Ярослав Стельмах – Голодний, злий і дуже небезпечний, або якось у Чужому лісі: Казка

Розділ II

У вівторок двадцять сьомого липня, а може, то було двадцять восьме липня, йшло собі лісом зайча. У прегарному настрої дибало воно лісовою стежкою і лизькало цукрового півника на паличці – вранішній гостинець від матусі. Час од часу зайча замислювалося над такими важливими питаннями: якщо лизати півника один раз на кожні п’ять кроків, то чи стане його на дорогу до лугу в кінці лісу, де ростуть такі гарні квітки, або ж на скільки лизів взагалі стане того півника.

Безперечно, то були дуже важливі питання, і, поринувши з головою в складні обчислення, зайча й незчулось, як у руках у нього лишилася сама тільки паличка.

«Ой-йо-йой», – подумало воно, з жалем позираючи навкруги, мовби цукровий півник міг спурхнути з палички й сховатися десь у кушах. І раптом воно вздріло неподалік якусь здоровецьку білу кулю, що видніла поміж дерев. Куля та, трохи поморщена, шарпалась од подувів вітру, сіпалась то вгору то вниз, але заплуталась безнадійно в гілках і не могла вже злетіти.

«Ух ти!» – вигукнуло зайча і, згораючи од цікавості, пострибало до кулі.

Воно вже встигло уявити, як гарно гулятиме з такою кулею на мотузці, аж раптом побачило просто перед собою якогось незнайомого величезного жовтого звіра з довгим хвостом. Він лежав на траві зі зв’язаними передніми лапами і дивився на зайча.

– 3-з-д-д-ра-а-с-т… – пробелькотіло зайча і зупинилося про всяк випадок на безпечній відстані.

– Здрастуй, здрастуй, серденько, – ласкаво озвався звір. – Як живеш?

– Д-д-я-а-к-у-у… Д-д-ообр… – відповіло зайча. Не те, шоб воно злякалося, ні, просто в нього була така звичка – в деяких випадках трошки заїкатися.

– Чудово! Це справді чудово! – вигукнув жовтий звір. – Я дуже люблю, коли хтось добре живе. Я й сам живу непогано, але оце трапилася зі мною халепа! – Тут він ображено замовк і зволоженими очима подивився перед себе.

«Бідний», – міркувало зайча, підступаючи ближче, і спитало:

– Яка халепа?

– Бачиш… До речі, як тебе звати?

– Люська! – сказало зайча. – Я вже скоро піду до школи.

– Яке гарне ім’я, – розчулився звір. – І як воно тобі личить!

Люська ледь порожевіла.

– Так-от я, бачиш, великий друг усіх африканських звіряток.

– То ви, значить, аж із Африки! – здивувалася Люська.

– Еге ж, прямісінько з неї.

– А як ви опинились у нас? Це ж дуже далеко.

– Ще б пак! – погодився жовтий звір і злегка рикнув.

– Ой! – відскочило зайча. – Чого це ви?

– Згадав своїх друзів, – відповів той. – У мене їх дуже багато. Сумують, мабуть, без мене. І Жирафеня, і Мавпочка, і опецьок той, Бегемотик, смачненький такий…

– Хто смачненький? – насторожилася Люська.

– Хіба я сказав «смачненький»? Маленький! – поправився жовтий звір. – Усі маленькі звірята мене дуже люблять, бо я їх найперший друг, товариш, брат і захисник.

– Значить, і нашим будете захисником? – спитало довірливо зайча.

– А від кого вас захищати?

– Та ніби нема від кого. Був у тутешніх лісах Вовк, та й того перевиховали.

– Отож, ви тут усі нелякані? – зрадів жовтий звір.

– Ні.

– Неполохані?

– Ні-і.

– Це добре, добре. Не те, що в наших лісах. Усі аж трусяться, як мене побачать.

– Чому? – поцікавилась Люська.

– Та на радощах. «От, – кажуть, – іде наш найперший друг і захисник». Еге ж, так прямо і кажуть. О! Хочеш, буду і твоїм другом?

– Хочу! – пискнула Люська.

– Ну от! А звуть мене Толябун.

– Толябун? Це по-нашому, мабуть, буде Толик?

