Діти, ви бачили жабу? Не скажеш, що вона гарна, авжеж? Дехто навіть, побачивши жабу, скрикує й сахається – такою бридкою здається вона. Жаба, мабуть, знає про це, і їй прикро, і вона намагається не потрапляти людям на очі. Однак селяни поважають жабу. Бо вона робить дуже корисну справу: ловить мух, комарів, москітів. А коли довго стоїть надворі спека і сохнуть ниви, селяни з надією прислухаються – чи не кумкає жаба. І тільки-но жаба закумкає, селяни раді-радісінькі. Бо знають – скоро піде дощ. Та й хто не довірятиме жабі, коли вона сяде навпочіпки, грізно та вимогливо втупиться в небо, і кумкає, і скрегоче зубами, аж відляски йдуть!.. А як піде дощ – жаба стрибає від радості.
А от що кажуть старі люди. Колись дуже давно на землі були тільки трави й дерева, птахи та звірі. Трави й дерева зеленіли, птахи літали в повітрі й радісно щебетали, жаби стрибали, великі звірі ходили табунами та зграями, лиха-журби не знали. Аж раптом де не взялася посуха, та така страшна, якої доти ще не бувало. Минав місяць за місяцем, а на небі, коли не глянеш, побачиш тільки червоне сонце. Ніби величезна
жарина – так і пашить. Земля не встигала охолонути за ніч. Всі річки, всі озера висохли. Всі трави й дерева вигоріли. Птахи падали на льоту. Жаби позсихалися на шкуратки. Звірі ховалися в лісах та в горах, але й там не могли знайти затінку.
Жаба Кок залізла в печерку. Але й там нічим було дихати. Пити хотілося так, що в горлі пекло, ніби хто встромив туди жарину. Глянула жаба на небо, а воно пашить собі та обливає все навкруги вогняним промінням. І що воно собі думає? Адже всі загинуть! Всі дерева й трави, всі птахи й звірі. Жаба страх як розсердилась на небо. Була б вона більша – взяла та й проковтнула його, навіть не жувавши!
« Ну,– подумала жаба,– коли я не можу проковтнути небо, то принаймні вилізу на нього, і нехай мені скажуть, чому це немає дощу. Чого мені боятися?!»
І жаба Кок прикинула оком, чи далеко до неба. Не близько. А високо як! Жаба висолопила була язика, але відразу стулила рота, примружила очі й замислилася…
Вирішено!
Жаба Кок заходилася скликати на раду всіх жаб, які ще були живі. Поприбігали бліді та заплакані жаби роду Еть та жаби роду Няй. Жаба Кок сіла перед ними, вирячила очі й каже;
– Так далі не можна. Треба вилізти на небо й спитати, чого це так довго немає дощу. Адже все на землі загине!
Жаби Еть та Няй іще дужче зблідли.
– Що ти! На небо досі ніхто не вилазив! Навіть за розмови про це небо може скарати на смерть!
– А як сидітимем склавши лапи, хіба виживемо? А вилізем на небо – може, й не повбивають нас. Хто піде зі мною? Коли на небі будуть питати, чого ми прийшли, я говоритиму за всіх.
Жаби сказали, що підуть на небо із жабою Кок.
Чутка про те, що жаба Кок збирається йти на небо й питати, чого воно не дає дощу, швидко облетіла всю землю, і по дорозі до них приєдналися ще багато жаб.
Жаба Кок зірвала листок і несла його попереду як прапор.
Навкруги були тільки вигорілі трави та сухі дерева. А скільки траплялося звірів та птахів, що вже й підвестися не могли!
– Потерпіть, ми врятуємо вас! – гукали жаби й наддавали ходи.
Шкіра в них узялася пухирями, лапи були геть попечені, але вони
йшли і йшли вперед.
У заростях бамбука вони побачили півня. Лежить бідолаха – от-от сконає.
– Жабо Кок, куди це ви в таку спеку? – питає півень.
– На небо! Воно наслало нам страшну посуху – нехай відповідає за це.
Півень скочив на ноги:
– Так небо ж дуже високо!
– Хоч би як було високо, а коли йти – дістатися можна,– відказує жаба Кок.
– Ти мала, а небо велике. Чи годиться тобі виступати проти старшого? Та й чи схоче воно слухати!
– А небу годиться насилати таку посуху? Ніби маленьке! А як відповідати за свій вчинок, так воно вже й велике? Нехай слухає те, що заслужило. Як виліземо всі гуртом, то вислухає.
– А не жабам теж можна з вами?
