Звали його Гавелом, був він най-молодший серед братів, проте люди казали, що три брати розумні, а Гавел дурний. І не тому, що бідолаха не мав розуму – ні! Просто вдача в нього була така м’яка, що він ніколи не пам’ятав за себе, а чуже лихо брав до серця, і за це йому завжди доводилося платити.
Як сяде, було, з братами до миски, вони геть усе повиїдають, а Гавела ще й ложками по голові наб’ють, а він тільки сміється.
Завжди він носив благеньку сорочку, діряві постоли, але це було йому байдуже. Часом він голодував і мерз, але бачачи, що інші їдять досита, що їм тепло й затишно,– щиро радів. Старші брати видурювали в Гавела все, що він мав, а потім глузували з нього. Батько й мати гірко журилися, бо знали – тяжко синові буде жити в світі.
Як залишать Гавела в хаті самого, зроду не обійдеться без шкоди. Прийде жебрак, стане прохати – Гавел оддасть, що знайде, навіть сорочку з себе скине. Сам голодний ходитиме, а птахів та звірят де побачить – нагодує. Людям завжди вірив на слово; отож і дурив його кожен, хто тільки хотів.
Батько не раз лупцював сина за дурість – щоб перш за все пам’ятав про себе,– але розуму так і не втокмачив.
Гавел який був, такий і залишився. Такий він уже уродився.
Раз, коли всі пішли з дому, а Гавел сидів на призьбі, підійшов до воріт жебрак – голий, босий, заплаканий, слабий. Хлопцеві стало дуже його шкода. А як жебрак іще почав оповідати про своє лихо, Гавел за все забув, Повів жебрака в хату й найкращу батькову одіж – сорочку, свитку, постоли, шапку – все віддав йому. На припічку стояв обід. Гавел його розігрів і нагодував зайду.
Та ще й знайшов батьків гаманець з грішми на прожиток і віддав жебракові всі гроші, окрім двох монеток по півтора гроша.
Ситий, напоєний, гарно вдягнений, жебрак нарешті пішов з хати, благословляючи хлопця, але і підсміюючись нишком та кепкуючи з нього.
Незабаром повернулися батько з матір’ю, і Гавел, радий та веселий, розповів їм про те, як обдарував жебрака.
Батько розгнівався так, що мати не могла його вгамувати. Схопив спересердя палицю й почав лупцювати сина, погрожуючи, що заб’є на смерть, коли той зараз же не піде геть з їхньої хати.
– Йди від нас, трутню! – гукав він люто. – Йди світ за очі, пропадай, як собака, щоб я тебе більше не бачив!
Коли Гавел вибіг з дому, мати злагідніла й у віконце кинула йому дві монетки, які залишилися в гаманці.
Взяв їх бідолаха з великим смутком і – що вдієш! – подався геть, тому що батько, хоч Гавел падав йому в ноги, не хотів слухати нічого. Хлопець проте думав собі, що згодом повернеться додому. Може, батько перегнівається й подарує йому провину… Але батько сказав матері:
– Нехай навчиться сам піклуватися за себе, а то і нас зруйнує, і сам розледачіє.
Вийшов Гавел на шлях, глянув – куди його йти? Зітхнув і подався навпростець, куди очі ведуть. Але недалечко від села зупинився – побачив старшого брата.
– Куди це ти? – питає брат.
– Та в білий світ мандрую… Батько тяжко прогнівилися, побили мене й наказали йти геть, щоб я їм і на очі не навертався.
Старший брат зареготав.
– Так тобі й треба, бо ти – дурень! Як наберешся розуму, тоді й приходь назад.
Одвернувся від нього й пішов дорогою.
Йде Гавел далі, бачить – під грушею сидить другий брат.
– Куди це ти? – питає.
-– Та мандрую світ за очі, бо мене батько прогнали геть.
Другий брат теж зареготав та й каже:
– Щасливої дороги, дурню! Як менше нас буде – наїмося краще.
