Пасся якось на лузі табун оленів. Напав на нього тигр. Відбив кількох оленів і погнав у тайгу. Одного розірвав, а інші від страху втекли. До табуна вже й дороги знайти не могли. І стали самі по собі пастись.
Зустрів цих оленів ведмідь.
Був ведмідь уже старий, полював погано; скільки їв – не знаю, а боки у нього запали і шерсть закошлалась.
Побачив ведмідь оленів і подумав про себе: «От щастя мені випало! Заберу я оленів. Оленярем стану, як люди це роблять. Олені приплід даватимуть. М’яса мені на все життя вистачить. А пасти оленів – чи велика мудрість!»
Зрадів ведмідь. Зігнав оленів в одне місце, до свого барлогу ближче. Сам сів неподалік, задоволений, до оленів приглядається – якого в першу чергу з’їсти.
Бачать олені – не чіпає їх ведмідь, пасуться собі. Мох шукають: ходять, голови до землі нахиляють. Дивиться ведмідь, зрозуміти не може – що олені роблять? Немов наслухають щось… Злякався ведмідь: може, олені слухають, чи не йде господар?
Підійшов ведмідь до одного оленя, запитує:
– Ти що слухаєш?
Мовчить олень, не відповідає. У другого ведмідь спитав, і той лише подивився на ведмедя, промовчав. Смішно оленям: захотів ведмідь оленярем стати, а сам не знає, що олені їдять!
Бігав, бігав ведмідь від одного оленя до другого, захекався навіть. Мовить сам до себе:
– А важка це робота!
Доки олені весь мох не з’їли, біля того барлогу паслись. Мох з’їли – почали далі відходити. Знову ведмедя страх узяв: так олені можуть і геть піти. Не знав ведмідь, що людина за оленями кочує. Почав ведмідь своїх оленів назад заганяти. Доки одного до барлогу свого зажене, другий утече мох шукати – зникне.
Зовсім знесилів ведмідь, не може оленів назад пригнати. Довелося йому за оленями йти. Іде ведмідь, оглядається – жаль йому теплого барлогу, страх як жаль! Але й оленів утратити не хочеться. Зітхає і йде від барлогу все далі й далі…
– Ох, – зітхає він, – важка це робота – оленів пасти! Якби знав, нізащо не взявся б!
Далеко ведмідь від барлогу зайшов.
Тут зустрілись йому вовк з лисицею.
– Здрастуй! – кажуть. – Що ти робиш тут?
– Та ось, – відказує ведмідь, – оленярем став.
Лисиця хвостом завертіла, головою захитала.
– Давно час, – каже. – Ми з сусідом-вовком давно оленями обзавелись. Зараз добре живемо. Оленятину їмо.
– Тільки замучився я з оленями, – каже ведмідь.
– Це без звички, – відповідає лисиця. – Бідний ти, бідний, сусіде! Без звички дуже важко. Не знаю, як ти узимку пастимеш своїх оленів…
Замислився ведмідь: це правильно – як же йому взимку з оленями бути? Адже взимку він спати заляже, а коли засне – підуть олені. Де їх тоді шукати?
Каже він лисиці й вовкові:
– Допоможіть мені оленів випасти!
А лисиця хитра була. Для годиться замислилась, а в самої одна думка: як би ведмедя обдурити. Каже вона ведмедеві:
– Ох, не знаю я, що й робити з тобою! Не впораємось ми. Дуже важко. Але одне одному допомагати треба. Давай твоїх оленів. Навесні прийдеш – забереш назад.
Погнали лисиця з вовком оленів у тайгу.
А ведмідь аж танцює на радощах. Каже сам собі: «От обдурив я цих телепнів! Цілу зиму за цими рогалями ганятимуться. А я навесні і влітку ситим буду: усе м’ясо мені дістанеться!» Побіг ведмідь у барліг. Заліг на цілу зиму.
Одігнали лисиця з вовком табун у ліс. Перерізав вовк усіх оленів.
Усю зиму обидва дурисвіти ситі були.
Лежить ведмідь у барлозі, лапу ссе. Уві сні оленів бачить: ходять угодовані, лій з них на землю капає. «Ох і попоїм я м’ясця навесні.» – думає ведмідь. Чим дужче у нього з голоду в животі бурчить, тим угодованішими йому олені сняться.
Ось настала весна. Сонце сніг розтопило. Струмки по землі побігли, почали бруньки на деревах розпускатися. Прокинувся ведмідь після зимової сплячки, із барлогу виліз. Іде по тайзі, від безсилля хитається: боки в нього запали, шерсть у клубки збилася.
Приходить клишоногий до лисиці з вовком. А ті за зиму відгодувалися, товсті та гладенькі стали. Вибігла лисиця назустріч, метушиться, немов од радощів не знає, куди дорогого гостя й посадити, теревенить без угаву, ведмедеві не дає рота відкрити.
Запитує її ведмідь:
– Ну, де мої олені, сусідко?
Заголосила лисиця, лапками замахала:
– Біда з твоїми оленями, сусіде: весь табун пропав!
– Як – пропав? – питає ведмідь, роззявивши рота.
– Утік, – веде своєї лисиця.
– Як так – утік? – розсердився ведмідь.
– А ось так, утік та й годі! Якщо вже господар не міг оленів доглянути, якщо ти сам не міг упоратися з ними, то ми й поготів не могли твоїх оленів уберегти!
– Де ж бо ваші олені? – питає ведмідь, а сам довкола дивиться: всюди валяються оленячі черепи та кістки.
Ще дужче заголосила лисиця, сльозу пустила та вовка під боки так штурхнула, що і той заревів од болю.
– Із нашими оленями біда трапилась! – плаче-заливається лисиця. – Не вберегли ми і свого табуна! Наших оленів, сусіде, міль поїла!
– Як – міль? – питає ведмідь.
– А так: як напала міль на оленів – таж у них густе хутро, ми й оком кліпнути не встигли, як усього свого багатства позбулися… – Дивиться лисиця на оленячі кістки, ще дужче голосить: – Ох, мої милі! Та які гарні ви були! Та як я любила вас, мої милі!
Жаль стало ведмедеві лисицю. Заспокоювати її почав:
– Не плач, сусідко, не таке ще буває!.. – Почухав він потилицю, подумав. – Нічого, – каже, – не вдієш, якщо міль з’їла. Видно, не бути мені оленярем, сусідко. Ніколи більше оленів не держатиму!
І поплентався в тайгу.
З того часу він і не підходить до оленів!
