Розділ III
А тим часом Толябун, наморившись од цілоденної гонитви за Люською, хропів у гущавині, аж гай гудів. Йому снилася повна жахів подорож на повітряній кулі, коли він, здавалося, щомиті міг випасти з кошика, розбитися об стрімкі скелі, потонути в океанських хвилях або ж просто наштрикнутися на гілки дерев. Та куля щасливо приземлилась, і ось він женеться за тим куцохвостиком, а ось уже зайча показує йому з-за дерев язика. Рикнувши від образи, лев здригнувсь уві сні й розплющив очі.
Сонце пробивалося крізь верховіття, співали пташки, у повітрі танцювали метелики. Толябун уже був відкрив пащу, щоб заревти на весь ліс, – його все те страшенно роздратувало, – коли раптом до нього долинуло якесь порипування, чиїсь кроки і неголосний хриплий спів:
Через те, що без води
І не туди, і не сюди.
– Ану-ну, побачимо, хто то такий, – мовив до себе Толябун і, закривши пащу, визирнув із заростів.
Стежкою сунув Вовчисько у ковбойці із закачаними рукавами, в старих вишмаруваних джинсах, з брилем на голові. Він пхав поперед себе візок. На візку лежала бочка.
«Ти ба!» – здивувався лев і, зачекавши, поки Вовк проїде, гаркнув йому в спину:
– Грр!
– Ой! – зойкнув Вовк і гепнувся на землю. Із перехиленої бочки на штани йому хлюпнула вода.
– Здоров, братику! – крикнув лев, виходячи із засідки.
– Привіт! – підвівся Вовк, вдивляючись у незнайомця.
– Я тебе одразу пізнав…
– А я тебе ні, – сухо кинув Вовцюга, обтрусив штани і взявся за ручки візка.
– Стій! Куди ж ти?!
– На кудикину гору, – відповів сіроманець. Як видно, він не дуже був схильний до розмов.
– А що там таке? – спитав лев. – Я теж хочу. Прилетівши здалеку, він не дуже розумівся на тонкощах тутешньої мови.
– Що треба! – відрубав Вовк. – Тобі яке діло? Іди собі своєю дорогою. Я ж тебе не чіпаю.
– Ах ти ж задрипанцю! – скипів Толябун. – «Що треба!» Та ти знаєш, із ким маєш справу? Я цар звірів!
– У нас царів немає! – Вовк штовхнув візка. – Кожен собі хазяїн.
– Та почекай же, – заступив йому дорогу лев. До такої мови він не звик у себе в джунглях. – Ми ж із тобою начебто родичі, а ти мене так стрічаєш.
– Родичі? – здивувався Вовк. – А ти хто ж такий?
– Я – лев. Чув, мабуть?
– Та чув… Звідки ж ти тут узявся?
– Отож-бо! З Африки самої. Прилетів до нас один, увесь біноклями обвішаний, компасами… Я його з’їсти хотів, але спершу дай, думаю, перевірю, що в кошику лежить, який до повітряної кулі прив’язаний. Заліз іздуру, а куля та знялась і залетіла аж до вас.
– З’їсти, кажеш, його хотів? – похмуро перепитав Вовк. – Я теж якось на дівчинку надибав. Як її звали – забув уже: чи то Червоний Каптурик, чи Беретик. Не пам’ятаю. «Я, – цвіргоче, – до бабусі йду, а бабуся в хатці живе. Треба за мотузку смикнути, дверцята й відчиняться». Я й попхався туди. Бабцю проковтнув, окуляри її нацупив, лежу – онучку чекаю. А онучка – не в тім’я бита, мисливців навела. Ті як пальнули з обох цівок! Що там було – страх. Відтоді я людей не чіпаю. Нє-є, нема дурних. І тобі не раджу.
– Еге, бачу, не пощастило тобі, – співчутливо промовив лев. – Ну, а я таки з’їв би отого, та хто ж знав, що куля полетить.
Толябун вирішив не розказувати, як усе було насправді.