Йде Гавел, іде собі далі – коли бачить: третій брат жене воли з поля.
– Куди це ти? – питає він.
– Батько мене вигнали… бувай здоров… Йду хтозна-куди. А на дорогу нічого не маю… лише три гроша дали…
Третій брат знизав плечима.
– Я б тобі й гроша не дав! Такому дурневі, як ти, давати – все одно що в дірявий мішок кидати!
Коли Гавел отак попрощався з братами, вже не було йому що робити
в селі та в його околицях, і він рушив незнаною дорогою.
Вже хотілося їсти, ятрив серце смуток за батьками, але хлопець не занепадав духом. «Що буде, те й буде!» – потішав себе подумки.
Навколо стелився пустельний край. Гавел довгенько йшов, не зустрічаючи нікого, та нарешті побачив чоловіка, який ніс на спині мішок.
У мішку ворушилося щось живе.
– Здорові були! – привітався Гавел.– А що то ви несете, чоловіче добрий?
Чоловік зупинився.
– Чого ти звеш мене добрим? Добрий – завжди дурний, а я, далебі, не дурень! Несу топити чорного кота. Таку робив шкоду: миші не ловив, а хлебтав молоко з глечиків та в миски заглядав. Почеплю йому камінь на шию – нехай іде на дно.
Він показав Гавелові кота. Кіт був такий гарний – чорний, аж лиснючий, з великими очима, з рожевим носиком,– що хлопцеві стало страшенно його шкода.
– Нащо ж гинути такому гарному котикові! Віддай його мені! – став він прохати господаря. – Навіщо топити! Краще я його заберу…
– Задарма? Ба ні, такого звичаю в мене немає! Краще втоплю, ніж віддам задарма! Ще прилипне до мене погана звичка!
– Заплатити не маю чим, – зітхнув Гавел. – Все моє багатство – дві монетки по півтора гроша. Та, може, з тебе досить однієї? Аби тільки я врятував життя бідній тварині!
Чоловік поміркував, знизав плечима й віддав кота Гавелові.
Гавел почимчикував далі, радіючи, що врятував котові життя, а кіт, здавалося, розумів це, бо лащився до нового господаря й муркотів.
У Гавела була в кишені скибка хліба; він хоч і сам хотів їсти, подумав, що десь добуде харчів – та й розломив хліб надвоє. Нагодував кота. Кіт із смаком попоїв і заснув у нього на руках.
Гавел пройшов, може, кілька верст, коли бачить – знов іде якийсь чоловік, несе мішок, а в мішку щось ворушиться.
– Здорові були, чоловіче! – мовив хлопець, зупиняючись.– А який це товар ви несете в мішку?
– Товар? Ніякий це не товар, не вгодоване порося, не гуска, а поганий, шкідливий пес. Уже кілька курчат подушив, вражий син, та ще й гавкає, виє вночі… Почеплю йому на шию камінь, нехай іде на дно.
Він показав Гавелові песика, який здався йому дуже гарненьким. Песик так жалібно дивився на хлопця, наче прохав урятувати йому життя.
Жаль узяв Гавела.
– Віддайте його мені! – став він прохати.
– Задарма? Адже собача шкура чогось та варта. Кушнір пофарбує її й продасть замість лисиці. Що даси за пса?
– Ось є в мене останні півтора гроша,– сказав Гавел.
– Давай хоч півтора гроша,– усміхаючись згодився чоловік. – А як не даси – вб’ю пса або втоплю.
Добили торгу. Гавелові довелося заплатити за пса останні свої півтора гроша Чоловік оддав йому пса та й пішов собі далі, регочучи й називаючи покупця дурнем. Проте Гавел не ображався.
Йшов він, ішов, аж поки дуже стомився й зголоднів. Сів під грушкою на камінь та й став думати-гадати, що ж його робити далі.
Песик і кіт лягли біля нього; один праворуч, другий ліворуч.
