Розділ IV
Буцик саме кінчав косити й збирався трохи передихнути, перш ніж класти сіно у валочки, коли угледів Бурмосика. Поруч із ним весело дріботіло зайченя.
– Добридень, Буцику, – наче до давнього знайомого, привіталася Люська. – Я ваша нова подружка.
– Я знайшов її на Суничній галяві, – пояснив Бурмосик.
– І як же ти опинилася в наших краях? – спитав Буцик. І Люська розповіла про свою скруту.
– Ваш ліс теж хороший, але ж він для мене зовсім чужий. Так, зовсім чужий ліс, – закінчила вона і схлипнула.
– Стривай-но, – мовив Буцик. – А як світило сонце, коли ти бігла од лева?
– Яскраво.
– Я не про те. Звідки воно світило?
– Спочатку в ліве очко, потім у праве, – чи, може, навпаки? А потім у обидва, а потім у спину, а потім… Я вже не пам’ятаю. А навіщо це тобі?
– Бо якщо сонце світило тобі в праве око, значить, ти бігла звідти, – вказав Буцик рукою. – А якщо в ліве, – то он звідки. Зрозуміло?
– От бачиш! – скрикнув Бурмосик. – Я знав, що Буцик обов’язково щось придумає.
– Авжеж, – озвалася Люська. – Але я не пам’ятаю: я була дуже налякана.
– Так-так, – замислився Буцик. – Налякана. О! А що ти, кажеш, побачила, коли озирнулася вже в нашому лісі?
– Як Толябун дряпав дерево, аж кора на всі боки летіла.
– От по цьому дереву ми й дізнаємося, звідки ти прибігла. Що ж, на сьогодні, певно, досить, – глянув він на скошену траву. – Ходімо!
Довго шукати не довелось.
– Ось, здасться! – крикнув Бурмосик.
– Ой-ой-ой, – наблизившись, похитав головою Буцик. – Не хотів би я опинитися в таких пазурах. Зате тепер ми знаємо, звідки прибігла Люська. З півночі.
– Хіба, – здивувалась Люська, – а мені здається, із заходу.
– А по-моєму, вона прибігла з півдня, – докинув Бурмосик. Друзі перезирнулись.
– То звідки ж я прибігла? – сумно запитаю зайча.
– Звичайно, у школі нас учили розпізнавати сторони світу, – сказав Буцик, – та я вже забув, як воно робиться. Адже два місяці тривають канікули. Є така штука, – мовив він по хвильці, – яка визначає оці самі сторони світу. От тільки як вона зветься? Бомпас чи момпас…
– Може, монпансьє? – облизнулась Люська.
– Або «Золотий ключик», – і собі підхопив Бурмосик.
– Та ні, цукерки тут ні до чого. О, згадав! Компас! Якби ми його мали, то одразу ж визначили б, звідки ти прибігла.
– А де ж ми його візьмемо? – посмутнішало зайча.
– Компас у нашому лісі має тільки дядько Кажан. Він літає вночі, тож без компаса йому не обійтись. Але навряд чи дядько погодиться його позичити.
– А ми дуже попросимо, – сказала Люська.
– А цур тобі! – почули друзі, підходячи до граба, на якому жив дядько Кажан. – Щоб тобі печінки поодбивало! Щоб ти до кінця днів своїх голодний ходив! Щоб тобі живіт здуло! Щоб тобі ребра позападали! Щоб ти…
– Ой, як смішно він висить! – зареготала Люська. – Дивіться – догори ногами!
– Цить, – зашепотів до неї Буцик. – Що ти тямиш! Якщо дядько почує тебе – нічого не дасть. Для кажанів це нормально. Ану, разом…
– Доброго дня, дядечку! – дружно гукнули всі троє.
– Га? – озвавсь Кажан. – Хто це до мене привітався? Так світло, що нічого не бачу. Це ти, Бурмосику? Ти, Буцику? А хто ще з вами?
– Це Люська! – мовив Буцик.
– Здрастуйте, дядечку, – ще раз поздоровкалась Люська. – Так здорово ви висите на гілці. Ой, якби я так уміла!
– Еге ж, – одразу полагіднішав старий. – Звісно, не одній тобі – всім так хотілось би, та не в кожного вийде. Смішно навіть подумати, як ви всі відпочиваєте. Ну, а що вас привело до мене?
– Розумієте, дядечку. – пояснив Буцик. – Ми оце засперечались, де яка сторона світу. Чи не змогли б ви на півгодинки позичити нам свого компаса?
– Е-е, – схитнув головою Кажан. – Вам компас для іграшок, а я без нього літати не можу. Зіпсуєте – а я потім заблукаю. Ще до Болотяника втраплю. Не дам!
Довелося розповісти Кажанові про Люсьчину пригоду.
– Це інша справа, – мовив дядечко. – Та однак компаса не дам, а от полетіти з вами можу. А щоб йому живіт до спини присох, щоб йому…
– Кому це? – поцікавилася Люська.
– Та кому ж, як не отій почварі, – одказав Кажан.
– Почварі? – перезирнулися друзі. – А на що вона схожа?
– Та таке щось жовте, з хвостом, і реве – не приведи Господь…
– Толябун! – скрикнуло зайченя.
– Лев? – вихопилось у Бурмосика.
– Еге ж, лев, а-ах, – позіхнув Кажан.
– Зараз засне, – прошепотів Буцик і закричав: – Дядьку Кажане!
– Що? – розплюшив той уже було склеплені повіки.
– Та ви ж обіцяли про лева розповісти.