– А тепер що ж думаєш робити? – поцікавився Вовк.
– Погостювати трохи хотілося б. Добре у вас тут. Не жарко. Та нема де жити, нема чого їсти, – поскаржився Толябун, з надією зиркнувши на Вовка.
«Еге, його пусти! – тим часом думав Вовк. – Такому їжі не настачишся. Он мордяка – хоч об дуба бий».
– Мені багато й не треба, – правив далі левисько. – Хоч би зайчатко якесь чи козенятко, а можна й баранця…
– Охо-хо, баранця, – зітхнув Вовк. – Якось я перестрів одного. А він мені: «Роззявте, – каже, – пащу, я в неї сам стрибну, шоб вам зручніше було». Я, дурний, і роззявив. А він як розбіжиться, як буцне мене тими рогами. Ой-ой-ой… Що там було! Я відтоді зарікся їх чіпати. Нє-є. І тобі не раджу!
– Ти ба! – здивувався Толябун. – Ну й не таланить тобі! Але я буду не я, коли оте кляте зайчисько не спіймаю. Воно мені буде язика показувати! – затрусився він од неприємної згадки. – А тоді можна й додому.
– О, правильно! – пожвавішав Вовк. – У гостях добре, а вдома краще – це всяк знає. Ходімо зараз на ту кулю подивимось. Треба – відремонтуємо. Сядеш на неї і тю-тю додому. Що тобі тут робити?
– Еге, тю-тю! А керувати нею я вмію? А коли ще далі мене занесе, на Північний полюс? До білих ведмедів! Дуже треба. Я вже тут побуду трохи. А тоді й додому, своїм ходом. Ну то як, приймеш?
– Та прийму вже, – знехотя погодився Вовк, бо зрозумів, що так просто од лева йому не відкараскатись. – Із радістю. – А сам подумав: «Прилетів же на мою голову і на мою шию».
– А нащо ти оце воду тягаєш цілими бочками? – поцікавився лев, крокуючи поруч.
– А шо ж, відрами? Поки поллєш усе, так ухекаєшся, що ого-го.
– Що поллєш?
– Та город же. Город у мене. Бурячки, петрушка, часник, бодай йому лиха година.
– Город? – аж зупинився лев. – Так у тебе город?
– А ти що, глухий? – чемненько озвався сіроманець.
– І ти його поливаєш?
– Поливаю, бодай воно все засохло!
– А навіщо?
– А їсти щось же треба? Траву, може? Чи листя? Повітрям мені харчуватися? Отож і готую бощик, картоплю варю.
– Оце так-так! – проказав Толябун. – А дичина? Та, зрештою, підбіжи до сільця та вхопи курку чи порося яке.
– Е-е, – протягнув Вовк, – були тут поросята. Троє. Зачинились у будиночку, і ніяк їх не візьмеш. Поліз я через димар, а вони казан на вогонь поставили. Я прямісінько в окріп. Ошпарився увесь.
– Та що це в тебе всі пригоди якісь нещасливі? Аж за серце хапає.
– Ти краще вхопив би за ручки та поміг мені, – невдоволено буркнув Вовк.
– А, давай-давай, – погодився лев.
Отак, штовхаючи поперед себе візок із бочкою, вони прибули на Вовкове подвір’я.
– Ну й гидота! – казав лев, наминаючи картоплю. – І як ти їси її?
– А так, як і ти! – буркнув Вовк. – Гидота-гидота, а чавунця як не було.
– Голодний дуже. Ото й їм.
– А я ситий?
– Якби ж оце м’ясця! Свіженьких відбивних чи котлеток пательню, ум-м… Або качечок, запечених у глині.
– Ех-хе-хе, – і собі зітхав Вовцюга. Де вони, ті золоті часи? Я вже давно вегетаріанцем став. Ти присоли, присоли, воно смачніше буде.
– Ну, я розумію, – мовив по хвилі Толябун. – Я тут звір новий. Але й то, бач, мало те зайчисько не вхопив. А ти! Ти ж старожил, то чом оце на овочах гибієш?
