Давно це було. У ті часи звірі й птахи ще розмовляли однією мовою, а Земля була така нова, що на ній навіть світла не було. Стояла темрява, і звірі ніяк не могли розібратися, кому на кого полювати.
Ішов якось лісом Ведмідь, зачепився лапою за корч та й впав.
А поки піднімався, загубив у траві мокасини – насилу відшукав: та от біда – у темряві на праву лапу лівий надів, на ліву – правий.
Іде Ведмідь клишоногий, спотикається. А зняти мокасини боїться: раптом зовсім загубить. Довго мучився, а потім як зареве:
– Немає моїх сил! Дайте світла, перевзутися хочу!
У лісі ніби тільки на це й чекали; звірі з усіх боків підхопили:
– Досить з нас! Насиділися у пітьмі! Світла хочемо! Світла!
Вирішили зібрати Велику Звірину Раду і разом думати, що робити. (Вождя у ті часи в них ще не було, це вже потім Ягуара вибрали.)
На раду прийшли всі, хто відшукав у темряві дорогу: дядечко Койот, тітонька Черепаха, легконога Антилопа, Мураха з братами та багато іншого народу.
Першим говорив Дятел у червоній шапочці:
– Чув я від родичів, що біля Великої Води, на самому краю Землі, живе могутнє плем’я, і у них є Сонце. Може, попросити, щоб поділилися?
– Так вони з тобою й поділяться, – закричав Лис. – Якщо вже вони ціле Сонце заграбастали, тож ні за що не дадуть. Треба у них вкрасти шматочок!
– Так, так! – загомоніли, закричали звірі. А накричавшись, стали думати, хто серед них найсильніший і найспритніший, кому по Сонце йти. Сперечалися, сперечалися, навіть пересварилися.
Нарешті коротун Опосум сказав:
– Про що тут сперечатися. У кого з вас хвіст пишніший за мій? Сховаю я Сонце собі у хвіст, адже там його ніхто не здогадається шукати.
І вирушив Опосум у дорогу. Тільки до краю Землі шлях не близький…
Довго йшов Опосум і чим далі відходив на схід, тим сильніше било йому в очі сонячне світло. Опосум мружився, але з дороги не звертав.
Нарешті прийшов він до Великої Води. Бачить: далі нема куди йти, тут самісінький край Землі. А до Сонця – рукою сягнути. І навколо ні душі.
Відхопив Опосум від Сонця шматок, сховав собі у пухнастий хвіст – і пішов назад. Йде радіє: “Оце звірі будуть задоволені”. Тільки раптом відчуває: щось гаряче йому…
Озирнувся Опосум і тільки ахнув: замість пишного хвоста тягнеться за ним куций обрубок.
Тоді й зрозумів Опосум, від чого йому було гаряче: спалило Сонце йому на хвості шерсть і з голого хвоста зісковзнуло – де його тепер шукати?
З того часу опосуми з голим хвостом ходять. А Сонця терпіти не можуть. Доводиться їм тільки по ночах з дому виходити.
Повернувся Опосум ні з чим – зажурилися звірі:
– От і братик Опосум без свого пухнастого хвоста залишився, а ми все в пітьмі сидимо…
– Гаразд, не скигліть, – сказав Гриф. – Схоже, моя черга по Сонце летіти. Але ж я похитріший за простака Опосума буду.
І полетів. Звичайно, по небу він швидше за Опосума до Сонця дістався. Бачить, навколо вігвами розбиті, воїни стіною стоять. Томагавки до бою готові.
Тільки от у небо воїнам поглянути й невтямки. Гриф піднявся вище, склав крила і каменем полетів униз. А як пролітав повз Сонце, відхопив від нього шматок.
Потім злетів високо-високо. Крадене Сонце собі ззаду на шию поклав – адже більше нема куди. Припікає, але нічого, можна й потерпіти.
Летить, летить, аж раптом відчуває – шиї холодно стало. “Еге, – зметикував Гриф, – не інакше як у мене на шиї пір’я обгоріло!” А Сонця, звичайно, вже й сліду нема!
Повернувся бідолаха Гриф ні з чим. І з того часу у грифів шия гола.
Зовсім звірі засмутилися. Якщо вже найхоробріші воїни нічого зробити не можуть, звідки ж тепер на допомогу чекати?
Як раптом з трави пролунав тоненький голосок:
– Те, що не під силу чоловікові, може зробити жінка!
Дуже здивувалися звірі. Навіть злякалися.
– Не бійтеся, це я, ваша бабуся Павучиха – відповідає голосок. – Бачу, діти, настав час мені вас виручати. Вийде – добре, не вийде – не велика втрата, однією старою на світі стане менше.
Вибралася бабуся Павучиха зі своєї трав’яної нірки і взялася за справу. Відшукала грудку сирої глини, зім’яла-покачала її, і вийшла маленька мисочка.
Почекала Павучиха, поки мисочка підсохне, і пішла в дорогу.
А щоб не заблукати, потягнула за собою тоненьку-довгеньку павутинку.
Скільки часу бабуся Павучиха в дорозі була – ніхто не пам’ятає. Напевно, довго. За цей час навіть Ведмідь до своїх мокасинів звик: як надів у темряві не на ту ногу, так і досі всі ведмеді клишоногі ходять.
Але дісталася-таки бабуся Павучиха до краю Землі. А навколо Сонця варти ще більше! І звірові близько не підступитися. І птахові не пролетіти…
Тільки ж Павучиха – не звір і не птах. А до малої комашки кому яке діло? Підійшла вона до Сонця, відламала крихітний шматочок – і поклала до своєї мисочки.
Вхопилася бабуся Павучиха за сіру павутинку і, від травички до травички, пішла потихеньку додому.
І принесла звірам Сонце!
Багато років з тих часів минуло. Звірі поділилися на денних та нічних і розуміти один одного перестали.
Але в лісі досі всі знають, що павутиння на Сонце схоже. Наче сонячні промені, біжать у ньому на всі боки тонкі павутинки.
А в індіанців з того часу повелося, що тільки жінки ліплять глиняні миски. Сліплять, але перш ніж сунути їх у вогонь, дають їм обсохнути в тіні, як робила колись бабуся Павучиха, що здобула Сонце.