– Толик? Х-хе. Хай так.

– І від кого ж ви їх захищаєте? – мовило по хвильці зайча.

– Ото! Багато, знаєш, є всяких звірюг, які тільки й мріють когось скривдити. От, наприклад, трирогий пацюк або отой, з двома пащами, ах, забув, як зветься, – потрусив головою Толябун.

– Як це – з двома пащами? – роззявила рота Люська.

– А так: одна спереду, а друга ззаду, і в кожній по сімдесят три зуби, – брехав далі Толябун.

– Вони ж, ма-буть, страшні, – знову почала заїкатися Люська. Така вже в неї була звичка.

– Ще й які! – ствердив лев. – Але мене бояться. Я їм кажу: «Ви тільки зачепіть кого-небудь! Матимете справу зі мною». І не чіпають. Е! Це ж вони мені й помстилися. Життя, Люсю, суворе. Підіслали до мене шпигуна в окулярах, із сонними таблетками і, коли я заснув, зв’язали й відправили на цій кулі. П’ять діб носило мене в повітрі, і ріски в роті не мав. Ух, я їх, хай-но повернуся!

– Як же ви повернетесь. Толику? – співчутливо запитала Люська. – Може, я вам чимось допоможу? Адже ви хочете додому.

– Ще й як! Замість того, щоб бігати рідними джунглями і шукати собі здобич, я лежу тут, казна-де, голодний і зв’язаний.

– Чого ж це я стою! – спохопилося зайча. – Бідний Толик. – І, підбігши до лева, почало розв’язувати міцні пута. – А про яку здобич ви говорите: про їжу?

– Еге, про їжу.

– А що ви любите їсти?

– А ти? – ухиливсь од відповіді Толябун.

– Моркву!

– І я моркву. От і доводиться її добувати. Поки знайдеш дерево, поки залізеш на нього…

– На дерево? Хіба морква росте не в землі? – сплеснула лапками Люська.

– Ти розв’язуй, розв’язуй, – поквапив лев. – Це, певно, у вас росте в землі, а у нас на деревах, – викрутивсь він, бо й уявлення не мав, що таке «морква».

– А капуста теж на деревах? – розпитувала Люська.

– Ні, капуста на кущах! Я її теж люблю, – додав поквапливо. – Ех, зараз би капусточки пожувати…

– А я вас пригощу. У нас є, – пообіцяла щиросерда Люська. – Ну от і готово! – мовила, розв’язавши останній вузол.

– Але понад усе я люблю знаєш що? – спитав хижий Толябун, ступаючи ближче до зайчати.

– Що? – перепитала Люська, довірливо дивлячись йому у вічі.

– Таких пухнастеньких маленьких дурненьких зайчаток, як ти! – заревів лев і кинувся на неї.

Не встигла Люська навіть і злякатись, як ноги вже несли її геть, а за нею мчав страхітливий Толябун.

– Стій! Кому кажу! – кричав він. – Усе одно спіймаю. Стій, бо гірше буде!

Але Люська не уявляла гіршого, ніж бути з’їденою, і мчала навмання прудкіш од вітру. Поминувши верболіз, обоє вибігли в поле. Скільки тривала та гонитва, ніхто не зміг би сказати. Певно, Толябун легко наздогнав би Люську, якби в нього не затерпли лапи, що були довго зв’язані. До того ж звір дуже підупав на силі, бо п’ять днів нічого не їв.

Надвечір попереду завиднів якийсь чужий ліс. Зайча поминуло перші дерева й озирнулось: лев уже не біг, а шкандибав із останніх сил. І тут Люська зрозуміла, що врятувалась.

– Гей, ти! – крикнула вона. – Ось на тобі! – й показала левові язика. Тоді дременула в ліс і зникла за деревами.

Дивлячись їй услід, Толябун од люті дер пазурами якогось стовбура.