Голод мучив Гавела дедалі дужче. Сонце вже хилилося до заходу, в полі, скільки оком скинь, ані хати не видно, ані миски з їжею. Лихо та й годі! Ані самому попоїсти, ані звірят нагодувати. Навколо пустка, нема де й переночувати, а тут піч надходить.
Гавел глянув на своїх товаришів. Кіт сидів коло нього то розплющуючи, то заплющуючи жовті очі… Песик поглядав на господаря й-махав хвостом.
– А що? Біда? – весело спитав Гавел песика.
Той наче зрозумів, схопився, потяг носом та й ну бігати, землю нюшити. Раптом він заходився рити яму.
Риє, риє зовсім близенько, шкрябає дедалі швидше – геть засапався! Землю ланами відкидає, гляне на Гавела блискучими очима і гребе далі й далі.
«Що то він намислив?» – питає себе Гавел.– Адже пусто-дурно, для розваги, не рив би. Мабуть, щось таке чує».
Аж тут песик ткнувся носом у щойно вириту яму, став дужче нюшити, а тоді підвів писок і гавкнув, наче запрошував господаря зазирнути в яму.
Гавел устав, нахилився й зазирнув. Бачить – на дні ями лежить щось блискуче; сягнув туди рукою й витяг перстень – великий, гарний, але геть обліплений піском та землею. Гавел ніколи не бачив такої чудової цяцьки, тож розглядав перстень з великою цікавістю. Він був золотий, наче сплетений з товстого шнура, а посередині виблискувало якесь дивовижне око, дуже схоже на людське; воно мінилося різними барвами. Гавел почав обчищати перстень від землі, а сам думає: «Перстень як перстень – звісно, гарна річ, але що мені з того, як немає ніде ні хати, ані вечері».
Глянув Гавел ще раз навколо–що за диво?! Він стоїть у дверях доброї хати, песик і кіт біля нього – один лащиться, другий погавкує,– і ведуть його просторими сіньми в гарну світлицю. Ніде ані душі живої, але посередині стоїть накритий білою скатертиною стіл, а на ньому – вечеря, така, що й двоє королевичів наїлися б усмак. Миска галушок із сиром, свіжих, гарячих, хліб, масло, смажена курка, вода в глечику, пиво й мед.
Недовго думаючи, сів зраділий Гавел за стіл, сам став їсти й звірят своїх годувати. Так уминав страви, аж за вухами лящало, та все на перстень поглядав, бо вже догадався, що то він начаклував таке диво.
Коло столу не було ні служників, ні служниць, проте миски, спорожнівши, зникали самі собою…
Коли Гавел досхочу наївся й напився, йому дуже захотілося спати. Він був би ліг хоч і долі, бо звик до цього вдома, але побачив у другій світлиці ліжко з білою чистою постіллю, а біля нього – гарну нову одіж.
Отож він пішов у другу світлицю, впав на ліжко й відразу заснув. Кіт і песик примостилися рядочком. І так зморив хлопця сон, що він усю ніч навіть на другий бік не перевернувся, тож чи довго спав чи ні – й сам не знав… Розплющивши очі, Гавел побачив, що надворі вже білий день, а в вікна весело світить сонце. Кіт умивався, а песик сидів, нашорошивши вуха, й весело загавкав, побачивши, що господар прокинувся.
Гавел скочив з ліжка, хутенько вмився й одягся. В новій одежі він сам себе не міг упізнати. Глянув у величезне дзеркало, що висіло на стіні, й помітив, що за ніч дуже погарнішав, став наче схожий на королевича.
Через якийсь час Гавел подумав, що добре було б підснідати… [ враз у першій світлиці з’явився стіл, і звідти долинув дух юшки із салом, такий смаковитий, що Гавел мерщій узявся за ложку, аби страва не вичахла. Попоїв добряче й звірят своїх нагодував.