– Звичайно! Що більше – то краще!
– А що ж робити, коли в мене немає такої сміливості, як у тебе?
– Зате в тебе є дзьоб!
– То і я з вами.
Рушили далі. Жаби весело стрибають. Півень б’є крилами й голосно кукурікає. Перед веде жаба Кок з прапором. Ідуть, а за ними курява – не продихнеш. Дійшли до лісу. А він порожній-порожнісінький. Всі дерева обгоріли.
Аж тут вони побачили бджолиний рій. Гірко плачуть бідолашні бджілки, бо ніде не лишилося жодної квіточки – нема звідки збирати їм мед.
– Гей, жабо Кок, куди це ви в таку спеку? Ще й півень із вами.
Жаба Кок піднесла прапор ще вище, вирячила очі ще дужче:
– На небо. Воно наслало таку страшну посуху – нехай відповідає за це.
– Небо ж так високо!– здивувалися бджоли.
– Хоч би як було високо, а коли йти, дістатися можна,– відповіла жаба.
– Ти мала, а небо велике. Чи годиться тобі виступати проти старшого? Та й чи схоче воно слухати?
– А небу годиться насилати таку посуху? Ніби маленьке! А як відповідати за свій вчинок, так воно вже і велике? Нехай слухає те, що заслужило. Як виліземо всі гуртом, то вислухає.
– А не жабам теж можна з вами?
– Чому ж ні? Що більше – то краще!
– Але ж у нас нема такої сміливості, як у тебе.
– Зате є жала.
– То й ми з вами.
Рушили далі. Жаби весело стрибають. Півень б’є крилами й голосно кукурікає. Бджоли гудуть над головою. Попереду жаба Кок із прапором. Ідуть, за ними курява – не продихнути. Дійшли до височенної гори. Сонце так розжарило її, що страх. Але вони все-таки полізли вгору. І раптом відсахнулися: на дорозі лежали тигр і величезний ведмідь. Жаба Кок змахнула прапором і сміливо рушила вперед. Тигр і ведмідь зовсім знесиліли від спеки, лежали й чекали смерті, та, вгледівши жабу і всіх, що йшли за нею, здивувалися.
– Жабо Кок, куди це ви в таку спекоту?
Жаба Кок піднесла прапор ще вище, вирячила очі ще дужче:
– На небо. Воно наслало таку страшенну посуху – нехай відповідає за це.
З такого дива тигр і ведмідь аж на ноги підхопилися. Усі Еть, Няй, півень
та бджоли перелякалися. А жаба Кок мовить:
– Хто хоче дощу – ходімте! Боятися нема чого.
– Так небо ж дуже високо!– в один голос скрикнули тигр і ведмідь.
– Хоч би як було високо, а коли йти, дістатися можна.
– Ти мала, а небо велике. Чи годиться тобі виступати проти старшого? Та й чи схоче воно слухати?
– А небу годиться насилати таку посуху? Ніби маленьке! А як відповідати за свій вчинок, то воно вже й велике? Нехай слухає те, що заслужило. Як виліземо всі гуртом, то вислухає.
– А не жабам теж можна з вами?
– Звичайно! Що більше – то краще!
– Але ж ти така мала, ми не можемо йти під твоїм керівництвом.
– Я мала, зате смілива. Ви ж великі й дужі, але хіба ви надумали податися на небо вимагати дощу?
Жаба Кок змахнула прапором, показуючи ним у розпечене небо. І скрикнула так, що аж небо й земля здригнулися. Вигляд у неї був такий, що тигр і ведмідь пройнялись повагою до неї. Жаба сказала:
– Як буде нас багато, то небо послухає нас. А не підемо – то всі вимремо.
– Ми досі зневажали тебе, жаба Кок. Але тепер бачимо: ти хоч і мала, але дуже смілива. Ти гримаєш на небо, а ми навіть дивитись на нього не наважуємось. Ти кволенька, але з тобою півень та бджоли. Візьми і нас із собою. Тільки в нас немає такої сміливості, як у тебе.
– Зате в тебе, тигре, є сила, а ти, ведмедю, добре лазиш по деревах.
– То й ми підемо з вами.
– От і гаразд. Небо повинно послухати нас. У мене є сміливість, у жаб Еть і Няй – прудкість, у півня – дзьоб, у бджіл – жала, у тигра – сила, у ведмедя – вміння лазити по деревах. Які ж бо ми дужі! Тому чи всі згодні піднятися на небо?
