Розділ VI
Буцик із Бурмосиком запаслися дровами на зиму і з легким серцем крокували додому, балакаючи про Люську.
– І що найголовніше, – казав Буцик, – ти помітив: останнім часом вона дуже змінилась.
– Таки змінилась, – охоче підтвердив Бурмосик.
– А якою стала роботящою! По хазяйству вже собі раду дає. А як навчилася готувати! Я думаю, таку велику силу має вплив колективу, тобто нас із тобою.
– Але не тільки це, – озвався Бурмосик.
– А що ще?
– Та бач… – мовив Бурмосик. – Е-е… Ти звернув увагу, що Люська ось уже скільки днів ходить із замотаною рушником головою?
– Каже, бідна, що голівка болить. І ліки не допомагають.
– Так знай же, що ніяка голова в неї не болить!
– Не болить? – здивувався Буцик.
– Ні, – відповів Бурмосик. – Просто я підсунув Люсьці замість її дзеркальця – криве, з того уламка, що мені подарували минулого літа циркачі! І тепер вона думає..
– Ай-я-яй, – урвав його Буцик. – Бідна дівчинка! Ну навіщо ж ти так?
– Бо вона нічого не робила.
– Та ми ж і самі чудово обходились. Бідна дівчинка, як їй гірко! Не чекав я од тебе такого.
– Я ж пожартував. А Люсьці од того тільки користь, бо у неї в голові одні тільки квіточки були. Ти ж сам бачив.
– Сьогодні ж розкажи їй про все, – вів своє Буцик. – Вона ж, певно, дуже страждає.
– Та я й сам збирався. Тільки розказувати не буду, а підміню дзеркальце і все.
– Хай хоч так, – погодився Буцик.
Люська із обмотаною рушником головою стріла їх на порозі. У хаті була чисто вимита підлога, вікна сяяли прозорістю, з печі смачно пахло.
– Як вам працювалося? – спитала Люська, насипаючи в тарілки.
– Чудово! – відповів Буцик. – Бо знали, що вдома нас чекає така господинька.
– Та що там, – зашарілась Люська. – Гм… А пам’ятаєш, Бурмосику, ти казав, шо з неробами може щось трапитись? Нас це, звісно, не стосується. А чи буває так: потім, якщо цей нероба увесь час робить, то з ним трапиться щось навпаки?
– Авжеж, буває, – швидко відповів Бурмосик, зиркнувши краєм ока на Буцика. – Неодмінно.
– А коли? – нетерпляче згукнула Люська.
– Та… Зовсім небагато часу має минути. Здається, тиждень.
– Ой, завтра якраз тиждень, – тільки й мовила стиха Люська.
А вранці, прокинувшись, вона кинулась у першу чергу до свого дзеркальця і на радощах скрикнула. Замість манюсіньких свинячих очок у неї були її, Люсьчині, великі очі, замість щік-пампушок – її колишній ротик, і навіть вушка були її – довгі й пухнасті.
О, як зраділа Люська! Вона знов застрибала на одній ніжці, замахала лапками, закричала «Ура!», тричі оббігла довкола хати, тоді швиденько метнулася за хвіртку й сплела собі маленький, ну зовсім маленький віночок; а наостанок ще й заспівала свою улюблену пісню.
Тоді збігала до криниці, набрала води, кинулась у хату, сягнула на піч по чавунець і… Щось блискуче й маленьке впало з печі на долівку.
– О, та це ж дзеркальце! – вигукнула Люська. – Мабуть, Бурмосик приготував його мені в подарунок і поки що заховав.
І вона вже хотіла покласти дзеркальце назад, але не втрималась і заглянула в нього.
Із дзеркальця на сторопілу Люську глянули манюсінькі свинячі очка, під ними висіли щоки-пампушки, замість рота… Та що там казати, ви ж самі знаєте, як усе виглядає в кривому дзеркалі.
Бідна Люська обмацала всю себе, відтак вхопила своє дзеркальце…
І тоді зрозуміла, що вона зовсім не мінялась, а завжди була тим самим маленьким, симпатичним зайчам.
«Виходить, вони насміялися з мене, – подумала Люська. – З мене, з найврод… Ні, просто зі своєї подружки…»
Понуро сиділо дівча.
Зашуміла ліщинонька.
Зашуміла ліщинонька.
Заплакала дівчинонька,
– наче з самого серця полилися тужливі слова, і великі сльози покотилися з Люсьчиних очей на долівку.
Раптом за вікном щось зашурхотіло, і чийсь улесливий голос запитав:
– Хто це співає таку гарну пісню?
Зайча замовкло. Далі втерло сльози й здивовано зиркнуло на вікно. Але там нікого не було.
Минула якась хвилька, і той самий голос запитав іще улесливіше і ніжніше:
– Хто це такий гарний співає так добре таку чудову пісню?
Люська зиркнула у своє дзеркальце і, ледь усміхнувшись, пискнула:
– Це я!