«Що ж його робити далі? – подумав він.– Жити в цій хаті самому одному, нити, їсти та спати? Нудно! Ні, треба знову рушати в дорогу».
Гавел потер перстень – і вмить опинився на дорозі зі своїм котом та песиком.
Ця дорога була зовсім інша, ніж та, якою він ішов учора. Широка, обсаджена гіллястими старими вербами, вона, скільки оком окинути, бігла веселим людним краєм, на який любо було глянути. По ній їхали позолочені карети; праворуч і ліворуч височіли замки, розкинулись маєтки, біля них – чепурні села. На полях поралися люди.
Гавел повагом простував у затінку дерев, придивляючись до всього навколо. Попереду біг песик, позаду дріботів кіт.
Перш ніж піти з хати, хлопець набрав повні кишені хліба, тож про харч не турбувався, а притулок удень йому не був потрібен. Він сів під деревом, сам попоїв і звірят своїх нагодував, а тоді пішов далі.
Настав вечір; треба було подумати про ночівлю.
Аж тут трапилося Гавелові село – велике, багате, схоже на містечко, бо посередині, на майдані, було торговище. Там роїлася величезна юрба; оповісники верхи на конях голосно вичитували щось, написане на папері.
Знати було, що цих оповісників надіслав сюди уряд, бо одіж їх була вишивана гербами, капелюхи прикрашені перами, а попереду стояв сурмач і голосно сурмив, коли оповісник, перепочивши, знов починав читати.
Видно було також, що люди дуже схвильовані; дехто навіть ламав руки з розпачу.
Тимчасом оповісник читав:
«З наказу його величності короля Гвіздка всім вірним його підданцям сповіщаємо, що державі нашій загрожує велика небезпека, бо могутній, хоч і мерзенний король Страхітної гори Бімбас з незліченним військом суне на короля Гвіздка, хоче нашу країну знищити й завоювати. Тому войовникові, який здолає мерзенного Бімбаса, врятує Гвіздка та його державу, король віддасть руку своєї доньки-одиначки, найпрекраснішої в світі королівни Мармушки, а також обіцяє зробити переможця своїм спадкоємцем, щоб королював після його смерті».
Вислухав Гавел оповісника та й став розпитувати селянина, що стояв біля нього, якою дорогою дістатися до оточеної столиці та де само стоїть вороже військо.
Почувши це, один з оповісників відповів, що до табору короля Бімбаса треба їхати звідсіль день, а від столиці – півдня.
Гавел негайно заходився терти свій перстень, вимагаючи, щоб зараз же з’явилося стотисячне військо й розбило ворога; йому спало на думку одружитися після перемоги з королівною Мармушкою й спокійно королювати згодом у своїй державі.
Він ще тер перстень, коли раптом відчув, що сидить на коні, й побачив, що з-за села суне величезне військо й три полководці-воєводи скачуть до нього, чекаючи наказів.
Гавел миттю помчав до війська, розтинаючи здивовану юрбу, яка вітала його радісними вигуками, й віддав наказ негайно рушати на захист столиці та розбити короля Бімбаса. А сам з воєводами поскакав на чолі своїх полків, забувши навіть про кота й песика.
Перше ніж розвиднилося, Гавел з військом опинився під мурами столиці. Король Гвіздок замкнувся в своєму палаці й не знав, що робити, бо солдатів у нього було дуже мало.
Тим часом Бімбас уже підходив до столиці, впевнений, що не стріне сили, яка могла б його зупинити.
І раптом Гавел із стотисячним військом, мов грім з ясного неба, вдарив на нього.
Що там діялося, не можна сказати: все поле вкрилося тілами вбитих ворогів. Сам Бімбас утік ледве живий. Здобувши перемогу, Гавел зупинився табором біля столиці, а трьох своїх воєвод надіслав з привітаннями до короля Гвіздка, вимагаючи, щоб той віддав йому за дружину королівну Мармушку, як урочисто заприсягся перед усім народом.