– Всі!–жаби Еть та Няй підстрибнули на знак згоди, тигр вишкірив ікла й випустив пазурі, ведмідь, щоб похвалитись, виліз на височенне дерево. І всі рушили далі. Бджоли летіли попереду, жаба Кок із прапором ступала посередині, по один бік від неї – півень, по другий – тигр і ведмідь. Позаду стрибали інші жаби. Куряву здіймали таку, що й не продихнути. Спека – аж пашить зусібіч. Але прапор кликав їх уперед і вгору.
Довго, дуже довго йшли вони в куряві та в чаді. Геть попеклися на сонці: шкіра понадималась пухирями, облазила. Прапор пожовк і скрутився. Але вони йшли і йшли, аж поки опинилися під мурами небесного палацу. Тут спека була така, що здавалося, ніби все зараз перетвориться на попіл. Всі примружились, щоб не попекти очі.
Височезні ворота були на міцнющих засувах, обабіч – міцні мури з тесаного каменю, такі гладенькі, що ні шпариночки, ні виступу, за які можна б зачепитись бодай одним кігтиком.
– Як же тепер, жабо Кок?– переполошились усі.– Виявляється, не так-то легко побачитися з володарем неба.
Жаба Кок вирячила очі, обдивилась навкруги і помітила над ворітьми спостережну вежу, а на ній великий барабан.
– Дядьку ведмідь,– сказала жаба Кок,– лізьте он туди і бийте в барабан, хай володар неба вийде до нас на розмову.
Ведмідь видерся на вежу, вхопив палички й заходився так бити в барабан, що задвигтіли мури навколо палацу і гук пішов аж у тихі внутрішні покої. Володар неба саме грав у шахи з богом грому, який був на небі за генерала. Барабанний дріб був такий гучний, що годі було й думати про шахи.
– Гей, хто це посмів стрясати небо? Ми заборонили бити в барабан, коли ми граємо в шахи!
Вбігли перелякані вартові й доповіли: жаба Кок та її військо взяли палац в облогу, вимагають, щоб володар неба вийшов до них на розмову.
Володар неба як кидане дошку з шахами на підлогу, викладену коштовним каменем нефритом!
– Що таке?– гримнув він.– Щоб ми та розмовляли з якоюсь нікчемною жабою?! їй місце на болоті!
А барабан гримить і гримить.
Володар неба геть розшаленів.
– Генерале!– звелів він богові грому.– Ведіть на них своє військо, вдарте громами та блискавками і знищіть жабу!
Бог грому затис у руці блискавки, сів верхи на вітра і помчав.
Ледве жаби Еть та Няй вгледіли його, такого грізного, з громовим голосом та очиськами, що метали блискавки,– повтікали хто куди.
Навіть тигр відступив, бо вітер мало не збив його з ніг. А жаба Кок змахнула прапором, набрала повні легені повітря та як крикне:
– Гей, бджоли! Жальте його в очі, жальте його в ніс!
Бжоли як кинуться на бога грому та й ну жалити його і в очі, і в ніс. Бог грому аж почорнів, мерщій повернув вітра назад і – ходу! Навіть громом не встиг ударити, навіть блискавки побоявся випустити. Проворні жаби Еть та Няй вскочили слідом у ворота, за ними з переможними вигуками кинулися півень, тигр та інші жаби. А ведмідь на вежі бив і бив у барабан.
Почувши, що бог грому зазнав поразки, а жаба Кок зі своїм військом увірвалась до фортеці, володар неба розлютився до знетями. Перед ним шаноб-ливо схилився генерал Сколопендра, просить послати його проти зухвальців. Володар неба кивнув головою.
– Ідіть, генерале! Ми довіряємо вам. Знищіть їх своєю отрутою.
Генерал Сколопендра вклонився й пішов, тільки на ходу зубами скреготів,
отрутою бризкав та всі свої щетинки наїжачив. За ним рушило його військо – тисячі, десятки тисяч сколопендр.
Жаби Еть та Няй жахнулися, навіть тигр позадкував, бо сколопендри кусаються так боляче, що й збожеволіти можна.
Жаба Кок піднесла прапор вище, набрала повні легені повітря та як крикне:
– Дядьку півень! Дзьобайте їх, дзьобайте!
Півень забив крильми, кукурікнув, потім дзьобнув генерала Сколопендру в голову і проковтнув цілком, з усіма його генеральськими відзнаками. Потім швидко-швидко задзьобав сколопендряче військо. Воно тануло на очах. Рештки в паніці ринули назад.
Жаба Кок вела своїх друзів слідом. А ведмідь б’є і б’є в барабан. Земні тварини з переможними криками наближалися до покоїв володаря неба.
