Індіанська казка
Коли світ був молодим, жив один крилатий велетень, на ймення Вовчий Вітер. Куди б не подався, всюди сіяв біду.
Літо повертало його до Країни Вічної Ночі, та восени, лишень хмари закривали сонце, виривався на волю. Навіть могутні дерева починали жалісливо поскрипувати, а молоді пагони тремтіли від коренів до кінчиків листя.
Іноді Вовчий Вітер налітав і серед літа: пригне до землі кукурудзу – й уже не піднятися їй. Морські хвилі тікали від страховиська на берег, немов хотіли заховатися в лісових хащах. Крилатий завивав, як зграя голодних вовків, – і все навкруги завмирало від жаху.
На морському узбережжі жило плем’я. Якось уранці, коли дорослі пішли рибалити, а діти залишились самі, з півночі налетів велетень. Він мчав над землею та моторошно завивав:
– Я Во-о-о-овчий Ві-і-і-те-е-е-ер! Хто вийде мені назу-у-устріч, той загине-е-е! За-ги-и-и-ине!
Від лютого подиху страховиська з могутніх хвиль зривалася піна.
– Татусю! Матусю! Рятуйте! – кликати дорослих налякані діти.
Довго боролися індіанці з розбурханим морем, але не змогли приборкати стихію. І коли хвилі їх забрали та віднесли до далеких земель, Вовчий Вітер кинувся до берега, щоб те саме заподіяти й нащадкам племені. Хоча злюці тільки вдалося потопити човни, він не полишав лихого задуму.
– Як же зробити так, щоб і малюків море забрало до чужих островів? – розмірковував велетень.
На щастя, кмітливці сховалися у глибокій печері за каменями. І скільки Вовчий Вітер не вив, важкі скелі не зрушив.
– Я поверну-у-уся! Поверну-у-уся! – полетів, погрожуючи, лиходій.
Діти, дочекавшись, коли все стихне, вийшли зі схованки та побрели до далекої теплої країни, про яку часто чули від батьків.
Багато днів і ночей мандрували, коли це опинилися на галявині, де трава сягала поясу, квіти були завбільшки в долоню, а струмки – світліші за вранішнє небо. Здогадалися, що опинилися у Країні Верб. Густі ліси захищали від Вовчого Вітру, й маленьким втікачам здавалося, що відтепер їм нічого не загрожує.
– Я ще навідаюся! – прохрипіло страховисько, коли зелені хащі, немов могутні воїни, відкидали його назад. – Іще пошкодуєте! – роздратовано гудів крилатий, помчавши геть.
Восени і справді повернувся з братом Північним Вітром. Біля рота цього велетня вирував морозний пар, від крижаного подиху вода перетворювати на камінь, а всюди, де пролітав, лишалася мертва холодна пустеля.
Удвох накинулися на непокірні хащі, проте кедри, сосни та ялинки лише глузували з їхніх потуг. А ось берези, осини та клени не змогли встояти проти страховиськ. Вітри зірвали з них зелене вбрання та розвіяли по землі.
– Тепер дістану-у-у малечу-у-у! – гудів Вовчий Вітер.
Старі ялини закрили вітами втікачів, і холодні вітри пролетіли повз них, повернувшись на північ. Тоді до Країни Верб навідався добрий чарівник, мудрий Глускеп. Він щороку приїздив на санях, запряжених собаками.
Діти розповіли магу, як злі вітри знищили листя.
– Ми нічого не просимо в тебе, – зітхали малюки, – тільки поверни деревам одяг.
Чарівник курив люльку та дивився в далечінь, міркуючи про те, що встиг зробити на землі і що ще має зробити. Довго сидів так добрий Глускеп, а коли дим від його люльки змішався з хмарами, промовив:
– Я не можу повернути деревам те листя, що зірвав Вовчий Вітер. Зате воно перетвориться на птахів! Віднині щоосені пернаті відлітатимуть до Країни Квітів і Літа, а навесні їх зустрічатимете. Ці птахи ніколи не забудуть, звідки вони родом. Немов листя, кружлятимуть у повітрі. Голоси вітрів та плескіт вод лунатимуть у їхніх піснях, і цим мелодіям радітимуть люди. Хай діти оберігають птахів. А дерева, з яких Вовчий Вітер зірвав смарагдове вбрання, щовесни вбиратимуться в зелені шати!
Підняв Глускеп чарівну палицю, змахнув чотири рази – й жовте, помаранчеве та червоне листя, що лежало на землі, злетіло у височінь різнобарвною і дзвінкоголосою пташиною зграєю…