Король Гвіздок, що вдвох з королівною спостерігав переможну битву з високої вежі, негайно виїхав назустріч майбутньому зятеві. Король був низенький, старенький, з важкою великою короною на лисій голові. Ця корона весь час зсувалася йому на ніс, і він мусив її підтримувати.
Гавел привітав короля біля свого намету. Король обняв його, взявши без церемонії корону під пахву, і повів у замок до своєї доньки.
Королівна Мармушка в пишних шатах із золотої парчі вже виглядала нареченого. Обличчя її сяяло красою, мов сонце промінням, але очі були неласкаві й на переможця вона дивилася згорда.
Старенький король Гвіздок, скинувши з себе парадні шати й жбурнувши корону в скриню, радий та веселий сів за стіл.
Гавел і королівна Мармушка звінчалися того ж дня, на превелику радість усім мешканцям столиці.
Були на весіллі три воєводи Гавелові, святкувало й усе військо, яке стояло під мурами, але вояки так багато їли й пили, що король спитав зрештою, чи не можна те військо розпустити геть.
Гавел згодився і, сховавшися в кутку, потер свій перстень та віддав йому потрібний наказ.
Наступного дня воєводи й військо зникли, а Гавел залишився із своєю дружиною.
Незабаром старий король Гвіздок, який дуже любив попоїсти й випити й завжди довго сидів за столом, з’ївши на вечерю величезне кільце ковбаси та випивши кілька відер пива, віддав уночі богові душу.
Йому справили пишний похорон; незабаром після того Гавела коронували в парі з дружиною, й почали вони владарювати.
Котик і пес ні на хвилину не покидали нового короля, невідступно були коло нього.
Як королював Гавел – догадатись не важко. Перш за все він звільнив бідноту від усіх податків, від тяжкої данини, а для хворих і калік заснував лікарні й притулки. Крім того, цілими днями він блукав з котом і песиком по місту, вишукуючи старих людей, жебраків, сиріт, яким потрібна була допомога.
Королеві Мармушці це було зовсім не до смаку, а ще менш подобалося вельможним панам з королівського двору, які крутили носами й нищечком обурювалися, що Гавел слухати не хоче їхніх лестощів, не робить їм ніяких подарунків, а дбає тільки про бідних.
Отож вельможне панство потроху почало глузувати з короля, деякі на віть натякали королеві Мармушці, що володар їх якийсь особливий і, мабуть, чи не сам бідного роду, якщо так дбає про бідноту.
Це боляче вкололо королеву, яка хоч і любила свого чоловіка, але дуже пишалася тим, що походить з великого роду Гвіздків та Цвяхів.
Отож вона почала допитуватись у чоловіка, якого він роду. Гавел у відповідь тільки сміявся і звертав розмову на інше. В серці королеви спалахнула величезна цікавість.
Вона стала піддобрюватись до чоловіка, вдаючи, що дуже кохає його, запевняла, що кохала б так само, якби він був звичайнісіньким селюком, бо над усе вдячна йому за врятування королівства.
Якось увечері, коли вони вдвох сиділи в садку й слухали соловейка, королева Мармушка почала просити й благати Гавела, щоб розповів їй про своє життя з самого дитинства.
Гавел піддався на вмовляння і сказав, що він не хто інший, як селянський син; розповів також, що знайшов чарівний перстень; не приховав і того, що завжди носить перстень на пальці, бо він допомагає йому, коли треба.
Королеву Мармушку тяжко вразило, що вона вийшла заміж за простого селюка, й хоча хитра жінка вміло приховала це, але подумки заприсягався звести свого чоловіка зо світу – неодмінно звільнитись від нього.
Якось уночі, коли Гавел міцно заснув, королева спритно зняла з нього перстень. Миттю наділа перстень собі на палець і наказала негайно перенести Гавела до великої вежі на безлюдному острові посеред моря, щоб сидів там до самої смерті, ніколи більше не бачив ані своєї дружини, ані свого королівства.
