Це було так давно, що на світі не було ще навіть наших дідів.
Захопили японці корейське місто Чечжу, стали в ньому чинити розбій та ще й похвалятися:
– Ми тут залишимось на віки-вічні. Ніколи корейцям не відібрати у нас Чечжу.
Скликав корейський король генералів і наказав їм вигнати загарбників з рідного міста.
– А якщо ж не виженете, я зроблю з вас мішені для стрільців. Тоді хоч якась користь від вас буде!
Вклонились генерали королю до землі і пішли. Кожен собі думає, як же вигнати японців із Чечжу. А місто це вважалося неприступним: його з усіх боків оточували колючі чагарники, та такі густі й високі, що жодна людина не могла продертися крізь них.
Багато днів думали генерали, як їм виконати наказ короля, та так нічого й не надумали.
Тоді генерал Те Іон Чіль вибрався на невисокий пагорб біля Чечжу, щоб подивитися, чи нема часом у чагарниках проходу.
Неподалік від себе Те Іон Чіль помітив старого селянина, який орав ниву. Генерал може б і не звернув на нього уваги, якби не почув, як селянин спересердя лаяв свого бика:
– Довго ти тупцюватимеш на місці? Ти ж не генерал Те Іон Чіль, щоб так, як він, ледарювати в той час, коли треба діяти!
Розгнівався генерал, підійшов до селянина і запитав:
– Як ти насмілився лаяти Те Іон Чіля? Хіба він не найрозумніший і не найхоробріший генерал у короля?
На це селянин відповів:
– Якщо він такий розумний і хоробрий, то чому ж він досі не звільнив Чечжу від ворогів?
– Ти сліпий і не бачиш, що місто оточене непролазною колючою огорожею! – закричав генерал.
– А хто заважає генералу знищити її? – запитав селянин.
– Балакун!– знову закричав генерал.
– Огорожа ця охороняється і вдень, і вночі.
– Якщо людина любить свою землю, вона зобов’язана захистити її від ворогів! – відповів селянин.
– То може ти знаєш, як вигнати японців із Чечжу? – глузливо запитав генерал.
– Знаю! – відповів селянин.
– Дай мені через п’ятнадцять місяців сто воїнів – і Чечжу знову стане корейським містом.
– Ти, мабуть, забув, старий, що легше повернути назад випущену стрілу, ніж сказане слово. Я дам тобі вчасно сто воїнів. Та коли ти не виженеш японців, я накажу зробити із твоєї шкіри барабан!
З цими словами Те Іон Чіль залишив селянина у полі і подався до короля. Король довго сміявся, коли генерал розповів йому про селянина-хвалька, а насміявшись досхочу, сказав:
– Треба слідкувати, щоб цей хвалько не втік, бо тоді ми не зможемо відрубати йому голову.
Наступного дня королівські шпигуни весь час кружляли біля чібі старого селянина. А увечері доповіли королю:
– Цілий день селянин склеював якісь маленькі паперові мішечки.
Пройшов ще день, і шпигуни знову доповіли:
– Селянин знову цілий день склеював такі ж самі паперові мішечки.
Так було протягом десяти днів. А на одинадцятий день шпигуни доповіли, що селянин цілий день склеював паперових зміїв.
– Він збожеволів! – сказав король.
Невдовзі королю доповіли про нові примхи старого селянина: він зібрав хлопчиків з усього села і з ранку до вечора пускає разом з ними паперових зміїв.
Зовсім розгнівався король. Хотів зразу ж відтяти голову селянинові, але Те Іон Чіль, поклонившись, заперечив:
– Великий і добрий наш правителю, я обіцяв цьому хвалькові чекати п’ятнадцять місяців. Його голова від нас нікуди не дінеться!
– Хай буде по-твоєму! – погодився король.
– Ти ж слідкуй, щоб цей шахрай нікуди не втік!
Минуло літо, настала осінь, і здавалося, що селянин забув про свою розмову з генералом Те Іон Чілєм. Всі дні він займався звичайними селянськими справами: збирав урожай, лагодив чібі, носив з лісу хмиз, в’язав сіті для ловлі риби.
Непомітно прийшла зима, а за нею – весна. Наближався час, призначений селянином для визволення Чечжу від японців. Все частіше і частіше стали з’являтися біля його чібі королівські шпигуни. Але селянин робив вигляд, що не помічає їх, і спокійно займався своїми повсякденними справами.
Одного травневого дня він вийшов на пагорбок, пильно оглянув чагарники і задоволений повернувся до своєї чібі, де віч на віч зіткнувся з королівським шпигуном. Селянин посміхнувся до нього і сказав:
– Передай Те Іон Чілю, що з приходом дев’ятого місяця я буду чекати його воїнів.
І ось нарешті прийшла перша ніч дев’ятого місяця. Сто кращих воїнів, озброєних прекрасними луками, гострими стрілами і добрими мечами, непомітно підійшли до села, де жив старий селянин. Серед воїнів був і кат. Король наказав йому привезти у палац голову старого селянина, якщо той не вижене японців з Чечжу.
Селянин вийшов і звернувся до воїнів:
– Повзіть за мною так тихо, щоб і лісова миша не почула ніякого шурхоту.
Воїни поповзли слідом за селянином. Коли ж до чагарників залишилося менше половини лі, селянин пошепки наказав воїнам зупинитись. Відібрав десять самих спритних юнаків, щось до них тихенько мовив – і вони швидко поповзли далі.
Несподівано зразу у десяти місцях спалахнув вогонь. Вітер підхопив полум’я і поніс його прямо на чагарники. Вогнище піднялось аж до неба, поглинаючи колись неприступні зарості.
– Мансе! Мансе! – закричав селянин.
Дорога на Чечжу тепер була вільна. Бій тривав недовго. І дуже скоро самураї здалися у полон корейським воїнам.
Полонених було так багато, що поки селянин їх перераховував, почало світати, і до Чечжу прибув король зі своїми генералами.
Король звернувся до старого селянина:
– Скажи нам, як трапилось так, що вогонь знищив неприступні чагарники?
– Я наказав десятьом юнакам підпалити траву навколо фортеці, а вітер спрямував вогнище на колючі зарості.
– Ти брешеш! – закричав Те Іон Чіль.
– Навколо фортеці не було ніякої трави. Інакше я б і сам наказав підпалити її!
– А хто тобі заважав посіяти цю траву? – запитав селянин.
Генерал розгнівався ще більше.
– Хіба ти не знаєш, що японці вбивали кожного, хто наближався до фортеці?!
На це селянин відповів:
– Щоб воювати, потрібно мати лук, стріли і меч. Та щоб перемагати ворога, потрібно бути хитрішим і розумнішим за нього. Так ось слухайте, як я переміг ворога.
Десять днів я робив мішечки і заповнював їх добірним насінням трав. Ще десять днів я майстрував паперових зміїв. До цих зміїв я поприв’язував паперові мішечки з насінням і запускав їх над чагарником. Змії чіплялись за колючки, насіння розсипалося, а вітер розносив його навколо фортеці. Весною насіння зійшло, а влітку виросла висока трава. Її я і підпалив сьогодні вночі, коли вітер подув у сторону Чечжу.
Королівські генерали, вислухавши розповідь селянина, розсердились і закричали: “Ми й самі могли б до цього додуматися!”
Селянин поклонився і сказав:
– Легко зрубати дерево, що впало, легко додуматися до того, що вже придумано.
І селянин попрямував до річки лагодити свій човен, залишивши осоромленими короля і його генералів.
