Були в батька три сини. І пішли служити до війська. Найстарший став капітаном, середущий – лейтенантом, а наймолодший – єфрейтором. Всі три дістають відпустку і збираються їхати з Відня додому.
Але за довгі роки не заслужили в царя ані гроша. Каже середущий брат найстаршому:
– Ти – капітан, то піди до царя й попроси грошей на дорогу. А відтак ми підемо.
Заходить капітан до царя, віддає честь і каже, за чим прийшов. Цар питає:
– Ти вірно служив мені, капітане?
– Вірно, царю.
– А виповниш тепер мій наказ?
– Виповню.
– То дай мені звідти і звідти по писку.
Капітан злякався. Як царя бити в пику? І не схотів. Цар тоді наказує дати йому двадцять п’ять буків і вигнати.
Вилітає капітан до братів і за кишені тримається.
– Скільки дав цар? – питає середущий брат.
– Двадцять п’ять.
– Е, то мені тридцять п’ять дасть.
Вбігає до царя, віддає честь і каже, чого прийшов. Цар і його питає:
– Ти вірно служив мені, лейтенанте?
– Вірно.
– Виконаєш мій наказ?
– Виконаю.
– То дай мені звідти і звідти по писку.
Він збоявся і не хоче царя бити. Цар кличе слуг, каже всипати йому тридцять п’ять буків і вигнати. Тримається і цей брат за кишені.
– Скільки дав цар? – питає наймолодший.
– Тридцять п’ять.
Але єфрейтор вже довідався від капітана, що їм цар дає, і не біжить до палацу, а йде поважно, як генерал. Віддає честь цареві й просить грошей.
– Ти вірно служив мені, єфрейторе?
– А хіба може єфрейтор погано служити?
– А виконаєш мій наказ?
– Виконаю, царю.
– Дай мені звідти і звідти по писку.
Єфрейтор як не розвернеться, як не вліпить цареві з цього і з того боку – цар аж заївся червоною. Каже єфрейторові:
– Ти – хитрун.
Підводить його до вікна, показує палац і говорить:
– Мій батько записав чортові той палац. Тепер хто зайде туди, вже не вертається. Якщо переночуєш там ніч, то віддам за тебе єдину дочку і царську корону.
Подумав єфрейтор, а як побачив вродливу царівну, то вже й думання не було. Йде до царя і каже:
– Піду ночувати, як дасте мені кавалок ковбаси і шнурок, горіхів і камінців, сокиру, два клинці й скрипку.
Цар наказав принести все, що затребував єфрейтор, і той пішов ночувати. Двері самі відкрилися й закрилися – вже він не має права звідти вийти, а до дванадцятої години ще довго чекати. Світить свічку, їсть ковбасу.
Рівно опівночі прилітає найстарший Люципер і питає:
– Що ти тут робиш?
– Їм ковбасу.
– Дай і мені.
Єфрейтор відрізує шматок шнурка і кидає чортові. Той жує-жує, а з’їсти не годен.
– Що, в тебе міцніші зуби, як в мене? – питає Люципер.
– Певне, що так. Якби не міцніші, то не ночував би тут.
Бере єфрейтор жменю горіхів, кидає по одному в рот, розкушує і лушпиння на чорта спльовує. Люципер витріщив очі й слинку ковтає:
– Що ти їси?
– Горіхи.
– Дай мені.
Він виймає з кишені жменю камінців і кидає Люциперові. Чортові зуби тріщать, а камінь ніяк не розкусить.
– Справді ти міцніші зуби маєш!
Єфрейтор з’їв горіхи і бере до рук скрипку.
– Попоїли ми, а тепер заграю тобі нашої, української. Ти ще такої музики не чув.
Як заграв коломийки, то чорт почав ногами перебирати. Каже єфрейторові:
– Справді файна ваша музика. Я тобі дам, що сам схочеш, лише навчи мене грати.
– Нічого не хочу і вчити тебе не буду. Дивися, які в мене пальці рівні, а які твої криві. Колись і в мене такі криві були, але я їх випрямив.
– Скажи, де живе той коваль, що випрямляє пальці. Я піду до нього.
– Я вже сам умію.
– Випрям мої.
– Принеси кавалок липи.
Чорт схопився і через хвилину несе дубову колоду. Подивився єфрейтор, а то дуб, а дуб добре колеться.
– Ні, Люципере, дуб на цю справу не підійде. Принеси липу.
Так він носив з усякого дерева колоди, поки не знайшов липову.
– Йди тепер принеси ланцюги і два стовпи залізні.
За короткий час і це приносить чорт. Єфрейтор забиває стовпи у землю, прив’язує до них ланцюгами колоду липову і каже:
– Ану, спробуй, чи вирвеш.
Люципер довго моцувався, але вирвати не зміг. Цей тоді трохи розколює липу, забиває два клини й каже чортові запхати між них свої руки. Тоді вибиває клин за клином, а чорт кричить всіма голосами:
– Пусти!
– Пущу тебе, проклятий, як віддам контракт, що тобі на цей будинок царів тато підписав.
Чорт кричить, що контракт у кишені, аби брав собі, а його пустив. Бере єфрейтор документ, забиває клин в кльоц – чорт вихоплюється звідти й тікає, що й на машині б його не наздогнати.
Вранці цар каже слузі:
– Піди вимети кості з єфрейтора.
Приходить слуга, а хлопець спить собі аж заслинився. Побігли до царя. Жаль було цареві віддавати за єфрейтора єдину дочку, але не міг свого слова скасувати.
Оженився єфрейтор і став царем.