Коли Гавел прокинувся, він уже був ув’язнений у вежі, так, як наказала Мармушка. Побачивши, що персня на пальці немає, він одразу здогадався, що його зрадила королева.
Насилу видерся Гавел на вершечок вежі, щоб хоч дізнатися, де саме опинився, і побачив ген до обрію пустельне море, а навколо вежі – безлюдний острівець. Внизу об нього розбивалися хвилі, а над ним з жалібним писком кружляло морське птаство.
Найбільше Гавелові шкода було, що немає тут із ним вірних друзів – песика й кота. А вони тим часом бігали по всьому замку, скрізь шукали, нюшили й ніяк не могли довідатись, де ж подівся їхній господар. Нарешті песик побачив перстень на пальці в королеви і вгадав, що Мармушка зрадою позбулася свого чоловіка.
Почали песик з котом думати-гадати, як їм звільнити Гавела та як помститися за нього.
І от кіт з неймовірною люттю напав на мишей, яких до біса розплодилося в замку. Адже миші могли допомогти здобути перстень.
До кота приєднався й песик. Удвох вони ганяли й нищили мишву без жалю. Нарешті доведені до розпачу довгохвості, яким тут жилося дуже добре, зібралися в льоху на раду.
Почали радитися з вечора й радилися до самого ранку, бо кожна миша неодмінно хотіла виголосити довгу промову, похвалитись, як вона гарно вміє говорити,– і не дійшли згоди. Наступного ранку зійшлися знову й мало не погризлися. Аж на десятий день, побачивши, що кіт уже вигубив силу-силенну їхніх родичів, миші надумали вирядити до нього посланців.
Кіт прийняв мит ей, але сказав, що пощади їм не буде, доки миші не заберуть у королеви Мармушки перстень. Він уже вистежив, що Мармушка на ніч клала перстень у рот – боялась, аби він не зсунувся з пальця: адже перстень був великий, а пальчики в неї тоненькі.
Отож миші, рятуючи себе від згуби, тихцем прокралися в королівську опочивальню й стали чатувати. Ці хитрі створіння вирішили лоскотати сплячу Мармушку хвостиками, аж поки вона випустить з рота перстень. Полоскотали раз, полоскотали другий – нічого не виходить… Лише за третім разом королева засміялася; перстень випав у неї з рота й покотився на підлогу. Кіт уже чекав коло ліжка й, підхопивши перстень, кинувся геть; песик – за ним він так заскиглив і зашкрібся в двері, що служниця, яка спала неподалік, прокинулась і випустила його в двір.
Друзі миттю шаснули з двору й подалися в місто, з міста в поле й помчали в далеку путь до моря, бо вже відчули, що Гавел десь там, на острівці…
Довго, дуже довго бігли вони, аж доки нарешті опинилися на скелястому березі. Але як допливти до острівця? Адже кіт страшенно боявся води. Вирішили, що кіт із перснем у зубах сяде песикові на спину, і песик попливе морем.
Вони вже були на півдорозі до острівця, вже бачили його вдалині, коли песик раптом спитав кота:
– Чи ти не загубив перстень?
– Ні! – нявкнув кіт, і перстень, випавши в нього з рота, плюснув у воду.
Коли вони вже стояли на острівці, песик спитав:
– А де ж перстень?
– Я міцно тримав його! – жалісно пронявчав кіт. – Та коли ти спитав, чи я його не загубив, я роззявив рота, щоб відповісти, і перстень – бульк! – пішов на дно!..
Песик дуже розсердився:
– Ах ти ж роззява! – загарчав він на кота. – Роби що хочеш, але знайди перстень! Як не знайдеш – загризу тебе на смерть!.. А себе замордую голодом… Присягаюся!
Почав кіт думати-гадати, як знайти перстень. І нічого іншого не надумав, як нападати на риб і душити їх, так само, як у замку мишей. Отож він причаївся на березі й став хапати кожну рибину, яка припливала погрітись у мілкій воді на сонечку.