– Про якого лева?
– Про того, шо недавно тут пробігав.
– А-а-а, – згадав старий. – Щоб йому живіт до спини присох!
– От-от! Що ж він зробив?
– Значить, діло було так, – почав Кажан. – Уранці я повернувся з болота, куди літав на полювання. Там, коло берега, комарі особливо смачні. Такі жирненькі, вгодованенькі, тож наївся досхочу. А вдень же, звісно, треба поспати, – вів далі дядько. – Отож я прилетів, умостився на своїй гілочці й заснув. Через деякий час прокидаюсь од того, що неподалік хтось голосно гарчить. Розплющую я одне око, придивляюся – стоїть перед сусіднім деревом оця ж чума. Затим загнав у стовбур свої пазуриська й дряпає – аж я на гілці весь затрусивсь. «Гей ти, – крикнув я, – ану забирайся звідси!» Та він і оком не зморгнув, орудує пазуриськами – аж навколо все куриться. А тоді мовив Вовкові – той вовцюга теж тут крутився: «Ще дерева зо три – й вистачить. Хай тоді пошукає, звідки прибігла». А потім обоє подалися геть… А-ах, – позіхнув Кажан і заснув.
– І зовсім цей лев не дурний. – мовив Буцик, коли йшли назад. – Таке придумати – обшкрябати ще кілька дерев. Спробуй вгадати, де оте, найперше.
– Ех, якби я вчилася в школі, то зразу сказала б, де мій ліс, – схлипнула Люська.
– І Вовк до нього пристав, – нагадав Бурмосик. – Швидко вони знюхались. Тож треба стерегтись. І необхідно попередити всіх у лісі. Адже це велика небезпека.
– Ти не побивайся дуже, – звернувся до Люськи Буцик. – Поживеш трохи в нас, а там щось надумаємо. Неодмінно. В гурті воно й веселіше.
– І безпечніше, – додало зайча. – І мені можна буде цілий день рвати квіточки?
– Гм… – розгубився Буцик. – Ну, якщо…
– Дуже добре, – зраділа Люська. – А як ви думаєте, мені у вас сподобається?
– Сподіваємося, – почулось у відповідь.
Друзі ступили на лужок, де стояла їхня хатка, та жоден не помітив, що в густій ліщині світять за ними дві пари жадібних і голодних очей.
– Ой, яка троянда! – скрикнула в захваті Люська, вздрівши кущ троянди коло ґанку. – Вона майже така сама гарна, як і я, – і полізла в кишеньку по дзеркальце. – Так, якби їй ще мої вушка.
– Так троянд же з вушками не буває, – здивувався Бурмосик.
– Значить, я єдина така гарна на весь ліс, – одказала Люська. – Що ж, непогано, – мовила, роздивившись у хаті.
– А що ви читаєте? – поцікавилось зайча, забачивши на столі грубеньку книжку.
– «Три мушкетери». Дуже цікаво. Хочеш послухати?
– Хочу, – підсунуло ослінчик ближче до столу.
– Де ми зупинились учора? – спитав Бурмосик.
– Там, де про королеву і дорогоцінності.
– А.. Так-так. Гм… Гм… Ось. Ну слухайте. І Бурмосик почав читати.
Спливав час… Налилося темінню вікно й знову посвітлішало, полите місячним сяйвом, коли Бурмосик відклав книгу.
Люська не зворухнулась: сиділа, підперши голову лапками.
– Бідне дівча, – шепнув Буцик Бурмосикові, – думає, певно, про свою домівку, – і гукнув:
– Люсю, час уже спати.
– А, так, це я замислилась. – Люська підняла на них свої великі чисті очі й замріяно мовила: – А як ви гадаєте, мені личили б брульянти?
– Брильянти, – поправив її Буцик, – або ж діаманти.
– Хай так, – відповіла Люська. – Я думаю, личили б. – Потім глянула у вікно й спитала: – А у вас є друга лампа, бо понад усе в світі я боюся темряви?
– Є, – одказав Бурмосик. – На горищі. Треба буде завтра дістати. А поки вкладатимешся, можеш узяти оцю.
– Я примощу її отут, – сказала Люська, ставлячи лампу на краєчок лави, – шоб світло падало в обидві кімнати.
– Не став, – застеріг Буцик. – Лава хистка – лампа може впасти і станеться пожежа.
Та Люська не послухала: вона розглядала себе у дзеркальце. Нараз од удару ломаки вікно розлетілося вдрузки; у нього всунулася страшна Толябунова пика і радо ревнула:
– О-о-о! Який пейзаж! Іди, Вовцю, поглянь! Тут вони всі. Ух ви ж мої мацюпусінькі! Ух я ж вас зараз!
Друзі завмерли з жаху. У вікно впхав свою мордяку ще й Вовк і, висолопивши язика, ласо поводив очима по кімнаті.
Од невимовного переляку коліна в Люськи підігнулись, і вона так і сіла на лаву, на самий край. У ту ж мить другий кінець лави, переважений зайчам, підскочив угору, і лампа, що стояла на ньому, майнувши жовто-червоною дугою в повітрі, шугнула у вікно, луснула по мармизі Толябуна й розбилася, розбризкуючи довкола вогняні бризки. Заверещавши, мов недорізані, лев і Вовк кинулись навтьоки.
Бліда як крейда, Люська підвелася з долівки, взялася тремтячими руками в боки й гордо мовила:
– От-т ба-бачите! А ви к-казали: не ставити лампу на лаву.
(3 оцінок, середнє: 3,67 із 5)