Почувши, що військо генерала Сколопендри розбито, а жаба Кок уже біля самісіньких покоїв, володар неба водночас перелякався. Наполохані боги, небесні генерали, небесні воїни з’юрмилися навколо нього, попадали навколішки, просять послати їх на бій. Володар неба побачив, які в нього хоробрі та віддані оборонці, і трохи заспокоївся. Аж зітхнув полегшено. І звелів розпочати останній рішучий бій. А ведмідь невтомно бив у барабан, підбадьорював своїх друзів.
Різні боги, небесні генерали та небесні воїни в блискучих шоломах і збруї з найміцнішої броні, з мечами і списами в руках, вигукуючи бойові заклики, лава за лавою люто ринули на жабу Кок і її друзів. Жаба Кок високо піднесла прапор, набрала повні легені повітря та як крикне:
– Дядьку тигр! Зупиніть їх!
Тигр вигнув спину, вишкірив ікла, випустив пазурі, загарчав і як стрибне на військо тих богів, небесних генералів та небесних воїнів! Тільки цурки з них полетіли. А ті, хто вцілів, порозбігалися хто куди, сидять і тремтять, навіть плакати бояться. Отакого жаху нагнав на них тигр.
А ведмідь б’є і б’є в барабан; жаба Кок високо здіймає прапор; усі звірі з переможними вигуками наближаються до ганку.
Жаба Кок сіла перед дверима, бджоли гудуть у неї над головою, по один бік біля жаби Кок став золотистий півень, по другий – смугастий тигр, жаби Еть та Няй посідали навколо них.
Жаба Кок підняла прапор ще вище й гукнула:
– Гей, володарю неба, виходь до нас на розмову! Я маю в тебе дещо запитати. Чому це стільки років не було дощу? Від такої спеки повисихали всі річки й озера, повигорали всі трави, посохли дерева, гинуть птахи, гинуть звірі, гинуть усі тварини й комахи!
Володар неба боявся, що жаба Кок хоче вбити його. А коли почув, чого їй треба, на душі в нього полегшало. Міркує: «Дам їм воду – і справі кінець. Але ж подумати тільки, отаке мале та бридке, а таке сміливе!»
І володар неба вийшов на ганок.
– Ти хотіла побачитися зі мною? Слухаю тебе.
– Я й на гадці не мала підніматися сюди. Але ж небо наслало посуху, ми там, унизу, мало не всі вимерли, то й мусили піднятися сюди та просити дощу.
Володар неба засміявся і закивав головою:
– Це зовсім легко! Повертайтеся додому, а дощ буде зараз же,– і він
показав униз, на землю. А там здійнявся вітер, насунули чорні-чорнющі хмари і пішов такий рясний дощ, що крізь нього нічого не стало видно.
Жаба Кок, задоволена, повернулася назад. Бджоли загули, золотистий півень закукурікав, смугастий тигр радісно зарикав, ведмідь ще дужче забив у барабан.
Раптом жаба Кок озирнулася й спитала у володаря неба:
– А якщо колись знову настане посуха, як повідомити вас про це?
Володар неба замахав руками:
– Не піднімайся більше сюди, не треба! Досить одного разу!
– Тоді домовимось так: тільки-но настане посуха, я покричу вам із землі, а ви, як почуєте, відразу давайте дощ. Тоді мені не треба буде лізти на небо.
– Гаразд! Гаразд! Тільки більше не піднімайся сюди. А я, коли почую, що ти кричиш, відразу пошлю дощ.
Жаба Кок розпрощалася з володарем неба і повела своїх друзів назад, на землю. Тепер уже не було жарко, повівав прохолодний вітрець. А коли вони дісталися землі, то побачили, що в річках та озерах знову повно води, дерева й трави знову зеленіють, птахи літають і радісно щебечуть, звірі ходять цілими табунами та зграями. І жаб роду Кок, жаб роду Еть та Няй дуже багато. Вони радісно пострибали назустріч жабі Кок та її друзям.
Натомившись за дорогу, жаба Кок влізла в печерку й заснула. Хотіла була покричати до володаря неба, але дощ ішов без упину, то вона тільки радісно всміхнулася, заплющила очі й засміялася.
Відтоді коли розкумкаються жаби, то незабаром слід чекати дощу. Отож старі люди кажуть, що жаба доводиться ріднею володареві неба. І радять не кривдити жаб. Бо хоч вони й негарні з вигляду, зате на вдачу добрі, сміливі й справедливі.