Все морське царство переполохалося на смерть, і риби поспливалися на раду. Але тут було зовсім інакше, ніж у мишей. Величезні осетри, лососі, щуки відразу надумали вирядити посланців до кота. Дрібні рибки не перечили, бо їхньої ради піхто й не питав.
Старий осетер звернувся був до кота з промовою, але той нічого не схотів слухати.
– Буду вас нищити, поки живий, як не знайдете мені перстень! – занявчав він грізно. – Робіть що хочете, інакше не буде вам спокою!
Великі риби, яким дуже не хотілося бабратись у мулі на дні, погнали десять тисяч риб’ячої дрібноти шукати перстень. Того ж дня його знайшла маленька пліточка, а старий осетер забрав і поплив до кота.
Ну ж і зраділи кіт та песик! Та клопоту було ще багато. Хоч перстень і принесено, але як потрапити з ним до вежі? Адже в ній нема ні дверей, ні вікон, лише нагорі зяє чорний отвір, яким проходить повітря.
Кіт сказав, що видряпається на вежу. Песик лишився на скелі вартувати.
Лізе котище, лізе, чіпляється пазурами. Вже доліз до половини вежі, коли раптом – беркиць! – звалився на землю. Але ж кіт завжди падає на ноги; тож він і не покалічився.
Песик загарчав:
– Лізь зараз мені знову, бо загризу тебе! Лізь нагору!
Ледве перепочивши, кіт удруге видряпався на вежу, але знову сприснув. Песик ухопив його за шию й мало не задушив.
– Полізу ще раз! – простогнав бідолаха.– Тільки дай хоч мені передихнути.
За третім разом він так міцно чіплявся пазурами, що видряпався до вершини вежі.
Гавел саме сидів на кам’яній лаві й сумно дивився на море, коли раптом кіт безсило звалився біля його ніг, впустивши з рота золотий перстень.
Ой, як зрадів Гавел! Швиденько схопив перстень, а разом з ним і кота, бо той уже ледве дихав…
У вежі в’язень їв лише сухий хліб із водою, отож геть охляв. Він потер перстень, жадаючи притулку та їжі для себе й для песика з котом, і вмить опинився в тій самій хаті, де вже раз побував, коли батько вигнав його з дому.
Виспавшись і попоївши всмак, став Гавел міркувати, що ж робити далі.
До королеви, що так підступно зрадила його, Гавел не дуже хотів повертатися, хоча ще кохав її. Проте йому шкода було гарного королівства, а найдужче бідняків, старців та калік, яким потрібні були його допомога й захист.
Отож він трохи погуляв на травичці під деревом, бо так давно нічого цього не бачив, а потім подався тією самою дорогою, яка привела до його королівства.
Дивна річ! На торговищі так само товпилася величезна юрба й лунав тривожний гамір.
– Люди добрі! Що це у вас тут знову діється? – спитав Гавел. – Лихо якесь чи що?
– Ой, лихо, лихо! – відповів староста. – І вже ніхто нас од цього не врятує. Загине й королівство, й наша королева. Хтозна, де дівся король Гавел, а він – що правда, то не гріх! – королював мудро, та й військо мав добре. Дізнавшись, що його немає, підлий Бімбас знов суне на нашу столицю і, звичайно, завоює, всю нашу країну, підіб’є народ під свою руку. А це таке лихо, що страшнішого і не буває!
Гавел слухав і міркував. Королева тяжко скривдила його, це правда, але чому за кривду повинен платити весь народ?
Він хутко потер свій чарівний перстень, вимагаючи, щоб коло нього з’явилося сто тисяч війська й три воєводи. Миттю прискакали воєводи, виструнчились вояки. Гавел скочив на коня на чолі війська й помчав до столиці.
