За давніх-давен в ущелині ліванських гір, повз які тягнеться торговельний шлях, гніздилася впродовж кількох століть ватага розбійників. Не мали вони ні доброго ремесла, ні того, що зветься домом. Єдине, що передавали вони в спадок своїм нащадкам,— це злодійське, грабіжницьке ремесло, вміння відбирати золото й скарби.
Бо шляхом тим часто проходили багаті каравани. І хоч як охороняли купці своє добро, але злодії-розбійники щоразу перехитрили їх, бо були великі мастаки на витівки. І всяк, хто їхав сюди, страшенно боявся попастися лиходіям до рук.
Навіть військо самого султана не могло встояти проти знахабнілих розбишак.
І ось правителі того краю зібралися, щоб вирішити, як краще й швидше приборкати ватагу.
Деревце,— сказав один мудрець,— що не встигло пустити глибоко коріння, без особливих зусиль вирве одна людина. Але якщо воно вкорениться, то вирвати його не зможуть і десятки силачів укупі.
Інший мудрець мовив таке:
— Струмок, що дзюрчить із джерельця, попервах можна загатити й лопатою. Коли ж річище стане глибоке й широке, його не те що не загатити, а й на слоні не переїхати.
Рада ухвалила, що потрібно заслати у стан розбійників сміливу і надійну розвідку.
Зголосилися піти розвідниками кілька сміливців.
Прийшли розвідники й заховалися в порослій терном ущелині, чекаючи, поки стемніє. А коли сонце зайшло за обрій, з’явилися розбійники. Наморені нелегкою дорогою, поскидали зі слонів багату здобич, нашвидку повечеряли й піддалися спокусі свого найбільшого ворога — сну.
Саме цієї миті сміливці вискочили із засідки, зв’язали розбійникам руки, а вранці повели їх до султана. А той за всі злочини, що їх накоїли розбійники, присудив скарати злочинців на горло.
Був серед ватаги злочинців юнак невимовної вроди. Від тієї вроди в дівчат аж голова паморочилася. Зачарував він своєю незвичайною красою всю челядь султанську. А один з його візирів навіть поцілував східці султанового престолу, мовивши:
— Всемогутній наш володарю, цей юнак ще не скуштував плоду з саду життя, не зазнав насолоди в найкращу пору своєї молодості. Я сподіваюся, що твоя ясновельможність своїм державним розумом виявить милосердя і подарує життя цьому юнакові!
Почувши це, султан насупив брови. Він не поділяв думки візира. Тому почав свої докази з народної мудрості:
— Не вбирає в себе світла той, хто від природи позбавлений розуму; виховувати того, хто втратив людську подобу, однаково що кидати горіхи на похилий дах; кращий спосіб приборкати лихих нащадків — це вирвати коріння їхніх поганих пращурів; залишити гарячий попіл означає не загасити вогню; вбити єхидну, зберігши її дітей, не означає позбутися її вбивчої отрути; цілющий дощ, що падає з хмар на гілля верби, не змусить її родити груші; не гай часу з покидьками, тому що з очерету ніколи не добудеш цукру.
Вислухавши мудрі речі державця, візир сказав:
— Усе, що мовили твої уста, є істина з істин. І якби цей юнак зостався у ватазі розбійників, то неодмінно засвоїв би їхні звички. Але я сподіваюся, що, одержавши виховання в товаристві пристойних людей, він набуде гарних звичок. Усяке дитя, перебуваючи в лоні матері-мусульманки, ще не є мусульманином. Лише після народження воно, залежно від обставин, може стати якщо не мусульманином, то іудеєм, християнином чи вогнепоклонником; завівши дружбу з сумнівними людьми, дружина Лута (Лут — один із пророків у мусульманській міфології) позбавила свого чоловіка якостей пророка; собака, що стеріг сімох сплячих печерників, у людському товаристві сам став людиною.
Своїми доказами візир схилив на свій бік багатьох радників, і ті почали заступатися за юнака, Мудрий правитель, поважаючи своїх сановників, мовив:
— Гаразд! Я дарую життя цьому юнакові, хоч і не вважаю, що чиню правильно.
Врятованого від смерті юнака візир забрав до себе додому. Тут найкращі вчителі й вихователі навчали колишнього розбійника грамоти, красномовства та шляхетної поведінки.
Невдовзі візир, гостюючи в султана, похвалився своїм вихованцем, який не тільки позбувся поганих звичок, але й навчився вишукано поводитись.
Та султан лише посміхнувся і сказав:
— Вовченя стане вовком, хоч і виросте між людьми.
Спливло ще два роки. Тим часом юнак зазнайомився зі своїми ровесниками-злодіями. Одного разу, коли візир та його двоє синів спали, юнак, що здобув у цьому домі блискуче виховання, повбивав своїх названих родичів. Пограбувавши візирову скарбницю, він очолив величезну ватагу розбійників.
А султан, як почув лиху звістку, мовив:
— Хіба можна викувати добру шаблю з поганого заліза? Хіба нелюд, хай навіть вихований, може стати людиною? Не сійте даремно насіння гіацинтів у солончаки, бо там не зацвітуть квіти.
У саду ростуть тюльпани, а на суглинках — будяки.
