Їжак нишпорив лісом в пошуках їжі. Всі зарості оглянув, усі кущі обнишпорив, але нічого не знайшов: погода була дощова, усі комашки по хатах поховалися, чекали, поки дощ закінчиться.
Засумував їжачок з голоду, живіт у бідолахи скрутило. Раптом бачить – іде дорогою жук, веселий такий жук. Іде пританцьовує і навіть пісеньку наспівує. Їжачок лапою його хап .
– Легше, друже! – розсердився жук. – Не впізнав, чи що? Чого причепився?
– Як це «чого»? З’їсти тебе хочу – тільки й усього.
– Ой, миленький, не їж – я ще зовсім молодий, не виріс, – заплакав жук.
– Не біда, – заспокоїв його їжачок. – І так зійдеш!
Не допомогли жуку ні благання, ні сльози: жорстокий їжак і слухати його не хотів. Бачить жук – справа погана, і вирішив схитрувати. Витер він свої сльози і сказав розважливо:
– А ти знаєш, їжаче, жуків сирими не їдять. Ти мене спочатку підсмаж, а то сирий я дуже несмачний.
Подумав їжак і згодився: жук, напевно, краще знає, який він смачніший. Тільки ось біда: кресала з собою немає, трута немає – значить, треба до сусідів бігти позичати, а це справа довга. І сказав їжачок жуку:
– Підсмажив би я тебе, та вогню нема. Але це не біда, не журись: я не балуваний – можу тебе і сирим з’їсти.
Але жук не розгубився і порадив їжачку:
– Ходімо на пасовище – там пастухи багаття палять.
– Не брешеш? – Запитав їжак.
– Ну що ти! – образився жук.
– Ну що ж, ідемо, – погодився їжак.
І повів його жук на пасовище. Тільки пасовище це було занедбане, і були на ньому не багаття, а одні чорні плями від вогнищ, що давно згасли. Але дурний їжак побачив ці плями і вирішив, що все добре. Головне – дістати сковорідку, поставити її на вугілля, і жук чудово засмажиться.
А жук зрадів, що вдалася його хитрість, і каже їжу:
– Ми й без сковорідки обійдемося. Ти вирий у попелі ямку, я в неї залізу, а ти зверху вугілля насипеш. А я довше в ямці посиджу, щоб засмажитися краще. Головне, не виймай мене занадто рано, бо я не досмажусь. І не тримай мене надто довго, бо пересушиш. Недопечений я дуже несмачний, а перепечений – ще несмачніший.
Послухався їжак, вирив у попелі ямку, посадив у неї жука, насипав зверху вугілля і сидить лічить:
– Один, два ,три, чотири…
До тисячі дорахував.
«Тепер, – думає, – настав час виймати жука. На славу мабуть спікся».
Але хитрий жук теж не гаяв часу даремно і, поки їжак до тисячі лічив, встиг гарненько в сажі обкататися. Дістав їжачок жука, а той увесь чорний-пречорний, зовсім як вугілля. Їжачок навіть охнув з переляку:
– Ой, мамцю, – каже, – ти ж зовсім згорів!
– Ще б не згоріти! – каже жук. – Я ж тобі кричав, що пече, що час витягати!
Їжачок так засмутився, що не сказав жодного слова. Кинув жука і пішов до лісу голодний.
А жук від сміху за живіт схопився. І так сміявся, так сміявся, що навіть на спині шкіра луснула.
З того часу й пішли такі жуки: всі чорні та з тріщинкою на спині. Жукам так навіть зручніше: спинка у них розсувна стала, а під розсувною спинкою крильця. Якщо хтось нападе на них, розсунуть вони спинку і полетять.
І їжаки їх більше не чіпають – бояться, що пересмажені.