Ледве Бімбас побачив грізні полки, він, не чекаючи битви, дременув навтіки. Та Гавел із військом кинувся навздогін. Нападників били, рубали; сам Бімбас загинув у січі.
Королева Мармушка дивилася на битву з вікна замку й умлівала від жаху.
Хоч ворога розбито, але Гавел, чоловік її, звичайно, схоче помститися за такий злочин… Як ублагати його?
Переможне військо на чолі з Гавелом уже входило до столиці.
Мармушка замкнулася в своїй опочивальні й, упавши на підлогу, чекала страшної кари.
А що як король накаже заслати її на той безлюдний острів і посадити в страхітливу вежу?!
Ні, Гавел надто чесний і добрий, щоб помститися так жорстоко…
Ось відчинили браму, і вельможне панство гуртом упало королю в ноги, вдаючи неймовірну радість з його повернення.
Не озвавшись до них і словом, Гавел наказав, щоб його провели до дружини. Він зупинився в дверях опочивальні.
– Ну що? – спитав він. – Королево Мармушка, правда ж, я знову нагодився вчасно? У вежі було мені страшенно нудно, але друзі, спасибі їм, навідали мене й допомогли вибратись. Тепер будемо знов жити з тобою разом. Я міг би тобі помститися, але не хочу… Не можу вчинити підлоти! Проте від покарання ти не втечеш, моя королево!
Мармушка підвела голову й стала прислухатися.
– Я простий селюк… Був селюком, став королем, і не хочу з тим критися. Але ти, Мармушко – дружина моя, отож повинна разом зі мною піти до вбогих батьків моїх і до землі їм уклонитися. Отака тобі кара! Цим свій гріх спокутуєш; я ніколи тобі про пього не згадаю.
Королева Мармушка кинулась чоловікові в ноги й на все згодилася.
Наступного дня, коли зійшло сонце, Гавел потер перстень, жадаючи щоб той переніс його з королевою на дорогу, яка вела до батьківської хати. Перстень вволив його волю. І ось Гавел та Мармушка – на головах золоті корони, на плечах накидки, горностаєм підбиті,– їдуть широкою дорогою. За ними слідом – королівський почет у каретах… Басують коні, сяє позолота – глянути страх!
їдуть вони, їдуть, коли це один з Гавелових братів жене воли з поля. Побачивши короля, неборак упав з перестраху на землю, б’ючи йому чолом. Був він у старій свитині, брудний, обідраний. Король зупинився і засміявся.
– Ти що, не впізнав мене? Адже я Гавел, рідний твій брат! Ось бачиш – дурень, а до королівської корони доробився! Ти ж, розумнику, досі воли пасеш… Уставай, їдьмо з нами!
Довелося королеві Мармушці стерпіти, що поруч з нею сидить селюк.
Проїхали трохи далі – аж іде другий брат, поганяє сухоребрих коненят. Побачив королівський почет – мерщій завернув своїх шкап з дороги і вклонився до землі, не сміючи навіть глянути на Гавела. А той весело гукнув:
– Ану вставай! Не впізнав мене чи що? Я ж твій брат! їдьмо з нами!
Біля хати вони зустріли третього брата й під’їхали нарешті до воріт.
Батько й мати вибігли глянути па пишний почет, який невідь чому затримався біля їхньої хати. Вони впізнали Гавела лише з голосу, коли він обізвався до них і вклонився в ноги.
– Спасибі вам, тату! Спасибі вам, ненько, що вигнали мене з хати! Бо якби сидів удома, не став би я королем, не зміг би оце допомогти вам на старість. Дякую вам од щирого серця! А зараз їдьмо зі мною в королівський палац, щоб я ніколи не загордів, не забув, якого я роду.
Отак ушанувавши батька й матір, Гавел забрав їх з собою в столицю й наступного дня бучно відсвяткував свою перемогу. Кажуть, він після того ще сто років щасливо королював у своїй країні, а його сини, мабуть, королюють там і досі.