– Отож бо й воно, що новий, – зітхнув Вовк. – Не знаєш нічого. Тут, брате, такі діла, що зарікся я м’ясо й рибу їсти.
– Щодо м’яса – зрозуміло. Ну, а рибу чого ж?
– Та розумієш, лисиця якось піддурила. «Іди, – каже, – на річку, встроми хвоста в ополонку та й наловиш рибки». Я й пішов, а хвіст мій…
– Та годі, годі, – урвав розповідь лев. – Слухати не можу. Знов у дурні пошився. Ну та нічого. Нас тепер двоє. Не хлопці, а орли! Герої! Голодні не будемо. Я собі тут план один прикидаю. Тільки кебету треба мати, а не в окріп лізти. Ще про нас заговорять. Усі в нас отут будуть! – стиснув пазурі в кулак.
«Добре йому поради давать, зайді африканському, – подумав Вовк. – Ще невідомо, до чого мене ця дружба доведе». Але вголос сказав:
– Добре було б. А то вже на смик перепався.
– Хо-хо, на смик! – зареготав лев. – Видать, тобі петрушка на користь іде. Здоровий, як бугай.
– Та де там здоровий, – одмахнувся Вовк, але потай таки зиркнув на свої біцепси.
«Таки є, є ще сила молодецька», – вдоволено подумав.
– Слухай, – мовив, – а що це ти про зайча якесь увесь час торочиш?
– Та розумієш, – зам’явся лев. – Втекло, капосне, од мене, десь тут бігає. Все одно спіймаю, аби тільки дороги додому не знайшло. Мале, мале, а язика вже навчилось показувати. «Толябун, – каже, – по-нашому значить Толик». Я йому покажу Толика! Я од злості навіть дерево обдряпав. Чекай, а чи по ньому воно не здогадається, звідки ми прибігли, не втече додому?
– Ну то не біда, – засміявся Вовк. – Слухай-но.
І хоч поблизу нікого не було, він зашепотів щось левові на вухо.
– О, молодця! – похвалив той. – Здорово придумав! Я ж казав, що вдвох ми – сила. То ходімо!
І обоє подалися з хати.
Бурмосик з Люською обминали просторе поле, що рясніло яскравими квітами.
– Ой, які гарні квіти, – мовило в захваті зайча. – Було б у нас більше часу, я обов’язково назбирала б оберемок.
– Запам’ятай це місце, – мовив серйозно Бурмосик, – і обминай його десятою дорогою.
– Чому?
– Тому що насправді це не поле, а Страшне болото, і сюди ніхто ніколи не потикається. Поглянь он туди, – вказав лапкою Бурмосик.
Вдалині, посеред болота, клубочився і здіймавсь угору густий туман.
– Там, щоб ти знала, живе Болотяник, який заманює в трясовину, тож ніколи не гуляй у цих місцях, якщо не хочеш потонути.
– Ой, як страшно, – притулилась Люська до Бурмосика, – а який він, цей Болотяник?
– Це таємниця, і ніхто не знає її. Та, мабуть, ніколи й не знатиме, бо він не виходить із туману, а тільки вряди-годи квилить – так жалібно й моторошно водночас. Того ж, хто піде на поклик, враз засмокче.
– Добре, що ти попередив мене, – притихла Люська. – Але які гарні квіти, – додала з жалем. – Так і хочеться сплести з них віночок.
– Може, зайдемо до нас, і ти поїси? – запропонував Бурмосик.
– Ні-ні, – заперечило зайча. – Ти ще не знаєш, скільки часу я можу бігати, гратись, зовсім не відчуваючи голоду. Ходімо швидше. До того ж, у нас майже повен кошик суниць.
– Так-то воно так, але ж суниці я ніс для Буцика. Та й після того, як ти пригостилася, їх уже не майже повен кошик, а майже півкошика. Ну гаразд, вистачить, – і вони заспішили на посвист Буцикової коси, що вже линув із-за дерев.
(3 оцінок, середнє: 3,67 із 5)