– Та хто ж, хто? – чулося знадвору, і тоді Люська, забувши про всяку обережність, підбігла до вікна, визирнула й повторила, любенько посміхаючись:
– Це я!
Тієї ж миті могутнє лаписько вхопило ії за вушка, висмикнуло з вікна, наче моркву з грядки, і вкинуло в мішок.
І вже звідти Люська почула голосний регіт:
– Ще не так заплачеш, моя пташечко. Ти ще не знаєш, що такс плакати, моя гарнюнька.
Вовк перекинув мішок через плече й побіг у ліс. Куди й навіщо – про це Люська могла тільки здогадуватись, але уява її не малювала нічого приємного.
На приятелеві кроки Толябун підхопився з дивана й кинувся до дверей.
– Ну як?
– Приніс, – вишкірився у посмішці Вовк. – Піддурив! Ось маєш, – провів лапою по мішку.
Зайча злегка ворухнулося.
– Скількох?
– Що значить скількох? Одне! Зайчисько! Визирнуло з вікна, а я його за вуха – і готово.
– А в хаті ще хтось був?
– Я й не знаю. Може, був, а може, й ні. Хто ж його відає? Через стіни, хе-хе, не видно.
– «Не видно!» Бовдур! – аж засичав Толябун. – То треба було у вікно зазирнути або ж почекати трохи, чи не кинуться її шукати…
– Ага, у вікно зазирнути! Щоб знову лампою гужнули. Красненько дякую. Сам іди і зазирай. І взагалі, що це за слова в тебе: «Бовдур»! Я стараюсь, поки ти тут вилежуєшся, страждаю за трьох, а він ще обзивається. Ніякої культури! Сам бовдур! – витріщився на Толябуна Вовк.
– Та гаразд уже, гаразд, – буркнув лев. – Ну як ти не здогадався! Якщо в хаті нікого не було, то заліз би туди сам і почекав їх. Вони ж нічого не підозрюють. Тільки в двері, а ти їх по тім’ячку. І вся розмова.
– Так-то воно так, але ж у них вікна забиті, ти ж знаєш!
– Що тобі ту дошку одірвати чи вибити! Сокиру взяв би із собою.
– Ага, а вони мене знову гасом.
– Та то ж якби вони були, дурню! Тобто, це… хороший хлопче. О! Та ми зараз і спитаємо, хто вдома був! – зрадів Вовк, глянувши на мішок.
– Правильно! – Лев кинувся у куток, розв’язав мішок і витрусив на підлогу принишклу Люську.
– 3-д-здра-аст, – підвелась вона на ноги. – 3-з-здр-а-аст, То-лику…
– Здрастуй, серденько, – засміявся Толябун. – Ну от і здибались. Приємно, що ти мене не забула. Як живеш?
– Д-д-о-об-р… – прошепотіла Люська і схлипнула.
– Ти вважаєш, що добре? Ти чув? – звернувся до Вовка. – А язика ще не розучилася показувати? – знов глянув на Люську, але та тільки схлипнула ще дужче. – Не розучилася? – повторив Толябун.
– Ні! – раптом вигукнула Люська і, замруживши од страху очі, висолопила язика.
– Ах!.. Ах!.. Ах ти ж!.. – аж заціпило Толябунові. – Та я… Та я тебе!.. – Він кинувся був до зайчати, але його перепинив Вовків голос.
– Та стривай! Це ти завжди встигнеш! Треба спочатку вивідати в неї дещо… – І він багатозначно клацнув пальцями.
– І то правда, – схаменувся Толябун і гарикнув:
– Ти була одна в хаті?
– Ні, – одповіла Люська. Вона ж бо чула всю розмову.
– А з ким?
– Із Буциком та Бурмосиком, – вирішило обдурити зарізяк зайча. – До них саме прийшов у гості дядько Кабан і приніс їм нову рушницю, – вигадувала вона. – І вони всі сиділи у сусідній кімнаті, і дядько Кабан показував їм, як із тієї рушниці стріляти.
– Рушниця, – посмішка на Вовковій морді згасла. – Погане діло. Пам’ятаю, раз зустрів я дівчинку, чи то Червоний Очіпок…
– Та облиш ти свої спогади дурні, – урвав його лев. – Знайшов, що згадувати. Ти краще скажи, що то за дядько Кабан.
– Із ним краще не зв’язуватись. Місцевий дзюдоїст. Як ухопить за барки, як кине через стегно…
– І звела ж мене доля з боягузом, – зітхнув лев. – Чого ти трусишся? Ну і який же він, цей дядько Кабан? – блимнув на Люську.
– Здоровенний! – Люська зрозуміла, що вона на правильній путі. – Отакий на зріст. Отакенна шия. А плечі – у двері не влазить.
– Ну і як же він усе-таки до вас уліз? – уже не так бадьоро спитав Толябун.
– А боком. Та й то ми його всі втягували – аж хата тріщала. Коли ступає – дошки на підлозі вгинаються. А ручиська – як ваші три!
