого царя!
Погаласували отак усі разом і вирішили обрати своїм царем того, хто найвище у небо злетить.
Полетіли вгору орел, жайворонок і сова. А малесенька пташка, волове вічко називається, заховалася тихесенько в пір’я орла.
От летять вони все вище і вище… Виглянуло з-за хмари сонечко, блиснуло сові в очі. Не витримала вона і спустилася на землю. Зрозуміла вона, що не бути їй царем, і, тікаючи від покарання, заховалась в темній лісовій гущавині. З того часу ніхто її вдень не бачив. Вилітає вона з хащів лише вночі, коли інші птахи сплять.
Жайворонок злетів дуже високо, але незабаром стомився і повернувся на землю.
А орел піднімався все вище й вище. І коли він майже зник з виду, усі птахи закричали:
– Орел переміг! Нехай орел буде царем!
В цей час маленьке волове вічко вибралося з пір’я орла й підлетіло найвище.
Але птахи зрозуміли, що їх обдурюють, закричали на всі голоси, і волове вічко з сорому і переляку заховалося в кущах. Там воно живе й досі.
Так орел став царем птахів.
