Внадилася лисиця в курник через дірку в стіні лазити, та таку вузьку, що ледве протискалася. Тому остерігалася вона більше двох курей за раз з’їдати, бо живіт наб’є і в дірку не пролізе. З’їсть, одну курку і пробує: чи пролізе в дірку. Якщо пролазить, другу їсть. Ще раз пробує, бачить: якраз, більше не можна, настав час додому повертатися.
Помітив господар курника, що кури пропадають і каже:
— Ця лиходійка лисиця щодня двох курей тягає. Ну, нехай вона мені попадеться!
А лисиця якраз вовка зустріла, він їй і каже:
— Звідки, кумо, так рано?
Лисиця йому:
— Звідки, куме вовче? Та ось ходила курятини покуштувати, тут неподалік. Хочеш наїстися від пуза, підемо зі мною сьогодні вночі.
— Я б не проти. Тільки ти ж надуриш мене, як завжди, чи ні?
— Що ти, куме! Даю слово, сьогодні вночі ти наїсися курятини так, що з місця не зрушиш.
На тому й змовились.
Як стемніло, прийшов вовк до лисячої нори і кричить:
— Гей, кумо, виходь, час! Гей, кумо, виходь, пора!
Вийшла лисиця, пішли вони до курника.
Дорогою лисиця каже вовку:
— Нам би з тобою, куме, господареві на очі не попастися. Зробимо так: ти наїдайся досхочу, а я за діркою прослідкую.
Підкралися до курника, лисиця першою залізла, вовк — за нею. Лисиця схопила курку, вовк — другу, миттю і з’їли. Потім лисиця в дірку вилізла і відразу назад, бачить: нічого, не вузько ще. Вовк запитує:
— Що це ти, кумо, робиш?
А вона йому:
— Дивлюся, чи не йде хазяїн. Поки все тихо, їж собі.
По другій курці з’їли. Лисиця знову в дірку, ледь-ледь протиснулася. Вовк їй знову:
— Що це ти, кумо, робиш?
А вона у відповідь:
— Дивлюся, чи хтось не йде. Поки що все тихо.
І назад залізла.
Тут вовк як почав курми, набивати черево, а того не помічає, що лисиця ні шматочка більше не проковтнула. Чи довго, коротко, а господар почув, як кури кудкудакають, зрозумів, у чому річ, запасся гарним ціпком — і в курник. Лисиця побачила його, шість у дірку і навтьоки. Вовк хотів за нею, а пролізти не може, господар його ціпком, ціпком. Ледь живий вирвався.