– Ну-ну, – замислено озвався лев.
– А рушницю приніс із трьома цівками, – розписувала далі Люська. – Одна стріляє шротом, друга – кулями, а третя – чергами. Як автомат. О! Вони оце побачать, шо мене немає, одразу кинуться сюди, і я вже не знаю, що тоді буде.
Люська зовсім розходилася, побачивши, як стривожились її вороги.
Запала мовчанка.
– Ну, я пішов, – першим звівся на ноги Вовк, ухопив відро й попрямував до дверей.
– Ти куди? – підвів голову лев.
– Город поллю.
– Город? Так уже ж смеркає.
– Ну то й що? Треба городець полити.
– А Болотяник? Чи ти вже його не боїшся?
– Не боюся, – відрубав Вовк. – Піду.
– А може… Ага, – здогадався лев, – то ти, може, втекти здумав? – І вхопив Вовка за лапу. – Я тобі дам город! Боягуз! Дезертир! А хто справу до кінця доведе, хто у вирішальний напад піде? – Люська нашорошила вуха. – Втікаєш?
– Ну й тікаю, – зізнався Вовк. – Не хочу, щоб у мене з трьох цівок… І в Болотяника не хочу перевдягатись. І з Кабаном зустрічатися.
– Цить, – гримнув лев. – Ще невідомо, чи це все правда, чи дівчисько не збрехало.
– Все чиста правда, – подала голос Люська.
– А в тебе не питають. Так от що: я зараз гайну до їхньої хати і гляну – вигадки то чи ні. А ти побудь із дівчиськом – от тільки зв’яжу її. – Лев підійшов до зайчати з мотузом. – О! Отак! А коли покінчимо з тими, то всіма трьома й поласуємо. А то що з неї одної – і од землі не видно. А ти дивись, – звернувся до Люськи, – якщо збрехала…
– Як же я один залишуся… – подав голос Вовк. – А якщо вони сюди нагрянуть…
– Ну то біжи ти, – одказав лев, – а я посиджу.
– Е ні, я краще тут побуду, – одмахнувся Вовк.
– Отож, – кинув Толябун і вибіг із хати.
– Ну й поморочилися з тобою, поки спіймали, – розговорився Вовк. – І чого, власне, я на тебе напався? Що ти мені поганого зробила? Із левом щось там не поділили, – а мені яке до того діло? Я до тебе завжди ставився добре. В душі. Так що ти, може, теє… Якщо ті з ружжом прибіжать – заступишся за мене? Я навіть одну лапку можу тобі розв’язать. О, – нагнувся над Люською, – отак зручно тобі?
– Заступлюся, – мовила Люська. – Я й сама дивуюся, що у вас спільного з тим Толябуном? Ви такий розумний, інтелігентний Вовк – і подружилися з цим грубим невігласом.
– Отож, отож, – запишався Вовчисько, вмощуючись на дивані. – Нічого в мене з ним спільного нема. Це ти правильно підмітила. Сів на мою шию, ще й поганяє, живодер. Це він мені наказав тебе впіймати. Хіба ж я сам до такого додумався б? Погрожував мені. А я тебе й пальцем не зачеплю. І навіть відпущу. Точно, відпущу. Біжи собі до своїх друзяток. Ну, а скажи все-таки правду, збрехала ти про Кабана й рушницю чи ні? Скажи, не бійся, я ж Вовк добрий.
Люська зрозуміла: Вовк і не думає відпускати її, тільки правду хоче випитати. Але що задумали ці двоє?
– А якщо я признаюсь, ви розкажете мені про Болотяника?
– А ти звідки знаєш? – вибалушив очі Вовк.
– Із вашої розмови з Толябуном.
– Гаразд, розкажу, коли так, – погодився сіроманець. – То ти…
– Я все збрехала, – твердо мовила Люська, глянувши йому у вічі.
– Невже? – зрадів Вовк.
– Так.
– І нема Кабана?
– Ні. Він уже місяць на змаганнях.
– І рушниці нема?
– І рушниці.
– О, як добре, – усміхнувся Вовк, потираючи лапою об лапу. – Значить, ніхто в мене не стрілятиме. Я дуже добрий Вовк, – глянув він на Люську, – але кровожерливий. Для мене нема нічого кращого, як з’їсти козлика, свинку чи хоча б зайченя. Тож відпустити тебе я ніяк не можу, бо хочу їсти. Сьогодні вночі, значить, тобто вже завтра на світанні, коли сон найміцніший, ми з левом перевдягнемося в Болотяників і нападемо на вас. – Люська здригнулась. – Ну тобі боятися нема чого – ти ж бо тут, – заспокоїв її Вовк. – Ми хочемо зробити з вас святковий обід, бо в лева саме завтра день народження. Але що з тобою зробить Толябун, коли зараз прибіжить?! Ти ж його обдурила, а він цього не любить.
(3 оцінок, середнє: 3,67 із 5)