Якось вовк страх, як проголодався, сили немає. Зустрів лисицю і каже:
— До того я, кумо, зголоднів, що доведеться тебе з’їсти.
— І даремно, куме. Хіба не бачиш, що від мене лишилося: шкіра та кістки.
— А минулого року ти така апетитна була?
— То торік. А в цьому чотирьох лисенят годую, сам бачиш: шкіра та кістки.
— Так чи не так, а я тебе з’їм, такий я голодний.
— Стривай, куме, не поспішай. Навіщо залишати чотирьох малят без матері, коли поряд є така їжа?
— Яка їжа? Де їжа? — питає вовк.
— Та тут, неподалік, у колодязі на лузі.
— Яка там їжа, вода одна, та й до тієї ніхто підійти не наважується: аж надто там господар злий!
— А ось і ні. Господар тому не підпускає нікого близько, тому що у колодязі сир зберігає.
— Що ти кажеш?
— Те, що чуєш. А не віриш, підемо сьогодні вночі подивимося, сам переконаєшся.
— Гаразд. Але якщо ти мене за ніс водити…
— Тоді з’їж мене, куме, і справі кінець.
Вирушили вони вночі до колодязя на луг.
А місяць на небі такий круглий та гарний, очей не відвести! Відбивається він у воді, і здається справді голівка сиру. Каже лисиця:
— Нахилися подивись, куме.
Нахилився вовк, відповідає:
— Тільки одну голівку й бачу.
А лисиця йому:
— Так вони одна на одну складені, а це верхня.
— Гаразд, як нам їх дістати? — питає вовк.
А лисиця у відповідь:
— Нема нічого простіше! Спустися та візьми.
— Ну ні! Щоб я у воду ліз!
— Навіщо ж лізти? Сідай у відро, а я стану мотузку відпускати потроху. Спустишся вниз, набирай сиру, скільки захочеш. Гукнеш мене, я мотузку потягну, витягну тебе.
— Ну ні! І чути не хочу! Сама у відро сідай! — каже вовк.
— Яка різниця, куме? Давай я сяду.
Сіла лисиця у відро, а вовк почав потроху мотузку відпускати. Лисиця знизу кричить:
— Ой, куме, який сир важкий! Не впоратись мені з ним, іди допомагай!
— А як? — питає вовк.
— Яка дурниця! — озивається лисиця. — Сідай у друге відро і спускайся, а я тебе врівноважу.
Вовк так і вчинив. Тільки був він важчий за лисицю, і як полетить униз, а лисицю нагору винесло. А вовк впав у воду, борсається і кричить:
— Кума лисиця, тону! Кума лисиця, тону!
А лисиця йому:
— Дивись воду не каламуть, бо господар, ти пам’ятаєш, дуже злий!