Одного погідного сонячного дня песик Бурмосик, добряче поснідавши, взяв кошика й подався збирати суниці для свого найкращого друга цапка Буцика. Адже Буцик найбільше у світі любив солодкі суниці, що ростуть на галяві біля озерця. Про ту галяву, ніхто, крім песика, в лісі не знав, а він про неї не дуже розводився: адже суниця на ній росла не така, яку ви звикли бачити, а куди більша. До того ж і родила ціле літо поспіль. Цю суницю Бурмосик виростив сам і дуже нею пишався. Була вона солодка, як мед, і навіть Буцик частенько казав: «Такої суниці мені ще не доводилося їсти. Ти, Бурмосику, – справжній природознавець».

Та цього разу, вийшовши на галявину, Бурмосик зрозумів, що хтось на ній господарював. Тут були об’їдені ягоди, там прим’яті листочки, а на землі – сліди чиїхось лапок. «Ну от, – подумав він. – Я так і знав». Поставив поруч свою лапку: ні, його слід був більший, а цей і на Буциків не схожий. Хто ж це міг бути? Отак роздумуючи, він заходився збирати ягоди. Майже наповнивши кошик, песик раптом помітив: з-під куща ліщини витикається чийсь хвостик. Бурмосик ступив ближче й побачив, що то спить зайченя. «Так от хто їв мою суницю», – здогадався Бурмосик і злегка загарчав. Чи то загарчалось йому голосніше, ніж хотілося, чи в того зайчати був дуже хороший слух, але воно миттю скочило на ноги і стрибнуло за кущ, кліпаючи зі сну великими очками. Та, побачивши перед собою досить симпатичного песика, навіть спромоглося на усмішку й запитало:

– Ти хто?

– Я Бурмосик. А ти?

– А я Люська.

– Так ти дівчисько! – розчаровано вигукнув Бурмосик.

– Не дівчисько, а дівчинка, – виправило його зайча. – Що це за слова в тебе? Ти що, в лісі виховувався?

– Таки в лісі, – ствердив песик.

– Ой, ну шо це я питаю! – засміялася Люська. – Певне ж, у лісі. Це просто так говориться, коли хто не дуже вихований.

– То я, по-твосму, не дуже вихований? – засмутився Бурмосик.

– Ні-ні-ні! Це я спершу так подумала, – відповіла Люська. – А тепер бачу, що ти дуже навіть чемний. Слухай, – насторожилась вона, – а ти тут поблизу нікого не стрічав? – і глянула довкола.

– А тут нікого бути не може, бо цю галяву знаємо тільки я і мій друг Буцик.

– А тепер, виходить, і я знаю вашу галявку?

– Виходить, що так. Але як же ти тут опинилася?

Тоді Люська вийшла з-за куща і розповіла Бурмосикові все-все: і про цукрового півника, і про велику кулю, і про хитрого Толябуна.

– Аби ти знав, – закінчило зайча, – як він ревів од люті, коли я показала йому язика. Люба матуся, якби вона не навчила мене так прудко бігати… Люба матуся, – повторила Люська і заплакала.

– Ну, не треба, – розгублено мовив Бурмосик, підступаючи до неї. – Перестань-бо!

Та Люська не вгамовувалась.

– Лю-ю-ба-ба…

– Яка баба? – спитав Бурмосик.

– Лю-лю-ба-ба ма-ма-туся, – проривалися крізь плач Люсьчині слова. – Д-де-де ти-ти те-те-пер?

– Та де ж, як не в вашому лісі, – запевнив її Бурмосик. – Чекає на свою донечку.

– А до-до-донечка д-де-де? – схлипнула Люська.

– Та де ж, як не в нашому лісі, – одказав Бурмосик.

– А ма-матуся ж не-не знає, що лі-ліс цей тут і що я-я-я в ньому.

– Та й справді! – вигукнув спантеличено Бурмосик.

– А я ці-цілий д-день б-бігала куди очі ба-ба-бачать і не знаю, д-де мій ліс.

– Та й то правда! – ще більш спантеличено вигукнув Бурмосик. – От халепа!

Він підійшов до дівчинки й погладив її по голівці, – одне вушко в Люськи опустилося на лоба, друге стирчало.

– Знаєш що, – мовив Бурмосик. – Я саме збирався на косовицю до Буцика – помогти йому запасатися сіном на зиму. Ходімо й розповімо йому все-все. Може, він зарадить твоєму лихові. А поки що візьми-но підкріпися трохи. – І песик простягнув Люсьці кошик із суницями.